Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

Сексуальне життя наділяють новою функцією — бути критерієм подружнього щастя. Оскільки з-поміж усіх своїх колишніх завдань шлюб зберіг тільки зобов'язання квітнути, за його стан відповідає еротизм, оракул новочасної доби. Секс не лякає, навпаки, він заспокоює, завдяки йому кохання стає зчисленним, біжучі миті особливої інтенсивності обертаються незабутніми епізодами. У затишку спальні коханці складають іспит зі щастя, доводячи перед судом своєї душі, що їм добре удвох. Що становить собою кіно категорії «X», як не останню галузь домівництва поруч із кулінарією та садівництвом? Хто дивиться ці фільми, крім пар, які прагнуть надати пікантності власним інтимним стосункам, якщо тільки не знімають себе самі — наодинці чи разом із сусідами, — щоб розмістити в Мережі найкращі епізоди своїх забав? І оскільки почуття не є протилежністю бажання, а обоє вони, мов ті близнята (струми ніжности і чуттєвості однаково минущі), міцність шлюбних зв'язків перевіряється шалом тілесного поривання.

Застосовується особлива педагогіка розгальмування, яка має на меті звільнити нас від гніту стриманості й непевності. Фахівці провадять спеціальні курси навіть у вищих сферах державної влади[51], навчають стимулювати проміжжя, підтримувати тазове дно, відкривати чакри (енергетичні центри), прилучають до мистецтва інтимних пестощів. Пізнанню тіла іншого передує вивчення себе, мастурбація стає пропедевтикою злягання, вправою з контролю над собою і самопізнання. Допомога медиків, психіатрів, тренерів — усі засоби годяться, щоб викликати шал чуттєвості. Позашкільний предмет включає в коло своєї діяльності й школа, й підприємства, зобов'язуючись із гарантованим результатом культивувати цей неораний лан. Все ж краще, ніж колишнє невігластво, проте ця еволюція робить сексуальне життя двох людей справжнісіньким героїзмом. Учені працюють над математичною моделлю втіхи, відкривають лабораторії шлюбної метеорології, хваляться, що за п'ятнадцять хвилин можуть передбачити розлучення[52], розробляють алгоритми щастя. Інтерес до дослідження невідомого континенту лібідо підстьобується турботою про необхідність будь-що наздогнати практичні упущення в цій царині.

Ми перебуваємо в полоні туристичної казки про країну еротики. Коханцям, які вирушають у мандри, пропонують два типи маршрутів — класичний: позиція місіонера, гарантований комфорт; авантюрний, що дарує цілу гаму відчуттів: шмагання по дупі, посипаній пудрою, кохання втрьох, содомія тощо. Йдеться про знайомство з найбільш розпущеними формами сексуальної практики, як ото туристи здійснюють ознайомчі екскурсії в далекі краї, на Карибські острови, до Китаю чи Танзанії. З ким же й удатися до розпусти, як не з солодкою своєю половиною, яка знає вас, пестить і гарненько приголубить після шаленого сеансу садомазохізму. Сучасний шлюб, який за зовнішньою благопристойністю ховає нестримний шал, став утіленням двозначності: це образ конформізму і заразом найганебнішої розпусти. Він широко практикує те, що можна назвати сентиментальною соромітністю, суміш красномовства і неймовірного лихослів'я, пестливих фраз і стидної лайки. Нічний столик обертається філією секс-шопу, складом предметів туалету і різних протезів (нагадаємо, що найкращі фантазми зазвичай дуже примітивні). Не має значення, що всі ці відхилення від норми здебільшого дуже помірні й, попри повсюдну розпущеність, мають конфіденційний характер. Головне те, що, поширюючись через засоби масової інформації, вони стають частиною колективної уяви і формують загальний горизонт сучасної сексуальності.

4) Мимовільна цнота

Сучасне подружжя страшенно лякає перспектива виродження їхнього спільного життя в союз двох євнухів, які скидаються на «два вагони, покинуті на залізничній колії, котрі зіштовхуються в любовному акті» (Зеруя Шалев). Цим можна пояснити ролі сексолога, тренера, екс-порнозірки на кшталт Брижіти Лае, які завдяки радіо та газетам зробилися вчителями насолоди, що їхня місія полягає в тому, аби позбавити своїх клієнтів почуття провини і з легкістю посвятити їх у таємниці ласолюбства. Ласе передчуття, притаманне шеф-кухареві, який ділиться з вами кулінарними рецептом, поєднується у них із поважністю експерта, який провадить вас за руку заплутаним лабіринтом. Педагоги й заразом великі знахарі, вони комбінують моделі, запозичені з двох царин: виховання й посвяти, звідси й повчальний тон, в якому серйозність поєднується з фіглярством, а інтимні теми тлумачаться шляхетною, вчительською мовою. Ці шлюбні консультанти відмовляються від будь-якого наміру приголомшувати (за винятком кількох «молодіжних» радіостанцій, де, як і раніше, вдаються до стилю класичної вільності), вони не хочуть бути руйнівниками, а дивляться у майбутнє і пропонують кожному засвоїти свою клавіатуру чуттєвості.

«Розбудіть ваше бажання»[53] — отак щомісяця, кожного триместру благають часописи та ілюстровані журнали, так лякає нас крах лібідо. Сучасні коханці вдаються до екстравагантних закладів, поєднуючи інтенсивність і тривалість, воду і вогонь, хоча ризикують згубити й те, і те. Адже час може зруйнувати найпристрасніші наші поривання. Хоч який би гарячий був темперамент, все ж таки він урешті холоне. Нестерпно визнавати мені, що я бажаю іншого не так гаряче, як раніше, тож я лютий на нього за те, що він уже нездатен розбудити в мені того пристрасного поривання, яке поглинало колись мене цілком. Нестерпно констатувати поступову нейтралізацію нашого еротичного потенціалу. Звинувачувати в цьому треба не іншого, такого ж бідолашного смертного, як і я, а кволість нашої тілесної конституції. Тривале сексуальне життя є однією з найбільш зворушливих утопій сучасного світу; трагічним боком її є згасання бажань, навіть якщо їх підтримують, немов священний вогонь. Сумно спостерігати, як двоє людей, котрі не могли й п'яти хвилин побути наодинці, щоб не накинутися одне на одного, врешті-решт співіснують собі спокійнісінько, без чуттєвих бур, за винятком хіба що коротких інтермедій. Намагання вдаватися до сексуальних зловживань у високих сферах чуттєвості залишиться одною з найбільш хвилюючих сторінок історії кохання на Заході. Цнота, що постала з вичерпанням апетитів, набагато ефективніша, ніж будь-яке пригнічення. Вона свідчить про те, що ми безсилі орудувати «біологією пристрастей» (Жан-Дід'є Венсан).

5) Прегарний шал подружнього кохання

Екстравагантність нашої доби засвідчує відчайдушна мрія: все в одному. Одна-єдина істота мусить зосереджувати в собі всю повноту моїх прагнень. Хто може відповідати цим стремлінням (до того ж, є особистості з багатим внутрішнім світом, а є такі, що паразитують на вашому)? Приголомшливе зростання розлучень в Європі, всупереч загальному переконанню, випливає не з нашого еґоїзму, а з притаманного нам ідеалізму, — неспроможності жити разом, пов'язаній з трудністю залишатися самотою. Не від розчарування гине шлюб, а від надто вже високої самооцінки. Не лишилося нічого, крім кохання, «разючого погляду бога» (Андре Бретон), і в цьому й уся проблема. Човен перевантажений, на нього покладаються надмірні надії, аж врешті він потопає. Ми потерпаємо не від черствості серця, а від того, що воно надто вже просякнуте вологою і схильне до виспівів душі.

Ми часто чуємо: «Я ще вірю у велике кохання». Проте вірить потрібно в людей, вразливих, недосконалих, а не в абстракцію, хоч якою прегарною вона була б. Любити кохання більше, ніж самих людей, означає витати у захмарних світах. Почуття, котре спершу вилучалося зі шлюбу, підточило його зсередини, а потім через надмірні домагання поставило під удар і саме себе — ненатлість підписує йому смертний вирок. Позбувшись перепон, які гальмували його розвиток і в такий спосіб оживляли його, воно змушене було шукати способу відроджуватися в самому собі. Кохання гублять не перепони, а занадто легка перемога. Перед пристрастю, кажуть, неможливо встояти — та ба, пристрасть долає все, крім самої себе. Класична трагедія протиставляла неможливе кохання і жорстокий лад; трагедія нашого часу — самогубство кохання: загибель внаслідок власного тріумфу. Втілюючись, воно саме себе знищує, його апотеоза збігається з присмерком. Ніколи не були такими минущими наші романи, ніколи не набували вони такого швидкого завершення у подружньому ліжку — адже їхній розвиток не має перепон. Це ще гірше лихо, ніж будь-яке інше, постає ж бо воно з переситу, а не з голоду.

На сьогодні поширилася недуга: безнадійні пошуки годящого предмета кохання — одне розчарування заступає собою інше, кожен претендент дискваліфікується по черзі, його витісняє інший, отак спалахують і гаснуть блудні пломінчики закоханості. Ми захоплюємося, розчаровуємося і завжди невдоволені. Щоразу ми обманюємося в наших почуттях, нас бере в полон ілюзія кохання з першого погляду: за словами Стендаля, «думка про те, що ми покохали на все життя, триває в нас один вечір». Рідна душа виявляється недостатньо гожою, розумною, вільною: казковий принц — просто собі бездарність та ще й невдаха, секс-бомба — фригідна невротичка, сварлива бабера, — ніхто не здає цього іспиту. Оце і є наше пекло, зворотний бік наших досягнень: ми не можемо закохатися в людину, яка відповідала б рівню наших домагань, причім не тому що скрізь самі посередності, а з тієї причини, що домагання наші понадмірні.

Звідси й постає чудернацька паніка в лавах представників обох статей після тридцяти, які геть утратили глузд від того, що лишилися на мілині й мусять збувати вечори, втупившись у комп'ютер, споживаючи напівфабрикати і з надією зиркаючи на телефон. А в Мережі й на спеціалізованих вечірках розширюється, сказати б, ринок зужитого, другосортного товару: тут збираються небораки, які вже не раз одружувалися і розлучалися, вони міркують, вагаються, зачаровуються незнайомцями, так само хутко розчаровуються й урешті зв'язуються з якимись неймовірними типами.

Двадцять років тому я познайомився в Мадрасі з індійським письменником Раджею Рао (він помер 2006 року), другом Мальро. Замолоду він приїхав до Франції, бо вважав, що пізнати сутність кохання можна тільки одружившись із європейкою. В алегоричному романі «Гадюка і мотузок» (1960) він виклав невдалий досвід такого шлюбу. На батьківщину він повернувся розчарований нетерплячістю західних людей, їхньою гонитвою за постійним і цілковитим щастям. Ось що він пише: «У нас в Індії холодну юшку ставлять на вогонь, і вона потроху нагрівається. У вас гарячу юшку наливають у холодну тарілку, й вона потроху холоне». Причина лиха західної цивілізації — міт про пароксизм пристрасті, тобто наслідки нестримного романтизму. Помилка в тому, що до почуттів ставляться надто вже поважно, найменше їхнє послаблення виявляється нестерпним. Ви ладні померти за тих, кого кохаєте? Я передовсім ладен з ними жити — проза повсякденного життя щохвилини вимагає від нас постійності, робить зайвими демонстративні порухи, оскільки вони виключні, а отже випадкові. Раніше виховання почуттів було тісно пов'язане з позбавленням від ілюзій; треба було не згубитися в сердечному лабіринті, уникнути чуттєвої заблуди і юнацьких химер, а йти духовно-моральним шляхом. А наша література, навпаки, навчає, як розпалювати полум'я, підігрівати шал кохання. Порівняно з класичною літературою все стало з ніг на голову: тоді боялися розгулу фатальних пристрастей, які завдають лиха, а нас тривожить, що пристрасть охолоне, видихається. Ми називаємо її поезією, блаженством, вважаємо її захоплюючою, ми ладні забути про ті злигодні, яких вона завдає нам. Нас не лякає некерованість учинків, боїмося ми тільки одного: втратити сильні почуття.

Самогубство старих коханців

Наприкінці життя Шатобріан закохується в дівчину, яка дає йому одкоша; старенький Казанова (в романі Артура Шницлера) мусить хитрувати, щоб звабити молоду особу; Ґете в сімдесят два роки сватається до сімнадцятирічної дівчини в Марієнбаді й отримує відмову; шістдесятирічна американка пані Стоун (у книзі Тенесі Вільямса) закохується в двадцятирічного красеня Паола й думає собі, що «продовжує жити після смерті», що її існування ось-ось завалиться, «впаде безформною купою бганок, мов той намет, коли з нього заберуть осередню опору»[54]. Сила-силенна прикладів, за якими стоїть те саме питання: нас витісняють інші, вони оголошують наші бажання непристойними, вважають неприпустимим, щоб молодь діставалася старим ласолюбам (у цьому плані природа й упередженість нещадніша до жінок).

Набагато зворушливішою, ніж ці марнотні домагання джиґунів і кокеток похилого віку, здається смерть старих коханців. Буває, що двоє людей зростаються, сплітаються одне з одним, немов коріння дерева: вони становлять єдину особистість, у якої два обличчя і два наймення, нерозривне «ми», яке не розпадається на окремі «я». Тоді страждання одного; стають стражданнями іншого. «Якщо в дружини болять ноги, болить і мені», — так разюче висловився іспанський філософ Унамуно. Так сталося у вересні 2007 року з Андре Горцем і його дружиною, яка помирала від недуги, що стрімко розвивалася: «Тобі щойно виповнилося вісімдесят два роки, — писав він у книзі, присвяченій дружині, — твій зріст зменшився на шість сантиметрів, ти важиш усього сорок п'ять кілограмів, але ти прегарна, витончена, бажана, як і раніше. Ми вкупі вже п'ятдесят вісім років, а я кохаю тебе дужче, ніж будь-коли. Нещодавно я знову в тебе закохався, в мені знову клекоче життя, б'є через вінця, і погамувати цю спрагу може тільки твоє тіло, яке я притискаю до себе»[55]. До них були й інші подружжя, що вирішували померти одночасно, наприклад, колишній сенатор-соціаліст Роже Кійо і його дружина 1998 року. Готуючись піти в небуття, наче змовники, вони звеселилися і заспокоїлися перед тим, як опустити завісу (як на лихо, Клера Кійо не померла, заживши піґулки, і їй довелося вивчати страшну науку самотності). Чому ми повинні дозволити природі забрати в нас єдину потрібну нам людину, якщо можна помандрувати удвох? Краще вже попередити свій край, ніж сходити унівеч. Самогубство, як вважає Джон Донн, несе в собі й відпущення, бо, на відміну від іншого гріха, його здійснюють лише раз.

Гіршою, ніж наша власна смерть, є для нас смерть наших близьких, тих небагатьох головних людей, що становлять підвалини нашого існування. Жити вже немає чого, треба вчасно піти. З цього погляду, що може бути прекрасніше, ніж міт про Филемона й Бавкиду, які прохали Зевса дозволити їм сконати того самого дня і він обернув їх деревами? Можливо, самогубство старих коханців справляє дужче враження, ніж гучні втіхи молодиків. Молодість демонстративна, старість піднесена і шляхетна. «Я стану пилом, але закоханим пилом» (Кеведо)[56].

Розділ V

Мінлива постійність

Я мушу червоніти від гріхів, які вчинив, я побиваюся за гріхами, яких уже не можу скоїти.

Абеляр

Бажання вважають невинним, та коли бажання почуває інший, це вважають чимось жахливим.

Марсель Пруст

Не довіряйте жодному своєму братові, бо кожен брат ставить перепони іншому, і кожен друг розносить наклепи. Кожен обманює свого друга, шахрайство на шахрайстві. Підступ на підступі.

Єремія

В одній каліфорнійській громаді десь у 60-х роках чотири десятки хлопців та дівчат поклали в основу спільного життя принцип найсуворішого сексуального комунізму: заборона утворювати постійні пари, обмін партнерами, скасування уподобань, зумовлених естетичними чи культурним критеріями. Минув рік, і декотрі учасники, незґраби чи товстуни, виявили, що всі двері перед ними зачинилися. Тож їм тільки й залишалося, що тинятися увечері верандою, випрошуючи місце у ліжку й повторюючи: хто мене хоче?