Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

Дехто тужить за тією порою, коли кохати означало ризикувати: цензура надала особливої ціни тому, чого вона позбавляла нас. Її заборони були заразом і завадою, й опертям: кожен, хто порушує заборону, благає небо, щоб його покарали. Йдеться про коаліцію пуритан і порнократів — перші, у відповідь на виклик останніх, видають їм дозвіл на скандал: мистець потребує ревнителів пересічної моралі, щоб вважатися об'єктом переслідувань. Йому потрібне щось на кшталт статуї Командора, щоб зняти галас довкола якої-небудь халтури, вчинити дрібну провокацію й роздути її до рівня культурної події. Якби ця спілка розпалася, то виникла б паніка. Те саме питання вже поставало в XVII і XVIII століттях. Блюзнірство в дореволюційній Франції справді мало двозначний характер: воно повинне було вписуватися в те суспільство, де сильна віра і чинні норми провокують профанацію. Сен-Сімон так змальовував оргії герцога Орлеанського, славетного вільнодумця доби Реґентства: «Всі пиячили, розпалювалися, лаялися на всю горлянку і змагалися в блюзнірстві…»[100]. Навіть шалений атеїзм маркіза де Сада звучить непрямою хвалою Церкві: численна блюзня його персонажів, ті невеличкі переслідування, що тільки заохочували до святотатства, осквернення оплатки і хреста є тільки способом воскресити Бога через образу. Будь-яке знущальне висловлювання базується на табу, яке потрібно порушити. Найгірше, що можна вчинити з образливою книгою, це дозволити її публікацію. Стільки авторів мріє потрапити до розряду заборонених, щоб набути ореолу проклятих!

Можна визначити щонайменше два різновиди непристойностей: християнської, тієї, що міститься в посібниках зі сповіді та покути, яка будить бажання тим, що проганяє його, і сучасної, котра це бажання висушує, вважаючи, що змальовує його таким, яке воно є. Щоб покінчити з непристойними діями, церкві треба було назвати їх, а це привертало до них увагу: злягання a tergo[101], полюція за допомогою рук, внаслідок тертя об жіночі статеві органи, об хлопчачі сідниці, блуд із незайманкою, служницею, худобою[102]. Навпаки, стрімке поширення похітливих епізодів у сучасній літературі (Брет Ештон Елліс і її європейські епігони) призводять до знецінення сексу, бо його змальовують одноманітним і потворним. Цілковита перемога еротично-депресивної тенденції, поєднання відваги з глибоким смутком. Порати, цілувати, взувати в зад, кінчати — все це не провокативна базова лексика, а пуританська, вона вишиковує дії в певній послідовності. Новий академізм літературщини, добре, що хоч деколи його приправляють гумором[103]. Ерос зазвичай оповісливий і провокує на балакучість — може, ми зуміємо дочекатися від нього якоїсь розмаїтості й він перестане товкти воду в ступі? За декілька десятиріч почуття голоду замінилося пересиченістю.

Класичні еротичні тексти пристойні в своїй непристойності, для натяку на перебільшення в них використовується літота. Яскраве коротке замикання не викликає інтересу, а замовчування часто буває найбільш правильним шляхом для руйнування заборон. Нащо заощаджувати на елеґантності в інтимній царині, звідки це прагнення приголомшити? Мальовничість зображення не виключає вишуканості. В цьому стосунку характерний перехід у літературі від приголомшливого реалізму Жана Жене, Тенессі Вільямса, Гюберта Селбі-молодшого, Тоні Дювера, Генрі Міллера чи Жоржа Батая до сексуальної коректності сучасних прозаїків з їхніми «експлицитними» епізодами, де немає ні почуття, ні витонченості. Сила мови в багатозначності, у грі смислами, в підтексті, в тонкій рівновазі агресивності й стриманості. Збуджує не грубість слів, а ситуація, за якої ті слова стають необхідними. В розпалі дії вони занурюють нас у ту ж таки тваринну грубість, виступають немовби складниками самісінької дії. Поза контекстом вони кумедні й недоречні. Більшості сучасних книг бракує відчуття урочистості, навіть у змалюванні огидного, бракує й визнання того, що еротизм залишається разючою й захопливою цариною. Хіба ж не каже Жан Полан з приводу «Історії О» про «нещадну пристойність»? Переваги красного письменства: змога позбутися гніту, а заразом і нудних переспівів того самого, шаблонів у змалюванні розпусти. Що непристойніша мова, то вбогіша вона, переповнюючись холодом і пусткою.

5) Лібідо як розвага?

Складається враження, що ціною розкріпачення сексу ми задушили бажання, а секс через розкріпачення звільнився від нас. Через півстоліття коло нарешті замкнулося і, позбавивши нас репресій, підвело до депресії. Секс вважається такою марницею, як ото, наприклад, склянка води[104]. Сучасні «розкріпачені» чоловіки та жінки не дуже серйозно ставляться до нього, для них sex is fun[105], це природна людська потреба, тож вони практикують сексуальне самообслуговування удвох чи гуртом, бо прагнуть зазнати всього. Ці люди засвоїли правила гри: вони влаштовують «Fuckerware parties», де вібратор так само популярний, як і пластиковий посуд Tupperware, й не виходять з дому без секс-іграшки, такого ж самого надібку, як ото плюшевий ведмедик чи ароматизована свічка. Не драматизувати — ось їхнє гасло. З приводу історії Клінтон — Левинська організовуються дебати, гідні Візантійської імперії: чи можна зарахувати оральний секс до виявів дружньої приязні, приятелювання з однокласниками чи колегами? З чого починається статевий акт? З поцілунку, просягання, пестощів чи взаємної мастурбації? Для декого його взагалі не існує, бо навіть поєднавшись анатомічно вони перебувають у стані цілковитої відстороненості. Інші спалахують насилу доторкнувшись одне до одного. Закладаюся, що більшість людей пречудово усвідомлює, що їх охоплює ота фізична буря, тілесне сум'яття. Є щось підозріле в отій облудній простоті, з якою західне суспільство прагне про все розповісти і все показати. Існують різні способи подолати фізичний потяг: вбрати його у демонську подобу гріха, погасити аскезою чи зітнути під корінь лібералізацією моралі, зводячи до різновиду розваги.

Наше розслаблення в цій сфері не може бути повним: той, хто пишається, що живе без табу і заборон, потребує бодай їхньої тіні, її п'янлива близькість надає пікантності нашому сексуальному життю: без них воно може стати одноманітним. Заборони не зникають, а в замороженому стані вичікують, коли і де з'явитися знову, цього разу в більш непоступливому і непримиренному вигляді. Ми поєднуємо два несумісні бажання: з одного боку, розширювати емансипацію, а з другого, посилювати контроль за збоченцями, які загрожують нашому добробуту. Цим пояснюється той факт, що за нашої розкріпаченої доби у в'язницях повнісінько правопорушників, які вчинили злочини на сексуальному ґрунті, й налічується їх третина від усіх в'язнів у Франції[106]. Схоже, суспільство помщається за роздачу ліцензій у царині моралі, безжалісно виганяє людей, котрі не обмежуються дозволеним. Відхилення від норми, яке вчора вважалося гріхом, сьогодні зазнає медикаментозного й пенітенціарного впливу, який перебуває в компетенції психіатра, судді й поліції[107]. В цьому полягає суперечність нашої доби, яка дотримується двох антагоністичних принципів: права на ласолюбство для всіх і суворого дотримання принципу обопільної згоди[108].

Можливо, причину паніки, яка охопила правосуддя, слід шукати в складності, яку становить для нас відновлення заборон, що ґрунтується на згоді, а не на традиції, як було раніше. Для створення таких заборон ми фабрикуємо винуватих, ризикуючи засудити невинних. Замість створення нових норм поведінки ми наповнюємо в'язниці, підпорядковуючись після відмирання заборон їхнім примарам, ще суворішим унаслідок їхньої несформульованості. Оце сум'яття в питаннях безпеки пояснюється нерозв'язністю нових приписів: демонізувати сексуальних злочинців легше, ніж підвести раціональну базу під ту несамовитість, із якою їх запроторюють до в'язниць[109]. Ми хочемо, щоб карний кодекс визначив, що законне, а що ні, знову закликаємо до підтримки і захисту жертв (нас вочевидь гіпнотизують злочини проти дітей), обурене суспільство вважає, що якраз воно і формує законодавство. Ми гніваємося на «хворих», які руйнують цю ідилію, в якій здорова сексуальність повинна сприяти примиренню з самим собою: нехай вони і платять за наші втрачені ілюзії.

Отак манівцями приходимо ми до того, чому навчали всі великі релігії й психоаналіз: секс не нейтральний, не «марниця», це поєдинок, втіха і смерть, світло і тінь заразом, «складова частина тих сил, які граються людиною, причому тим упевненіше, чим дужче ми вдаємо, ніби секс для нас забавка» (Рене Жирар)[110]. У втіхи й насильства однаковий словник: baiser, enculer означає і «взути, наїбати», й «кохатися», усі слова, що стосуються акту кохання, мають насильницьку конотацію. Секс — варварська, п'янлива частка людини, яку вона насилу намагається цивілізувати або ж якось упорядкувати, і в цьому полягає небезпека сексу, тому що він не вкладається в жоден великий дискурс, в жодну одіссею покути чи падіння. В потязі до життя криється смерть, Танатос виступає складником Еросу, в своєму протистоянні обоє витворюють людину через її знищення. Зазначимо, що СНІД призвів не до відродження заборон, а до посилення запобіжних заходів, до використання презервативів і більшої остережливості у виборі партнерів. У ньому немає нічого повчального, це просто нещадна й безглузда недуга, яку байдуже породила природа. Статеве почуття перевершує нас: воно жбурляє індивіда у великий процес відродження поколінь, обертаючи його простою ланкою нескінченного ланцюга, вчиняє «смертним носієм безсмертної субстанції»[111]. Сексуальність надто вже потужне почуття для людини: вона спалює нас дотла, розоряє і спустошує, ми нездатні відповідати його надлюдським вимогам. Жодна революція не може одним махом покінчити з цим питанням, якщо тільки не сприймати слова «революція» буквально, тобто як повернення зорі до певної точки своєї орбіти. Тут ми завжди повертаємося до відправного пункту й ніколи нічого не знаємо.

Панування хвойди

Колись ролі порядної жінки і хвойди чітко розмежовувалися: одній добропорядність, другій вульгарність та показовість. Франція доби Другої імперії переживала нав'язливий ляк перед поплутанням кодів, боялася прогресуючої гангрени суспільства, яка поширювалася з його низів: усіх приголомшувало припущення, що жінка легкої поведінки може скидатися на порядну міську пані. За нашого часу це розмежування змінилося: повія може мати вишуканий і суворий вигляд, а багатодітна пані може вбиратися, мов хвойда. Ось уже два десятиліття можна спостерігати, як заміжні жінки й молоді дівчата якомога скупіше прикривають своє тіло, підкреслюють лінії грудей і сідниць, демонструють стрінґи, які виглядають з-під джинсів, одне слово, з простодушною природністю переймають манери повійниць. Перестановка знаків: уніформа професійних мандрьох простісінько стає жіночим убранням. Одягнувшись із отаким викликом, жінка запроваджує світову гегемонію хвойди, натякає на це своїм обтягнутим тілом з грубо підкресленими формами. Саме слово petasse (лярва, блудяжка, хвойда) з його принизливим суфіксом й наголосом на значенні «тяжкий, щільний» (його синонім poufiasse походить від пуфа, яким користувалися в гаремах Оттоманської імперії) свідчить про двоїстість нашого ставлення до проблеми: легка зневага до повій перенеслася на їхні пародії в буржуазному суспільстві. Це вже не сексі, а якесь карикатурне перебільшення.

Цікаво, що, завоювавши незалежність, жінки подають себе як об'єкти бажання. Навіщо ж прилюдно афішують вони свою успадковану лібідність? По-перше, щоб порушити інкогніто, по друге, і головним чином, щоб заявити: я гаряча, мов жар, в плані сексу можу ого-го скільки. Блудяга поєднує в собі дві моделі поведінки: юної дівчинки і спокусниці, молодість і зрілість, натякає на моторність у спальні й розкішне заласся. На міжнародному подіумі хвойд є свої зірки: Бритні Спірз, Перис Гілтон, Леді Ґаґа, Вікторія Бекгем, жалюгідні лярви з відкритими цицьками, представниці субкультури жіночої агресивності. Їхній ексцентричний епатаж слід розглядати як пошуки жанру. Так само патетична гра стереотипами і в її чоловічому варіанті: Рембо, Термінатор, напхані стероїдами зарізяки є символами доби, яка вже не вірить у мужність і робить ставку на обсяг біцепсів та величину грудної клітини. Те саме відбувається й із обожнюванням мачизму в деяких гомосексуальних спільнотах, які просто-таки обожнюють величезні тверді прутні, полюбляють перебиратися поліцаями або неонацистами, обвішаними ланцюгами і в кашкетах, і все це вже скидається на пародію. Кремезні бикуваті драби в тісних штанах, відкритих ззаду і спереду, насправді не перебрані есесівці, а мартопляси, що прагнуть викорчувати мужність у її первинних ознаках. Блудяги, неомачо, травесті, драґквіни, лесбійки-бутс розквітають отруйним цвітом, коли відбувається поплутання ролей.

Утім, було б помилкою гадати, ніби будь-яка хвойда наслідує Мессаліну. Як ото не всі жінки в минулому були не такими чесними, якими хотіли здаватися, так і за нашого часу не всі відверто вбрані жінки відзначаються безсоромністю. «Уявімо собі, — писав Жорж Батай, — подив того, хто хитрощами і лишившись непоміченим викрив би любовні походеньки жінки, яка вразила його колись своєю витонченістю. Це нагадало б йому недугу, щось на кшталт собачого сказу. Таке, наче скажена сучка вселилася в ту, котра з такою гідністю вітала гостей». Про блудягу можна сказати протилежне: під її навмисною вульгарністю може ховатися зворушлива скромність і свята невинність. Кепський смак не завжди синонім доступності. Власне, йдеться головним чином про привернення уваги, про гідне оформлення вітрини. Підмощування цицьок, збільшення вуст, підкреслення форми сідниць, різні татуювання, строкатий одяг — усе це кличе: погляньте на мене! Поважна господиня, що мусить вдягатися, мов хвойда, — це жертва доби, яка на перший план поставила секс. Вершина містифікації: носити чадру і стрінґи, зовні підпорядковуватися законові батьків і братів, а водночас вибором білизни усталювати свою звабу. Незлецька тема для дослідження: скільки дружин і студенток арабо-мусульманського світу обманюють у такий спосіб закон? Утім, хвойда надто реальна, щоб видаватися достеменною. Її провокативність висміює стереотип жінки-предмета, який вона сама і підтримує, й розвінчує. Вона влаштовує зі свого тіла виставу, де розцвітають і в'януть шаблони, міняє машкари, щоб не опинитися в полоні жодної з них. Непристойність так само загадкова, як і добропорядність. Сучасна жінка є радше поєднанням усіх жіночих типів, які з'являлися упродовж історії: зла красуня й холодна цнотливиця, розпусна упириця й любляча матуся, наївна простачка і жінка-вождиця, зіпсованість і ніжність перемішані в ній так само, як і в намаганні витворити нову маскулінність криється стільки іпостасей мужності, що вони врешті губляться у цьому вирі.

Стрінґи, звичайно, напоказ, та в грудях блудяжки завжди б'ється трепетне серце.

Розділ VIII

До банкрутства ероса?

Той, хто запропонує людству позбавити його необмеженої сексуальної залежності, буде вважатися героєм, хоч яку дурню він зморозив би.

Зигмунд Фройд. З листа Фліссу

Тридцятип’ятирічна дівчина, гарна, фахово успішна, шукає чоловіка для приємного дозвілля, балачок, товариського спілкування. Обов'язкові риси: розумник, імпотент.

Габі Гаумптман. Шукаю імпотента для тривалих стосунків

А ще я страшенно полюбляю, щоб мене вилизували, коли я спливаю кров'ю. Це справді добрий спосіб перевірити мужність партнера. Коли він перестає лизати і зводить очі, я цілую його, й тоді ми скидаємося на двох вовків, які щойно загризли козулю.

Шарлотта Рош. Вогкі зони

Декілька років тому я зіткнувся на вулиці з однією приятелькою, колись ми разом гуляли. Вона трохи в'їдливо кинула мені: «Сподіваюся, ти теж зав'язав із сексом? Що було добре у вісімдесятих роках, сьогодні вже нецікаве». Я дурнувато заперечив. Її зауваження застукало мене зненацька. Для багатьох людей статевий потяг є не чудесним імпульсом, а страшенним клопотом, який суперечить сучасній мрії про визволення людини. Бажати означає знову страждати, як сказали б буддисти, адже, бажаючи, ми намагаємося володіти тим, чого в нас немає. Ось чому поруч із лібералізацією звичаїв пліч-о-пліч ідуть дві протилежні форми екстремізму, насильство й повздержливість[112]: з одного боку, карколомне експериментування, з другого, відмова від еротики.

1) Ескалація гострих відчуттів

Існують люди (причому їх дуже небагато), які полюбляють витівки, котрі не можна рекомендувати для загального вжитку, проте вони певні, що в самих по собі цих примхах немає нічого поганого й що треба всього спробувати. Перша втіха відступу від загальних норм пов'язана з найменуваннями: fist-faking, англійська хлоста, «золотий дощ», вуаєризм — завдяки цим неологізмам перед нами відкривається просто-таки незвідана земля. Відхилення від норми, навіть мізерне, це насамперед мовний факт. Можна кепкувати з коханців, які накладають на себе грим, вбираються у чудернацькі шати, вдаються до гуртового сексу так само регулярно, як їхні батьки відвідували церкву, ставлять сумнівні експерименти, аби тільки воскресити потяг[113]. Наявність варіацій повертає природному зляганню характер одної з можливостей у низці інших. Найбільш незначна примха відкриває шлях до особливої втіхи, яка обертається на виставу, навіть ціною болю чи приниження. Для цього зворотного стоїцизму будь-яке відчуття стає пригодою волі. Як тут не згадати маркіза де Сада, який писав: «Цілковитий еґоїсг — це той, хто вміє в будь-якій гидоті знайти осолоду, все відразливе вчинити привабним».

«Збочення» не для всіх доступні: існує фізична схильність, й ніяка практика не усуває її цілком. Крім того, як і раніше, дуже великі відмінності поміж підданцями Ероса: немає нічого спільного поміж випадковим гулями коханців, які понадівали каптури і маски, придбавши свій латекс в Мережі, й шаленством у backroom, де кохаються без презервативів, а також поміж грою дружини на дозвіллі, яка перебирається коханкою, щоб гарненько відшмагати свого чоловіка, й перформансом екстреміста, який калічить себе, повисає під стелею на гаках, устромлених в його тіло, або, ще гірше, робить собі прилюдну кастрацію[114]. Коли людина починає піддавати тіло хірургічним та хімічним діям, щоб звести його до стандартної норми, коли вона вдається до самокатування, то у всіх цих випадках отримане тіло відкидається і формується нове, штучне тіло, що є виключною власністю його власника. Тіло починає оповідати якісь інші історії, крім вічного генітального роману, шкіра і слизові оболонки починають розглядатись як неораний лан. Цю дивацьку культуру можна обурено відкинути, та не можна заперечити, що вона становить собою своєрідну мегаломанію, мораль безмежної влади «я» над інстинктами: індивід наново створює себе, хоч і робить це шляхом самогубства чи самокалічення. Йдеться про досягнення тієї напруги, де еротичний шал уже неможливо відрізнити від нудоти, де збігаються відчай і втіха. Зрозуміло, що ці вільні стрільці великого значення надають ритуалам, що дисциплінують біль: відмовившись від закону, запроваджують правила, тож інтимні стосунки віднині регулюються угодою. Потрібен кодекс, — який теж може підлягати скасуванню, — щоб надати інтенсивності залассю і, завдяки ретельній інсценізації, видобути з нього максимум енергії[115].