Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

Тим часом ревнивість є ще й супутницею рівності за демократії, вона близька родичка прагнення бути одночасно скрізь, де мене немає, це не лише страх, що тебе ошукають, а й така собі розгубленість од незрозумілості іншого, — хоч що там сталося б, а він так залишиться закритий від мене. Ніколи не зможу я промкнутися у його мозок і звідти, мов із пульту керування, командувати ним, як мені закортить, не зможу поглянути на світ його очима, пізнати його долю. В нього тисяча інших можливих життів, яких я назавжди позбавлений, і вони забирають у мене моє життя.

Ми не збираємося позбуватися безглуздого бажання володіти. Нас мордують дві ревності: ми ревно бережемо нашу незалежність і ревнуємо іншого, намагаючись осягнути дві цілі, ми винаходимо ефемерні компроміси, живемо в режимі щоденного і необтяжливого мінімуму виключних прав. Подвійне життя, сім'я утрьох, групове кохання, окремі вакації, послуги дівчат або хлопців за викликом, — сучасний союз засвідчує достатню гнучкість, яка допускає вдячну участь в дуеті третіх осіб: вони можуть бути для нього загрозою, проте можуть і оновити. Платний сексуальний сервіс теж дозволяє врізноманітнити еротичне життя й уникнути прикрощів подружньої невірності. Гроші виступають дезинфікуючим засобом, який очищає ці сексуальні антракти від будь-якої двозначності почуттів. Як і вчора, підпільне життя подружньої пари (порнографія, проституція, обмін партнерами, подружня зрада) підтримує його законне існування, гарне кохання черпає потугу із резервів нелегального й забороненого. І все воно залишається потаємним і недоступним для статистики. (Часто зауважують, що молодь загалом начебто повертається до одношлюбності й постійності. Ніщо не підтверджує цих гарних побажань: молоді люди, попри їхнє намагання викинути на смітник спадщину шістдесят восьмого року, зазнають не менш бурхливих романів, ніж представники старшого покоління. Думка, згідно з якою нові покоління докорінно міняють спосіб життя, є логічною помилкою: передовсім вони відтворюють успадковані фори поведінки, й навіть їхнє дисидентство схоже на дисидентство їхніх батьків).

Про тандем Сартр — Сімона де Бовуар казали чимало недоброго, критикуючи угоду, яка поклала початок їхньому союзу, розрізнення поміж необхідним і випадковим любовним зв'язком (запозичене безпосередньо в Фур'є), прагнення, залишаючись парою, зав'язувати стосунки з іншими, їм закидали те, що вони контрабандою затягували до свого гуртка юнаків і дівчат, обмінювалися ними (щось на кшталт розрізнених сералів), й ті виявлялися наївними жертвами темної гри. Симона де Бовуар сама визнала: «Є питання, котре ми легковажно випустили з уваги: як сприймає нашу домовленість третій? Бувало, він легко пристосовувався: наш союз лишав чимало місця для любові-дружби, любові-приятелювання, для минущих романів. Та якщо дійові особи вимагали більшого, вибухали конфлікти. В зв'язку з цим радощі, змальовані в «Силі зрілости», компенсувалися необхідною стриманістю» («Сила обставин»). Насмішкувато зауважували, що, попри цю сміливість, вони були звичайними коханцями, знали муки розчарування й гіркоти. Та дивуватися можна тільки з нашого подиву: коханці «Кафе де Флор» однаково зворушують нас і своєю відвертістю, і своїми слабостями. Стільки подолали вони мук, стільки було прикрощів і поворотів долі, щоб урешті разом зустріти старість і зберегти вірність не первинній домовленості, а одне одному![70] Знаю декілька пар, що теж отакі зразкові, в тому сенсі, що втілюють суперечності, з якими боремося усі ми.

Доста вже авангарду в коханні. Всі засоби для оздоровлення шлюбу тільки потайці відновлювали його недуги. Тяжко бути не лише постійним, а й до кінця блудним: тоді довелося б залишатися вірним своїй невірності, а це вже апорія. Якщо декотрі подружжя скасовують (із застереженнями) виключне право на сексуальні стосунки, було б безглуздям вважати це обов'язковим для всіх: особиста справа кожного — розробляти для себе компроміси, не забуваючи про те, що не може бути готового рішення там, де мова йде про рівновагу поміж двома потребами, безпеки і пригод. Гойдалку зради і вірності не можна рекомендувати як зразок для наслідування. Накінець, найгірша зрада, якої може допуститися подружжя, — це зрада самого себе: воно виявиться негідним того поривання, що охопило його, мов полум'я, якщо допустить, аби пліснява пересиченості погубила хмільний трунок перших днів.

Сімейна сварка як засіб очищення

На шляху кохання трапляється чимало недоброзичливців, та найтяжчий удар завдає йому той, хто причиною охолодження називає долю. Мовляв, такий стан речей, ми нічого не можемо тут удіяти. Це пречудово доводить Вальмон, сповіщаючи пані де Турвель про свій від'їзд.

«Усе набридає, янголе мій, такий закон природи, не я в цім винен. І якщо набридла мені пригода, котрою я цілковито переймався упродовж чотирьох пагубних місяців, то немає в тому моєї вини. Якщо у мене, наприклад, було стільки ж любові, як у тебе чесноти, — а цього, їй-богу, немало, — то нема чого дивуватися, що першій настав край тоді ж таки, як і другій. З цього випливає, що від певного часу я зраджував тебе, але слід сказати, що до цього мене до певної міри змушувала твоя невблаганна ніжність. Немає в тому моєї вини. А тепер одна жінка, яку я страшенно кохаю, вимагає, щоб я тобою пожертвував. Та якщо природа наділила чоловіків тільки щирістю, а жінкам дала упертість, немає в тому моєї вини. Повір мені, візьми іншого коханця, як я оце взяв собі іншу коханку. Це гарна, пречудова порада. А якщо він буде тобі не до смаку, не моя в тому вина. Прощавай же, янголе мій, я оволодів тобою з радістю й покидаю без жалю: може, я ще повернуся до тебе. Таке життя. Не я в тому винен»[71].

Усупереч фаталізму, найбільш поширеною терапевтичною процедурою, яка позбавляє шлюб зайвого жиру, залишається сімейна сварка. Декотрі родини виживають лише завдяки щоденним вибухам гніву, роздираючись поміж тягарем повсякдення і конвульсіями шалу. Вони тішаться комфортом вічної сварки. Напади істерики потрібні їм, як ото іншим пігулки, щоб міцніше злютовувати охлялі пута. Зустріти або скінчити днину гарним скандалом — немає нічого кращого, щоб розвіяти нудьгу від повсякденності. Повільна ерозія кохання призводить до формування зони шторму посеред тихої гавані. Шлюб захищає нас від усього, зокрема, від кохання, та щоб захиститися від самого себе, він мусить ризикувати собою. Раптова атака страхує від справжньої смерті. Сумно дивитися на старе подружжя, їм уже бракує снаги для взаємних випадів, тож невисловлене нагромаджується, немов брудний посуд у мийниці. Мир поміж коханцями є завжди полемічним миром, творчим протистоянням, яке тертя робить єдністю.

Нещирість претензій, що їх висувають у сварці, шита білими нитками, для оживлення охлялих стосунків годиться будь-який привід: нікчемна дрібниця, поламана річ, загублений документ, недоречне чхання — з усього цього роблять злочин проти людства. Роздратованість проривається на поверхню, змітаючи все на своєму шляху, виявляються тисячі причин, щоб розчавити іншого. Родинна сварка дозволяє одним духом висловити все, що наболіло, в цьому полягає її позитивний ефект, вона відзначається катарсисною дією за однієї умови: це тільки ліричний відступ. Потоки прокльонів, що ви їх вивергаєте на свого дружину, ущипливі зауваження, до яких удаєтеся, здавалося б, повинні неухильно скінчитися розлученням. Навпаки, якраз це і допомагає вам терпіти його поруч упродовж усієї вашої любові-ненависті. Коли сварка вироджується у рефлекс, вона жбурляє коханців у прірву постійної відрази. Встановлюється бінарний режим: пересічна злість — образи, гавкіт, плювки; надзвичайна злість — симфонія образ, неймовірних принижень, пекельна опера. Ці скажені вибухи обливають брудом тих, кого вони стосуються, а особливо сторонніх свідків. Подружжя скидається на зморені війська, яким потрібно перепочити поміж битвами, перш ніж знову відкрити вогонь. І тут вони поєднують зразу два пороки, й невідомо, який із них гірший: ницість та одноманітність. Вони і мерзенні, й нудні, бо втілюють собою ненависть, яка намагається знайти собі розумне обґрунтування.

Розділ VI

Утіхи й тягарі спільного життя

Найтяжче розповісти не про те, що злочинне, а про те, що кумедне й ганебне.

Руссо. Сповідь

Отож вони жили щасливо удвох, непотрібні (…) залежали одне від одного, як ото попит залежить від пропонування (…). І що робити тепер із їхньою перемогою! Наодинці з собою залишалися вони тільки у ванній та ще у своїх мріях. Поміж ними вже не існувало нічого недомовленого, несподіваного, таємничого. Вони належали одне одному, осяяні найгострішим світлом — світлом свого щастя.

Поль Моран. Левіс та Ірена

Я не завжди думаю про тих, кого люблю, та вдаю, ніби люблю їх, навіть якщо про них не думаю, і ладен порушити свій спокій на догоду абстрактному почуттю за цілковитої відсутності живого і стихійного переживання.

Сартр. Ситуації І

У Парижі вже декілька років існує чудернацька церемонія, яка відбувається на майдані Абесс на вершині пагорба Монмартр під час збирання винограду: молоді пари приходять сюди зареєструвати в офіційного службовця, що «не просять шлюбу», і сказати одне одному, як ото в Жоржа Брассенса співається, «маю честь не просити твоєї руки». Немає такого ритуалу, який був би гідний для нас, немовби кажуть оці новочасні наречені, та все ж таки доручають зареєструвати свою відмову від офіційних заручин офіційній особі, їм потрібен символ, а обмеження не потрібні: химерна гра з інституцією, до якої вдаються, щоб відразу ж відкинути її. Ми залишаємо позаду шлюб як правило, проте подумки з ним не розлучаємося.

1) Повернення до спрощеного весілля

Чимало точилося суперечок навколо туги за класичним весіллям з нареченою в білій сукні. Це той різновид туги за зовнішньою формою, який допускає присутність священного трепету, а задля алібі залучає традицію. Це гра знаками й символами: запряжені кіньми брички, лімузини, замкові прийняття, проте все воно застосовується як театральні декорації. Шлюб, як і всі інші суспільні інституції минулого, священицтво й лицарство, був ритуалом посвяти, який значив певний життєвий вододіл. Сьогодні шлюб може бути повторним і підлягати скасуванню, проте для більшості людей він залишається обов'язковим життєвим етапом. Кожному треба бодай раз узяти шлюб — таке може статися й після десяти років спільного життя, щоб нарешті узаконити його. Навіть дотримуючись християнства, наречені ставляться до шлюбної церемонії зі споживацькими мірками: знаходять наймоднішого священика, найвишуканішу церкву, а ті, ким вони знехтували, нехай не ображаються.

Англійський поет Джон Мільтон оприлюднив 1644 року довгу промову на захист розлучення як творчого, а не руйнівного акту. Мільтон проводить аналогію поміж подружніми стосунками й стосунками короля зі своїм народом: як угода поміж підданцями й монархом може бути розірвана, коли останній зловживає своєю владою, так і подружню угоду можна розірвати, якщо поміж членами подружжя виникають поважні суперечності. Згодом Ніцше скаже: якби люди ставилися до шлюбу серйозно, то заборонили б подружжю навіки пов'язувати свої життя. За нашого часу, коли очікувана тривалість життя сягає вісімдесяти-дев'яноста років, ці слова звучать особливо актуально. Право на розлучення надає шлюбові цивілізованого вигляду, вже не допускаючи його перетворення на в'язницю, тим-то поміж ініціаторами розлучень, принаймні в Європі, сімдесят відсотків жінок, що просто-таки сп'яніли він нової можливості, яку їм оце надали. Союз? Так, але з правом розірвати його, втекти, не жити з нав'язливим страхом померти від задухи. (Нагадаємо про американку, яка 2008 року відклала розлучення, бо дім, яким вона володіла разом із чоловіком, утратив половину своєї вартості. Криза як моральний каталізатор!) Щоб затаврувати занепад моралі, наводять за приклад людей, котрі живуть разом по п'ятнадцять, двадцять чи й тридцять років, та кохання — це не змагання на витривалість, воно радше визначається якістю взаємостосунків двох людей. Добре, якщо та якість зберігається упродовж десятиріч, проте люди вирішують жити разом не для того, аби будь-що протриматись якомога довше.

Для спільного життя більше не вимагається дозволу батьків, та схвалення їхнє все ж таки бажане. Якщо в цьому відмовляють, не біда. Навряд чи можливе повернення до шлюбів силоміць — це сумне явище, котре спостерігається в декотрих мусульманських чи традиціоналістських країнах, служить нам наочним застереженням[72]. Те, що ми можем обирати поміж класичним шлюбом, позашлюбним життям удвох, вільним союзом і впродовж нашого життя ці форми зв'язку можуть чергуватися, становить собою великий крок уперед. Ми не зруйнували інститут сім'ї, а, мов той рак-пустельник, пристосували його до наших потреб і, підкоривши своїй волі, зробили його невпізнанним. Стара фортеця вистояла, зберігши для багатьох людей свою привабливість. Шлюбний союз у нашому розумінні відновив у правах те, що раніше підривало його основи, тобто палкість, непостійність, свободу дій кожного учасника. Він перетравив ворожі для нього вияви, зміцнів завдяки наскокам. Форми його набрали нескінченного розмаїття, тож засуджувати шлюб так само безглуздо, як і прирікати на обов'язкове подружнє життя. Парадигма родини не застаріла, тому що в ній зацікавлено чимало людей, сім'я стала відкритим клубом, сумішшю амбіцій і надій, доступною для всіх, зокрема, й лесбійок. Проте в цієї доступності є свої жорсткі обмеження. Коли з'являються діти, право на первинність особистої волі стає недійсне. Народження дитини незворотне, воно назавжди пов'язує батьків, незалежно від їхніх сердечних уподобань. У цьому випадку завдання законодавчої влади полягає в тому, щоб гарантувати дотримання прав дитини, захистити слабшого, щоб компенсувати нестабільність подружніх зв'язків: звісно, треба враховувати суспільні звичаї, та не за рахунок відповідальності. Це те застереження, яке нас обмежує.

2) На давній мотив

У «Бітлз» є разюча пісня «She's leaving home»[73], де йдеться про дівчину, яка на світанку втікає з дому, лишивши на столі записку. Слухачі співчувають і юній дівчині, яка стомилася від повсякдення батьківської домівки, і батькам, які засмутилися її вчинком.

Раніше сім'я стискала нас, немов жорсткий корсет, тепер вона скидається радше на подертий брезент намету, який пропускає вітер і холод. Це найбільш придатний образ для того сум'яття, до якого призвела індивідуалістична революція. Хіба ж не дивно, що у Франції це явище йде поруч із дуже високим показником народжуваності, яка стала можливою завдяки розумній політиці (дитячі ясла, відпустка для догляду за дитиною), яка обернула жіночу зайнятість із ворога народжуваності у її союзника. На відміну від Німеччини, Франції вдалося вдало поєднати можливість успішної кар'єри й материнства (навіть якщо материнство наступає тепер у пізнішому віці)[74]. Чи не дивно, що руйнування подружніх зв'язків іде паралельно з іншим процесом, тобто зростанням потреби «створити сім'ю», включно й із тими, хто був традиційно позбавлений її, — представниками сексуальних меншин. Тут нарікання консерваторів не відповідають дійсності, тому що наші демократії відновлюють, та вже на наступному етапі й на інших засадах, взаємозв'язки, які були зруйновані ними на попередніх етапах. Вони засвідчують виняткову збалансованість новаторства й обачності, уникаючи при цьому анархії чи, навпаки, застою. Родини розпадаються і створюються знову, немов фрагменти величезного гобелену, який поволі розгортається на наших очах.