Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

«Перші чоловіки, яких я зазнала, долучили мене до мережі, де неможливо знати всіх, вчинили підсвідомою ланкою великого роду, який визначався на біблійний лад. (…) Щоразу доводилося мені призвичаюватися до іншої шкіри, іншої тілесної барви, іншого волосся, інших м'язів, і за будь-яких обставин я ладна була сприймати нове без вагань, без будь-якої потаємної думки, всіма отворами мого тіла і всією повнотою свідомості», пише, наприклад, Катрін Мілле, яка, за її ж таки приголомшливим зізнанням, завжди мріяла бути «торбою для порання в юрмі скажених конґресистів»![133] У цьому випадку тіло кожного індивіда належить усім, і це злиття може сягати небувалих масштабів, коли декілька десятків людей лапають одне одного і стискають в обіймах, впиваючись утіхою первісного злягання. Відчуття належності до одного копулюючого племені, відчуття єдності з величезною суспільною твариною, з силою-силенною тіл, переповнених мовчазною зичливістю.

І чом би, до речі, не організувати на добровільних засадах безоплатної громадської служби кохання, де особливо обдаровані чоловіки та жінки могли б віддячити своїм шанувальникам? Нічого спільного з учорашніми святими, які приборкують своє тіло і зневажають світ, адже йдеться про освячення засадничих потреб. Випадок наділив вас гожим личком, пречудовою статурою, прегарними грудьми чи зграбним задком? Поки молоді, поверніть цей борг устократ, присвятіть себе душею й тілом тим, хто потребує цього. Нехай щедрість ваша переможе лиху долю, завдяки якій більшість наших ближніх, надто ж якщо вони вбогі чи потворні, не зазнають ні ласки, ні втіхи[134]. Станьте публічними людьми в щонайкращому значенні цього слова.

6) Дайте їм упиватися втіхою

Доживши до вісімдесяти років, Софокл, якщо вірити Платонові, тішився з того, що старість позбавила його жорсткого ярма бажання, досвід, який можна зіставити хіба з полегшенням народу, який скинув тирана, чи раба, який звільнився від свого пана. Проте утопіст Шарль Фур'є, навпаки, писав десь 1820 року:

«Перейшовши пору кохання, людство просто скніє, силкуючись забути любовні прагнення душі. У жінок немає якихось особливих розваг, тож вони гірко відчувають цю істину: на схилі віку шукають вони в набожності підтримки Господа, який, схоже, відступився од них разом із їхнім любим почуттям. Чоловікам вдається забути про кохання, та вони не знають, чим замінити його. Солодкий дим честолюбства, батьківські почуття не порівняти з тими божистими ілюзіями, які дарує молодості кохання. Кожен шістдесятирічний чоловік звеличує і оплакує радощі, якими тішився він замолоду, й жоден молодик не захоче поміняти кохання на старечі розваги».[135]

Сьогодні поміж нами є юні Софокли, які утримуються від сексу, і зрілі Фур'є, які не відмовилися від нього. В нашого ставлення до часу сталися засадничі зміни: ми отримали ще два десятиліття життя, продовжили для кожного п'янливий чар бажань. Це означає, що гра не закінчується, що вирування почуттів опирається віковому вироку. В того, хто не використав молоді можливості, завжди є змога наздогнати те, що проґавив. Хіба справжня мудрість у будь-якому віці не полягає в тому, щоб знову закохатися (бодай у супутника свого життя) і розпочати нове життя? Що може бути вище цієї втіхи, крім надії зазнати ще раз того самого й водночас інакше? Хто ж не хотів би усе віддати, аби лиш знову поринути у чудесні почуття нової закоханості?

Хоч минущі, хоч тривалі, наші романи нічому нас не навчають, їхня безладна послідовність не увінчується вихованням почуттів. Прагнемо ми тільки одного: зазнавати їх знову і знову. У п'ятдесят років не стаємо ми поважними, а захоплюємося так само, як і в двадцятирічному віці, палаємо коханням, немовби зустріли його вперше: те саме кипіння, те саме приголомшення. Якщо подорослішати означає постатечнішати, то ми потерпаємо від хронічної дитинності. Ми послідовні в наших любовних пориваннях й легковажні у нашому ставленні до часу. Головне, щоб нас не охопив дух фанатизму, головне, боротися за світ, у якому ніжні душі знаходили б відраду, а палкі — щастя, світ, у якому платонічні приязності, високі почуття могли б співіснувати з найбільш пекучими пристрастями. Нехай той, хто уникає сексуальних стосунків, здобуде цілковите право жити по-своєму, нехай інші обнімають кого завгодно. Дайте здобути втіху всім — цнотливим і темпераментним, несміливим і розв'язним. Не втрачаймо відчуття тілесного дива: Ерос — це життєва потуга, що пов'язує те, що розділене, єдина універсальна мова, якою говоримо всі ми, блискавичне коротке замикання, яке кидає тіла в обійми.

Зрозуміло, що можна бажати не кохаючи і кохати не бажаючи: більшість наших дружніх і родинних зв'язків не мають сексуального характеру. Однак прибічники поєднання сексу і почуття насправді хотіли б підпорядкувати секс почуттю і в такий спосіб виправдати його й поправити. Достеменною драмою було б, якби раптом перестали ми і кохати, й бажати, якби висохло подвійне джерело, яке поєднує нас із буттям. Протилежність лібідо не повстриманість, а втома від життя.

Не судіть

Уникати того, хто вас кохає, кохати того, хто вас уникає. Проклинати того, хто спить поруч із вами, щоночі дошкуляти йому напастуваннями і прокидатися супокійним, мовби ненависть змило широким потоком ранкового сяєва. Втрачати глузд через людину, яка зневажає вас тим більше, чим дужче ви її обожнюєте. Розпочинаючи любовні стосунки, думати про їхній край, зав'язувати нову любовну історію, мов пасажир «Титаніка», заздалегідь передбачаючи катастрофу. Марити незвичайними пристрастями, бурхливими романами і скніти в душному полоні жалюгідної повсякденності. Вміти лише віддавати, ніколи нічого не отримуючи, і дивуватися, що не тішаться вашими дарунками. Одружитися задля безпечного існування, не одружитися заради майбутніх пригод, відкрити, що шлюб ні від чого не захищає, а свобода не обіцяє гарних несподіванок. Роками терпіти брехню та зраду, а потім через дрібницю піти назавжди. Пурхаючи з квітки на квітку, мріяти про сімейний затишок, а біля родинного вогнища марити палкими пригодами. Нівечити іншого своїм коханням, висисати його снагу, красти його молодість, квітнути, зводячи його зі світу. Щоранку давати собі клятву покинути іншого і, плекаючи думку про розрив, зволікати років із двадцять. Бути у всіх на язиках найостаннішим йолопом, загальним посміховиськом, не помічати очевидного і враз вибухнути пристрастю, піддавшись хвилинному захопленню. Дарувати прихильність відразу кільком, тримаючи їх у невіданні, й від кожного вимагати виняткової поведінки. Нічого не бути певним — ні своєї сексуальної орієнтації, ні своєї приязності, жити в краю можливого, в невизначеності почуттів, бути тільки знаком запитання, який проголошує: «Я тебе кохаю». Ревними слізьми обливати відхід того, хто, здавалося б, не дуже був нам дорогий, та застряв у серці, мов скабка. Обожнювати по смерті людину, з якою був недобрий за життя. Розсипати скарби ввічливості перед чужими, закидати їх розкішними дарунками, бути холодним і скупим зі своїми.

Отак виявляється непослідовність у коханні. Чому хочеться нам, щоб було інакше? Говорити про кохання завжди означає виходити зі свого внутрішнього сум'яття, нишпорити в каламутних глибинах своєї душі, де ницість перемішана зі шляхетністю. Не судячи, виведімо на сцену безумства людського серця.

Частина четверта

Ідеологія любові

Розділ IX

Переслідування ніжністю: християнство і комунізм

Од вогню кохання запалив злочинець полум’я помсти.

Маркіз де Сад. Злочини кохання

Погляньте на обличчя великих християн: це обличчя великих братоненависників.

Ніцше

У XVI столітті в іспанській Сараґосі в підземній в'язниці поневірявся один рабин, якого катувала Свята Інквізиція, щоб він зрікся своєї віри. Брат-домініканець, третій Великий Інквізитор Іспанії, в супроводі ката-майстра і двох поплічників прийшов зі слізьми на очах сповістити, що «його братнє перевиховання скінчилося» і завтра вкупі з сорокома єретиками його поведуть на вогнище, щоб віддати свою душу Богові. Незабаром по тому бранець помічає, що двері його хурдиґи незамкнені; не зважуючись повірити в це, він помалу прохиляє їх і бачить широкий напівтемний коридор, осяяний смолоскипами. Не тямлячи себе від думки, що буде, як його побачать, він поповзом рухається уперед. Після тривалих зусиль він відчуває подих вітру і помічає дверцята. Він зводиться і штовхає їх. Двері легко відчиняються, і перед очима його постає сад, чутно пахощі цитринових дерев. Прегарна ніч, в небі сяють зорі. Зморений рабин із надією в серці гадає собі, що визволення вже близько. Він бачить, як підходить до гір, що височать неподалік, з утіхою вдихає повітря волі. Раптом із пітьми виринають чиїсь руки, хапають його і ставляють перед Великим Інквізитором. Обливаючись слізьми, з виглядом доброго пастора, який спіткав блудну вівцю, огортаючи рабина смородом зіпсованого постами дихання, той каже: «То що, сину мій, напередодні вашого спасіння вам закортіло нас покинути»?[136]

Ця неймовірна історія, яку розповів Вільє де Ліль-Адам, оповідає про щось дуже важливе: задовго до комуністів і сталінських московських процесів християнство, принаймні в його римському варіанті, винайшло насильство в ім'я любові.

1) Церква мучениця, церква мучителька

Дух християнства полягав не лише в тому, що, як і всі інші релігії, воно пропонувало відповідь на питання про сенс життя, а й у тому, що кожному казали: ти не сам, Бог тут, поруч із тобою, він дивиться на тебе, він тебе охороняє. «А у вас і волосини всі на голові полічені…» — казав Христос в Євангелії. Завдяки працям таких істориків, як Мішель Фуко й Пітер Бравн, ми знаємо, що християнство не винайшло пуританство, а запозичило його з античності разом із негативним ставленням до пристрасті. Цей ригоризм воно доповнює дуже важливою якістю: його Бог — це Бог любові, «чуйний серцем» (Паскаль), він розмовляє особисто з кожним зі своїх створінь. Але тут-таки йде розмежування: існує два різновиди любові — людська, облудна любов, яка витворює ілюзію безсмертя, і Божиста, єдино достеменна любов. Облудна любов (кохання), що має на меті творіння, — це пожада (cupiditas), достеменна ж любов, котра поєднує з Творцем — це милосердя (charitas). Одна ганяється за зникомою ціллю, запродуючи себе у рабство минущим цінностям, друга переслідує вічну мету, яка звільняє від страху і смерті. Безумство любити людей у їхньому приділенні, мовить святий Авґустин, любити, наче не помре той, кому належить померти. Паскаль у своїх «Думках» повторює цю ідею: «Не прихиляйтеся до мене, бо я умру, краще шукайте Бога».

З огляду на цей чіткий поділ, залишається загадкою, як Церква, чиє покликання полягає в служінні Богу, могла так зійти на манівці, допустивши хрестові походи, масові убивства та інквізицію. Ці заблуди зазвичай пояснюють причинами історичного характеру: світський Рим, пов'язаний з місцевою владою, зрадив євангельське вчення і запізніло визнав свої помилки лише на Другому Ватиканському соборі (1962—1965). У «Братах Карамазових» Достоєвський уявив собі, що Христос повернувся на землю і Великий Інквізитор запроторив його до в'язниці за відстоювання істини. Ми пропонуємо іншу версію: Церква не зраджувала Євангелії, вона її втілила у життя. Плід був червивий уже в Новому Заповіті, в необдуманому уславленні любові як абсолютного дива. Ще раз поглянемо на факти: насилу позбувшись переслідувань завдяки Костянтинові, який учинив християнство офіційною релігією Римської імперії в IV столітті, Церква, де на ту пору вже налічувалося сотні мучеників, сама організовує переслідування, спочатку язичників, потім євреїв, цих лжебратів, як скаже про них святий Авґустин, і далі з ходом історії всіх, котрі протистояли їй, взявши початок з християн інших конфесій. Ці лиходійства у вигляді війн та погромів припиняться лише після Французької революції, коли Римська та інші церкви будуть позбавлені своїх світських прерогатив. Якщо висловлюватися примітивно, то в 380 році, коли, згідно з едиктом імператора Феодосія, християнство стає державною релігією, до влади приходить любов. У прямому значенні цього слова: не машкара її, не символ, а самісінька любов, висока і заразом страшна.