Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

Гострі відчуття знай зростають, в ідеалі ця ескалація не має ніяких меж, хіба що краєм стане смерть, кохання обертається на одіссею керованого надміру. Це справжнісінька секс-фантастика, пошуки нових просторів для чуттєвої втіхи, часом за допомогою наркотиків. Перехід за межі виправданий таким принципом: я — це моє тіло, в мене є тіло, я витворюю його для себе. До того ж, за доби СНІДу секс без просягання дозволяє поєднувати любосні конвульсії з гігієною, зазнавати екстази без небезпеки зараження. Зустрічалася в історії така відмова від природних процесів, траплявся такий смак до злигоднів? Хто терпів насильство і голод заради іншого світу? Звичайно ж, християнський схимник. Від панотців-пустельників до католицьких святих, які вдавалися до крайнощів у приборканні тіла (цілували виразки хворих на чуму), ішлося про знищення тіла фізичного, щоб прискорити набуття тіла-у-славі[116] й долучитися до невидимої Божої ієрархії. Вийти з-під влади матерії означало позбутися тліну, адже сексуальність, за святим Авмросієм, це те прокляте тавро, та перепона, що відокремлює нас від Христової досконалості[117]. Чи не набуваємо ми в найрадикальніших діях нашого профанного світу релігійного досвіду, з якого беруть початок усі первини західного світу? Схоже, тут знову виправдовується геніальна інтуїція Честертона: «В сучасному світі повнісінько доведених до божевілля християнських ідей». Вершина сексуального розкріпачення — зректися сексу заради високої напруги переможеного страждання й подоланої відрази.

2) Нові зрадники втіхи

Бунт проти біологічної визначеності знаходить вияв і в поверненні, здавалося б, скасованого поняття — повздержливості, до якої закликають нові меншості. Така новина страшенно потішила б утопіста Шарля Фур'є — він надав би цим відступникам почесне місце в своїй системі. Відразу слід зазначити одну відмінність: раніше повстриманість була вимушена, а тепер вона є результатом вільного вибору (не будемо згадувати цнотливості давнього подружжя, де обоє знають одне одного до щонайменшої цяточки). Колись повздержливість виконувала чимало функцій: вона змушувала замовкнути тваринні потреби тіла, об'єднувала два види посту, диктуючи помірність у їжі й приборкання тілесних стремлінь, щоб покласти край безсоромності черева й пельки задля очищення душі[118]. Якби перед нами стояло завдання тоншого аналізу, ми сказали б, що за давнини намагалися розумно керувати тілом, а християни хотіли перетворити його, вирвати з-під влади тваринного світу, покінчити з відтворенням. За словами Климента Александрійського (кінець II століття), йдеться не про те, щоб приборкувати свої бажання, а щоб утримуватися від бажань[119]. Цнотливість була не просто пасивним станом, а завоюванням, наслідком вибору. Цнотливцями не народжувалися, ними ставали, відринувши зіпсованість цього світу і поставивши на місце тілесної чистоти, що притаманна дівчатам, чистоту душі, вічну й непохитну, доступну для обох статей.

За нашої ж доби цнотливість усталюється як реакція на обов'язковість оргазму, що про неї нам весь час торочать. Якщо гульвіса, вчорашній руйнівник усталених норм, сьогодні стає втіленням норми, то самоконтроль, який був нормою вчорашнього дня, сьогодні обертається на символ руйнування засад. Оскільки нові боги, щастя і розквіт особистості, потребують щоденної данини, то не дивно, що чимало молодих людей вирішують скинути ярмо сексуальної залежності[120]. Втім, хибно було б припускати, що кожен індивід наділений сексуальністю: дехто її геть не має і нітрохи не страждає від цього[121]. (Скільки юних дівчат «дають із чемності», щоб не порушувати загальновизнаних умовностей?) Хтось самохіть обирає пасивність, втікаючи від конформізму, намагаючись відкритися іншим цінностям, що їх затуляє од нас генітальна одержимість. Відринувши диктат чуттєвості, ми виявляємо дисидентство і можемо наблизитися до суттєвіших благ. (Для чоловіків, підкреслюємо, відіграє роль і ляк утратити життєву енергію, турбота про заощадження сил, тож каста відступників для них є і кастою ощадливих).

Не будемо обманювати себе: втрата смаку до статевого життя визначається встановленим ладом. Ми далекі від ченця Оригена, який вразив нас своїм розумінням найкоротшого шляху, тому що кастрував себе, прагнучи хутчій заслужити рай. Нічого спільного немає і з повстриманням більшості славетних філософів (Канта, Кіркеґора, Ніцше), цих великих концептуальних дівичів, невдоволених одинаків, непримиренних жононенависників, які втілювали на своїй шкурі ідеал аскетизму, навіть коли стверджували, що борються з ним, і змушували своє тіло до мовчання, щоб цілковито поринути у служіння думці[122]. Ніхто ще не довів, що звеличення чистоти декотрими північноамериканськими християнами (вони вимагають від наречених не лише утримуватися від близькості до весілля, а навіть не потискати рук одне одному) не є таким собі вивертом, відстроченням реалізації бажання, щоб не вмерти відразу. «True love waits» (справжнє кохання уміє чекати) — таке гасло руху, якому поклав початок один американський пастор в Нешвілі в середині 90-х років: «Дівчата — це ружі, і щоразу, як вступають у сексуальні стосунки до шлюбу, вони втрачають свої прегарні пелюстки»[123]. Згадаймо і бали чистоти, які побутують у тій-таки Америці, з виразною конотацією до інцесту, де юні дівчата, часом навіть дев'ятирічні, дають обітницю батькам зберігати цноту до шлюбу, а батьки обіцяють не зраджувати матерів і зберігати чистоту душі[124]. Навіть декотрі заміжні жінки відновлюють свій вінок хірургічним шляхом, прагнучи омолодитися і вдруге зазнати, як то воно буває «вперше». Існує й церемонія посвячення у «вторинну незайманість»: дівчина, яка внаслідок хвилинної слабості згубила цноту, дістає право здобути другий шанс, та мусить заприсягнутися перед приятелями, що такого більше не повториться. Секс не можна вульгаризувати: він має бути наслідком, а не передумовою шлюбу. Залицяння дозволяється, тому що воно дає змогу випробувати здатність до самоконтролю і збагнути, де пролягає межа поміж дозволеним і недозволеним. Ця проповідь моральної гігієни ґрунтується на уявленні, буцім фізична незайманість є запорукою щирості почуттів, а передчасна близькість зводить шлюб до рівня досвіду, забираючи в нього сакральний характер.

Оту ж таки нав'язливу ідею цноти подибуємо і в деяких європейців з мусульманським корінням, які поєднують обидві моделі, споживацьку й традиціоналістську. «Коли я йду до дилера, то не очікую, що мені продадуть авто, яке було у вжитку», — делікатно висловився один ліцеїст із паризького передмістя, пояснивши, що він гуляє з дівчатами зі свого кварталу, та якщо вирішить одружитися, то поїде на батьківщину по наречену-незайманицю, щоб його батьки були задоволені. Дружина, з погляду її споживчої вартості, повинна становити собою нову річ, яка ще не побувала у вжитку, а з символічного погляду, її чистота означає вірність звичаям предків[125]. Подвійний регрес, який нагадує, принаймні в економічному аспекті, звичаї класичної Європи, коли корова в селі цінувалася більше, ніж дружина, яку легко було замінити, тим паче, що нова жінка приносила в дім трохи грошенят і сякі-такі меблі[126].

3) Страх перед згасанням почуттів

Ідеал дошлюбного самоконтролю пов'язаний з парадоксальною еротизацією, це щось на кшталт обряду посвячення в трубадурів, який зветься ассаї. Він передбачав декілька етапів: бути присутнім під час пробудження своєї пані й тоді, коли вона вкладається до ліжка, дивитися на її поступове оголення, споглядати її тіло як мікрокосм природи з її долинами та пагорбами, і врешті лягти з нею до ліжка й поринути у пестощі, не доходячи однак до краю[127]. Це довге паломництво мало на меті розбудити вогонь бажання й довести його до кульмінації. Відстрочити втіху, примножити перепони, щоб сублімувати заласся: може, саме це відроджують нові цнотливці, самі того не усвідомлюючи. Тихеньке повернення тенденцій аскетизму, напевне, тільки хитрість лібідо, яке намагається реактивуватися шляхом чудернацького взаємопросягання двох протилежних первин: застосовуючи заборони, можна зазнати чудесної втіхи.

Достеменну загрозу за нашого часу становить не мерзотність Еросу, а простісінько його банкрутство. Стільки чоловіків відступають перед вимогами подруг, теж посилаючись на головний біль, вдаючи оргазм, аби лиш хутчій скінчити, стільки жінок відмовляються від остогидлого сексу! В Європі існує героїчне уявлення про бажання як про бурхливий потік, який усе змітає на своєму шляху, тож для його приборкання треба споруджувати дамби. Давні японці, які були далекогляднішими, уявляли бажання як хибкий «пливучий світ», а втіленням його були гейші, які очікували мандрівника в човнах на річці[128]. Вода як метафора бажання, коливання й нестійкість. Ніщо його не стримує, та досить якоїсь дрібниці, щоб воно зникло. Бажання непостійне навіть у своїй непостійності, йому притаманна не захланність, а здатність вивітрюватися. Щоб зменшити небезпеку краху, зовсім не зайве вдатися до колишнього святенництва і в такий спосіб підвищити ставку.

Що таке пуритантство? Остання форма буржуазного героїзму, писав Макс Вебер, а ще механізм посилення сексуальності шляхом її пригнічення (пречудовим прикладом є Північна Америка). В цьому сенсі вона нагадує парадокс аскета, про який говорить Геґель: прагнучи звільнитися від тіла, християнський аскет повинен щомиті про нього думати. Його насторожує, збурює щонайменший порух почуттів, несамохіть він учиняє з цієї пригоди осереддя свого життя[129]. Приборкання несамовитого тіла залишає в людському серці вогнище, яке тому нас і спалює. Не дуже тонкий, зате ефективний спосіб. Замаскована мета пригнічення — попередити «еротичну ентропію»» (П. Слотердейк), не дати, щоб люди піддалися розчаруванню! Збереження заборон увічнює похіть, та при цьому напруга регулярно гаситься шляхом колективних порушень. Тим-то знущання військовослужбовців Пентагону з іракських полонених у в'язниці Аль-Граіб, яких змушували роздягатися, вдавати содомство й оральний секс, є саме такими відхиленнями від пуритантства, яке притаманне Сполученим Штатам. Ревна старанність у цих тортурах сержанта Лінди Інґланд засвідчує і те, що, доскочивши влади, жінки не поступаються в жорстокості чоловікам. Розпуста і повздержливість відновлюють давній пакт: якщо є бажання приборкати, воно відразу ж спалахує з новою силою. Так чи так, а пантеон кохання збагатився двома новими образами — добровільної незайманиці й войовничого євнуха.

4) Метафізика прутня

Французький актор Жульєн Каретт, вже на схилі віку, якось погукав дружину з другого поверху свого дому:

— Лорансо, хутчій іди сюди, в мене стоїть!

— Спускайся, — відказала вона, — я в саду.

— Ні, піднімися! Він не витримає мандрівки.

Характерний анекдот. Усупереч усім забобонам він засвідчує, що слабка стать — це чоловіки. Справді, їх позначають два чинники, які виключають одне одного: недоречність і рідкість. Чому навчають хлопця, щойно він став на стежку кохання? Щомога стримуватися, тобто йти наперекір природі. Якщо попустити собі віжки, статевий акт буде тривати усього кілька секунд, бо сперма, як і кров, спливає дуже хутко. Передчасна еякуляція нітрохи не пов'язана зі ступенем зрілості. Разом із сім'ям спливає чоловіча сила, через утіху чоловік стає — залежно від віку, на більший чи менший час, — кастрованим. Якщо його прутень встає неохоче, він докоряє собі, що так рано вичерпався. Чоловічий член — вередлива тварюка, яка піднімає голову, коли її не просять, фенікс, що повстає і зникає, неслухняний слуга, набридливий або недбайливий.

Один грецький міт, який варто було б вивчити у всіх школах, розповідає, що якось посварилися Гера із Зевсом. Заперечуючи дружині, Зевс заявив, що жінки здобувають від кохання більше втіхи, ніж чоловіки. Щоб розв'язати суперечку, розгнівана Гера погукала Тирезія, котрий після битви зі зміями отримав особливий дар жити в образі то жінки, то чоловіка. Тирезій відказав: «Якби любосна втіха дорівнювала десяти, то жінкам дісталося б тричі по три, а чоловікам тільки одиниця». Обурена Гера покарала Тирезія сліпотою, а Зевс обдарував його здатністю пророкувати, а також можливістю жити сім раз по сім життів. У цій легенді сказано все про чоловічу слабість (до якої слід було б додати нездатність народжувати дітей).

Найвища втіха обертається для чоловіка цілковитою втратою снаги, над ложем кохання нависає тінь гільйотини. Природа створила його виробником, тож сексуальність його функціональна і згасає в міру її реалізації. Чоловічий еротизм є лише низкою вивертів, щоб обійти цей ультиматум: у давньому Китаї, як і в тантричному індуїзмі, мудрецю рекомендувалося ніколи не вивергати сім'я і за допомогою прутня всотувати в себе жіночу потугу. Щоб виграти час, чоловік повинен володіти собою, мов знаряддям, обернути свій статевий орган протезом: перший фаллоімітатор — це його прутень.

Цим і пояснюєтьтся зачарованість — із домішкою заздрості, — жіночим клітором, «скіпкою, що запалює вогонь оргазму» (Г. Цванг), клинчиком, що ховається у складках жіночого тіла, яке вступає у поєдинок із чоловічим: нечесне змагання, адже клітор може тішитися без краю, завдаючи жінці невимовної радості. Цим пояснюються і витрати надмірної психологічної енергії на статеву сферу в хлопчиків, і те, що чимало чоловіків описує свої досягнення кількісними показниками. Вони лише заклинають ненадійність свого технічного устаткування, ці безсоромні самовдоволені геракли скаржаться, мов діти. Кожен чоловік бодай раз у житті зазнав невдачі, яку Стендаль називає «фіаско». Якщо чоловіча сексуальність є джерелом тривоги, то причина в тому, що анатомія для чоловіка — це доля. Він потерпає від безсилля, бо від себе не втекти. Через свій ґандж він сам себе відлучає від живих, відомо, що це страждання може довести людину до самогубства. (Саме цим і пояснюють самогубства Ромена Гарі та Гемінґвея). Замість того, щоб бажати іншого, чоловік бажає бажати, фетишизує свій прутень і врешті лише про нього й думає, провокуючи невдачу, якої хоче уникнути. Замкнувшись у собі, він не здатен поєднатися з коханою людиною. Треба вітати все, що повертає до життя непокірного прутня: чималим поступом тут ми зобов'язані віагрі, завдяки якій патологія перестала бути невідворотною. Не миритися з непоправним — це теж робить нас вільними.

Що таке ерекція? Стан потенційної підключеності, заклик до контакту, місток до іншого. В ній вирує п'янка сонячна сила, прагнення завоювати іншого, зіллятися з ним. Тільки вона дарує нам безмежне почуття єдності з іншим, відкриває для нас ізсередини чарівну країну його оргазму. Захват посвячення у таємницю, яка завжди буде нас дивувати.

Не слід ставитися зі зневагою до механічного боку статевого акту, як ото вчинив Фелліні, котрий карикатурно змалював Казанову таким собі поршнем, який знай товче й товче жіночі розкішниці. «Кохання не має ніякого значення, — писав Альфред Жаррі, — тому що воно може повторюватися без краю». Навпаки, лише на повторюванні може ґрунтуватися краса тілесного кохання. Автоматичність породжує іскру, ті самі рухи необхідні, щоб постало щось нове. Кохання — це чітко обмовлена хореографія, до неї треба долучитися замолоду та й забути за неї, як ото руки ремісника, мистця чи музиканта самі знають свою справу. Чоловіки й жінки повинні діяти механічно, щоб геть згубити розум: часом тіла стають роботами, бездушно повторюючи свою пантоміму, як писав Платон, стають глядачами чужої втіхи. У зляганні нас охоплює безіменна сила, тож, покладаючись на неї, ми відтворюємо ті самі порухи, немов у гіпнотичному трансі. Почуваєш радість, усвідомлюючи свою силу, сприймаючи свій організм як союзника, який ніколи не зрадить.

5) Спокуса унівечення

Існують два типи кохання: найпоширенішим є ексклюзивний варіант, що поєднує двох, рідше подибується масова любов, яка поєднує у спільному пориві велику кількість людей. Сам принцип милосердя полягає у «невизначеності» (Симона Вайль) і відмові од уподобань, щоб охопити все людство. Загалом це незвичайне явище — люди (їх небагато), які тілом і душею віддаються знедоленим й відкривають для них просто-таки шлюзи доброти. В основі їхньої діяльності лежить «свята байдужність» (Франциск Сальський): всі стражденні для них однакові. Слово, що означає сердечну черствість, байдужність або ж атараксія, стає в їхніх устах самісіньким виразом великодушності: байдужість до винагороди чи нагани, чистісіньке самозречення, яке зневажає обопільність, «ні на що не зазіхає, нічого не очікує, нічого не бажає» (пані Ґійон)[130]. Альтруїзм, продажне кохання[131] і любовна щедрість мають в собі спільну основу (хоча поплутання поміж ними й нема) — їм притаманна чисельність. На перший погляд, нема нічого спільного поміж самовідданістю гуманіста, який служить знедоленим, обравши шлях «унівечення себе» в Бозі, й втіхою безоглядного занурення в колективні еротичні конвульсії. Хіба що смак до нерозрізнення, прагнення бути для всіх і ні для кого. «Я міг би бути ким завгодно», — писав американський прозаїк Джон Річі, розповідаючи про те, як віддається він тіням, які зустрічаються йому в парку й кидаються на нього без жодного слова[132]. В еротизмі присутня розкіш унівечення. Робіть зі мною, що хочете. Втіха розчинитися в іншому, згубитися в безіменній безликій многоті, бути здобиччю чиїхось рук, мліти від найменшого дотику. Існує японський винахід, що зветься glory hole й застосовується у ґейських клубах і в піп-шоу гетеросексуального характеру: перегородка з отвором, який дає змогу встромити туди прутня, якого пестить з другого боку невидима рука чи інший орган. Ця чудесна знахідка забезпечує двосторонню анонімність, а неспроможність дізнатися, хто вас пестить чи кому ви таку честь виявляєте, посилює втіху стократно. Рівноцінні всі долоні, всі отвори, всі прутні.

Привабливість клубів, де практикується обмін партнерами, полягає у тому, що тут дозволяється відверта розпуста в напівтемряві (як у backroom, де культивується еротика сутінків). Подибується в таких місцях і кумедне, трапляються збоченці з хворою психікою та брутальною ненаситністю. Втім, усе це не повинне затьмарювати химерної краси, яка часом притаманна оцим конгрегаціям посвячених, яких спонукає спільне прагнення усунути бар'єри поміж індивідами.