Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

КУПАЛЬНИК ІЗ ДВОХ ЧАСТИН: у 2007 році шведські феміністки домоглися дозволу купатися топлес у громадських басейнах і вимагали переглянути загальновизнане ставлення до жіночих грудей з метою усунути його сексуальний характер. Якщо йти за цією логікою, то чом би не запропонувати чоловікам прикривати груди бюстгальтером, а в мусульманських країнах не вимагати, щоб хлопчики носили паранджу задля дотримання рівноваги?

ГОМОСЕКСУАЛІЗМ: Християнська Коаліція, яка складається із американської віруючої правиці, фінансує в газетах рекламну кампанію з «лікування ґеїв». Відсоток «вилікуваних» невідомий, як, утім, і доля, що чекає на тих, котрі захочуть знову стати на грішну стежину.

ГУСП (Громадянська угода про спільне проживання, затверджена у Франції в 1999 році урядом Ліонеля Жоспена, що викликало демонстрації правиці під гаслами «Брудні педики, горіти вам у пеклі» й «Педерастів у вогонь»): на думку її противників, ця угода завдає удару самісіньким засадам сім'ї. «Право, що ґрунтується на генеалогічному принципі, поступається місцем принципу гедонізму, що притаманний нацизму»[159].

КОХАННЯ ЯК УДАР БЛИСКАВИЦІ: «Варто було б переглянути всю сучасну концепцію кохання, яка відкрито засвідчує всю свою вульгарність у таких висловах, як «медовий місяць» чи «удар блискавиці» (…) всю цю фальшиву метеорологію (…) присмачену наймерзеннішою революційною іронією»[160].

РОМАНТИЗМ: треба перестати «вірити в природність кохання і його романтичні атрибути, в закріпленість статевої ролі, володіння, винятковість, ревність і фізичну вірність як різноманітні докази кохання» і вийти за межі «статевих відмінностей, сексуальних орієнтацій, щоб відкрилися нові ідентичності» й «виявлялися інші потенції»[161].

ШЛЮБ, МОНОГАМІЯ… вірність, зачаття, діти, неврози, проституція, спільне проживання, «сімейні сварки, істерики, погрози, претензії, насильство, ненависть, ворожість, ревність, гнів, навіженство, лють, несамовитість, що притаманні любовним стосункам, трагічно випливають із одного негативного осереддя (…) потягу до смерті, який прибирає різних облич і завжди ладен забруднити все, до чого торкається»[162].

ПРЕЗЕРВАТИВ: «Християни розвінчують облуду, яку сьогодні всі прозивають «коханням» (…) Ми відмовляємося зводити кохання до його жалюгідних імітацій на обкладинках журналів і на екрані, до штампованого синтетичного злягання, відмовляємося від усіх форм пофальшованого кохання, які нам намагаються накинути. Ми не хочемо ні синтетичного кохання, ні любові до синтетики»[163].

ПОРНОГРАФІЯ: «Навіть Гітлер не здогадався вчинити секс знаряддям убивства, як зробила це порноіндустрія»[164], яка насправді є «знаряддям геноциду», «Дахау, яке влаштували в спальні та ще й тішаться ним»[165].

РЕВНІСТЬ, ВОЛОДІННЯ, ВИНЯТКОВІСТЬ: «Будь-які сексуальні стосунки одного з партнерів із третьою особою повинні розглядатись як позитивний і втішний досвід, що його другий партнер може поділити в глибині душі або й фізично»[166].

Розділ X

Хатні пантофлі Марселя Пруста

Хоч якої шкоди завдавали б недобрі люди, найбільші збитки від порядних людей.

Ніцше. Так казав Заратустра

Як обтяжливо бути коханим, по-справжньому коханим! Як недобре обтяжувати емоції іншого! Навантажувати когось, хто з власного бажання вільний, завжди вільний, дорученнями, ніби хлопчика на побігеньках. (…) Як обтяжливо бути зобов'язаним неодмінно щось та відчувати, неодмінно, навіть якщо немає взаємного кохання, теж трохи кохати».

Шатобріан

Ця дивовижний випадок, який багато разів коментували, стався 1917 року: молодий Еманнуель Берль приходить до Марселя Пруста, яким незмірно захоплюється, з повідомленням про чудесну подію: кохана дівчина Берля на ймення Сільвія, від якої він чотири роки не мав жодної звістки, відповіла згодою на листа, де він пропонував їй свою руку й серце. Юнакові кортить довести Прустові, що той помиляється в своїх песимістичних поглядах на природу людини, що «таки існує «гармонія сердець»[167]. Та письменник, для котрого кохання є тільки «онанізмом з галюцинаціями», облудою, якою молоді люди морочать одне одному голови, не схвалює захвату свого молодого приятеля. Спочатку він заявляє, що для нього було б краще, якби Сільвія померла: він зазнав би горя, та воно не таке тяжке, як неодмінне згасання почуттів. Потім його потроху охоплює обурення, ризикуючи дружбою, він сипле колючими зауваженнями, змальовує, як «ці люди опускаються настільки, що по двадцять років живуть з людиною, котра їх обманює, але не помічають того, з істотою, яка їх ненавидить, але вони того не знають, з тим, хто їх обкрадає, та вони самі собі в тому не зізнаються, однаково сліпі як до недоліків своїх дітей, так і до розпусності дружин». Гнів його зростає, він «жбурляє йому в обличчя образи, немов хатні пантофлі», аж врешті показує йому на двері й виганяє геть із дому.

1) Наївність демістифікації

Читаючи цей уривок, можна побачити в ньому зіткнення досвіду й недосвідченості: Пруст, досвідчений мораліст, розвінчує казочку про єднання душ, в яку вірить наївний Берль. А що, як усе навпаки? Якщо Прустова похмурість є лише ідеалізмом наопач? Якщо тверезість є лише позою, а за нею ховається засліпленість? Демістифікація становить частину міту, тому що пронизує всю його творчість: упертість, із якою він сторінка за сторінкою розвінчує маскарад почуттів, дозволяє припустити, що причина так і залишається незрозумілою й що позбавлений ілюзій мудрець сам перебуває в заблуді. Його доскіплива проникливість воскрешає примару, з якою він хотів покінчити: ми йдемо крізь темряву, й наша велич полягає в тому, щоб показати, що ніякої величі в нас нема. Принижувати нашу поведінку, постулюючи якусь довершеність не від світу цього, — в цьому полягає двозначність філософії підозри. Велетенська споруда, яку автор «У пошуках утраченого часу» збудував з метою руйнування, дає змогу закарбувати у порожнечі образ бездоганного людства, яке відповідає проголошеним ідеалам. Треба відмовитися від останньої ілюзії, котра полягає в розвінчанні любові як ілюзії.

Той-таки підхід зустрічаємо ми і в панегіристів. Прочитайте їхні творіння, від «Бенкету» Платона до проповідей святого Франциска Сальського, твори Фенелона, Симони Вайль і наших сучасників: вони пречудові, та в них відчувається догматизм істини. Вони поділяють, спростовують, будують ієрархію, запроваджують шкалу із поділками, а отже, знецінюють те, чого ми зазнаємо. Вони славлять виняткову любов, а звичайне кохання поливають брудом. Якщо моралісти хочуть нам нагнати розуму в голову, то кадильники закликають до самоподолання. Експерти розчарування, з одного боку, проповідники абсолюту, з другого, вони ставлять нас перед альтернативою: все або нічого. «Справжня любов», якщо їм вірити, є невичерпним джерелом чудес, тож поруч із нею мерхнуть усі незґрабні спроби, що зважується на них людська слабкість. Ідеалізація почуття-мрії призводить до знецінювання досвіду любові. Ми впізнаємо тут давній християнський поділ на божисту «агапе», яка є безкорисним і незмірним дарунком, і людським «еросом», який несе на собі тавро еґоїзму й повинен піднятися над собою, щоб стати гідним Бога[168]. В ім'я недосяжної мети нам пропонують звести наклеп на наші незґрабні спроби поєднатися, замість того, щоб визнати: любов — це саме те, чого ми зазнаємо в нашій нікчемній теперішності, заразом і минущій, і такій чудесній.

Тут нас зіпсували мітології величного: ми довго виходили з того, що тільки якась моральна, політична чи релігійна перепона може завадити коханню (любові) розцвісти у всій його красі. І ось перепон уже немає, й кохання показало свою природу — амбівалентну, захопливу й жалюгідну. Ще й надто, кохання — не що інше, як історія помилок, і в своїх заблудах воно так само істинне, як і в своїх вершинних досягненнях. Посеред тріумфу романтичної дурні Бальзак, Флобер і Золя відкривають замасковане ліричною імлою достеменне пекло, де вирують сили захланності й кар'єризму. Втім, на тлі капіталістичного цинізму Бальзак змальовує й татуся Ґоріо, який здатен пожертвувати собою, померти за дочок, які зневажають його. Флобер змальовує й Шарля Боварі, який, зустрівши на вулиці після смерті Емми її коханця Родольфа, вдивляється в його обличчя, сподіваючись розгледіти на ньому слабкий відблиск її тепла. Золя малює невтішного графа Мюффа, який укляк на кам'яній лаві біля будинку, де вмирає від страшної недуги його коханка Нана, відома куртизанка, яка вичавила його, немов цитрину і витурила геть. Один із найбільших уроків літератури: недовершеність людська є причиною нескінченних струсів, вона жбурляє нас у самісінькі глибини людської душі й так само підносить до вершин своєї величі, бо, завдяки їй, кожен із нас може стати кращим.

2) Чуттєва розв'язність

Повсюдне «тикання», звичка називати людей на імена на підприємствах і в мас-медіа[169], звичний обмін поцілунками поміж чоловіками в середземноморських країнах, а після цього обійми в мафіозному стилі, комерційна турботливість марок, які знай бажають вам щастя, озера сліз на телеекрані, в радіоетері, де всі цьомкають одне одного, обіймають, хапають за руки, цілуються і починають довго й бурхливо сповідуватися. Ми живемо в епоху сентиментальної істерики, де колишні протоколи та політеси викинули на смітник. Можна подумати, що суспільство охопила повінь небувалої любові, хоч навіть до справжньої привітності їй так само далеко, як синтетичному запахові до справжніх пахощів. І все ж таки було б помилкою вбачати в цій сентиментальності якусь комедію, запону для жорсткіших соціальних стосунків, вдавану чуйність хамлюг. Вона постала передусім зі штучного характеру стосунків, які склалися в сучасному місті, коли наприкінці XVIII століття Європа повернулася до ринкової економіки й індивідуалізму: сентиментальність мусила зображати відсутню згуртованість, тоді як розпадаються родові, кланові й корпоративні зв'язки й запроваджується ґречність, яка регулюється зиском і гордовитою стриманістю.

Чуттєвість розширює свій уплив у міру того, як збільшується відстань поміж людьми й розпадається великий ланцюг союзів і взаємних зв'язків, який поєднував за Старосвітчини всіх, від короля до останнього селянина. Спільнота чи нація вже ґрунтуються не лише на кревності та релігійній ідентичності, а й на вільній угоді. Те, що було природне, має перебудовуватися, соціальні стосунки постійно «перегріваються» й можуть зруйнуватися. Згуртованість, яка існувала всередині групи, в селі, в родині, щоправда, ціною несвободи, віднині мусить усталюватися наново, мало не розігруватися з ризиком опинитися у полоні запопадливості: ця закономірність уже ніде не спостерігається, крім США, де геть незнайомі люди виявляють до вас незмірну ніжність і тут-таки забувають про вас. Головне, виявити сердечність, використати приязнь чи довіру як військову тактику. Усмішка є способом утримувати людей на відстані чи вбивати їх під виглядом ґречності. Сучасне завдання полягає в тому, щоб поєднати автономію особистості і згуртованість колективу, не відмовляючись ні від того, ні від того.

Звідси постійна спонука подолати еґоїзм, іти до інших, щоб компенсувати хибкість нашого становища. Наше милосердя мінливе, бо нас штовхають вперед два рушії: волюнтаризм і непостійність. Ми пристрасно захоплюємось якоюсь справою і так само хутко втрачаємо до неї інтерес. Утім, вселяє надію те, що наш ідеал — об'єднання, на відміну від класичної епохи, станового суспільства з суворою системою правил, де панував ідеал анархії і належало триматися свого щабля, відкидати непристойні зв'язки. Ми переживаємо добу подвійної непристойності, афективну й еротичну: весілля Бриджити Джонс і Рокко Сиффреді, одночасний тріумф вульгарного сексу й солоденького гулюкання, «chick lit» (літератури для дівчат) і трешу. Подвійне вторгнення на сцену сентиментів і сексу, вторгнення медовості й жорсткого порно. Медовість і порно мають у собі спільне: і там, і тут щось виливається — або сльози, або інші виділення. Та у вічній оргії порно не менше ідеалізму, ніж у банальних рожевих романах: там і тут природа людського життя одновимірна — міркою слугує або щире серденько, або масштабна генітальна активність. Однакове прагнення доскочити вершка, хоч у ніжності, хоч у тваринному зляганні. З одного боку, солоденький рай для йолопів, з другого, скажені копуляції втілюють ті самі пошуки своєрідної чистоти, де вже не змішуватиметься в каламутному вирі духовність і розпуста, пожада і туркотіння закоханих.