Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

Сім'я повертається, та вже в іншому вигляді: об'єднана тільки приязню, вона прагне служити своїм членам, і старшим, і меншим, тобто відзначається сумісністю з самореалізацією кожного члена родини.

Значущий факт: батьки запрошують і поселяють у себе супутників своїх дітей, до 70—80-х років минулого століття в таке важко було й повірити. Потяг родини до згуртованості виявляється дужчим, ніж умовності. В сім'ї ми стаємо одною з ланок довгого ланцюга, яка існувала до нас і буде існувати, коли нас не стане. Сім'я навчає всіх, молодих і старих, жити поруч одне з одним, та ще й кожне покоління сприймає себе, немов окрему націю: і молодші, й старші усамітнюються з такими, як самі, й запроваджують власні правила гри. Відкрита і гостинна, сім'я вміє примирити такі несумісні раніше цінності, як незалежність і почуття безпеки, закликає нас добровільно прийняти те, що дісталося нам від народження, причому цілком випадково. Кожен член родини робить те, що йому подобається, дотримуючись при цьому кодексу загальних правил, і бере участь у спільній системі взаємодопомоги.

3) Барокове зачаття

Віднині ми обираємо своїх нащадків, замість того, щоб приймати їх як даність, загадкове бажання мати дітей — останнє в житті, що зберігає свою святість. Дитина приходить на світ не внаслідок випадковості, тепер вона є наслідком наших бажань. Подружжя саме обирає термін зачаття, контрацепція гальмує безіменну потугу інстинкту: кохатися — природне явище, запліднення — явище заплановане. От і відповідальність, це запрограмоване народження: за того, хто прийде на світ, ми відповідатимемо до самісінької смерті! Народжують дітей не з добрих намірів: часто це роблять для самозаспокоєння, щоб продовжити власне життя, щоб через дітей домогтися успіху там, де сам програв. Та люблять дітей із щонайкращих спонук: самим фактом свого існування вони руйнують усі наші самозакохані плани, вносять постійний розлад у всі наші очікування. Диво новонародженого, який відразу ж починає підносити несподіванки: він не справджує очікувань, він збиває з пантелику, втілює собою цілковиту відмінність. Кожен гадає, ніби працює задля себе, а насправді трудиться для оновлення людства. В цій діалектиці взаємної пов'язаності приватних прагнень і загальних цілей вершина егоїзму є заразом апотеозою альтруїзму. Заради наших дітей ми йдемо на жертви, які ніколи не відшкодуються нам. Діти є тією останньою батьківщиною із плоті й крові, заради якої ми ладні віддати наше життя.

Те саме можна сказати і про сім'ї з дітьми від попередніх шлюбів. Обов'язки примножуються, бо віднині на плечах старших відповідальність за своїх і чужих, за хлопчиків і дівчаток, які мешкають під одним дахом і не пов'язані кревністю, — а в цій ситуації можливі непорозуміння. Сучасна наука й менталітет дозволяють нині вчиняти справжнісінькі перевороти: жінки виношують чужу дитину чи дитину дочки й зятя, можливо, найближчими роками з'явиться штучна матка, чимало дівчат хоче штучного запліднення, щоб уникнути статевих контактів, трапляються старі батьки, в яких найменший син молодший від їхніх онуків, а також заможні одинаки, які вирішують завести дітей без дружини, людські клітини й матка використовуються з комерційною метою, — схоже, ми котимося у безодню, збиваючи попутно всі орієнтири. Та вся справа в тому, що ми перебуваємо в самісінькому вирі творення нових форм сім'ї, й те, що зараз ми відчуваємо, це страх перед змінами, а не жах від того, що ось-ось настане край. Вчора були сексуальні стосунки, пов'язані з зачаттям, сьогодні настали статеві стосунки, не пов'язані з зачаттям, завтра буде зачаття без сексуальних стосунків, коли не потрібна буде участь обох батьків, — чи не слід розглядати цю ультрасучасність лише як повернення до первин євангельського тексту, де Марія була першою жінкою, яка вродила «без гріха»? Там, де нам увижається руйнування, треба вбачати чудернацьку вірність своїм джерелам[75]. Сім'я не відходить у минуле, нові родинні утворення з химерними заплутаними родоводами випхнули на периферію тільки одну з багатьох її форм, яка склалася у XVIII столітті.

4) Страх перед порожнечею

«Я вас ненавиджу, родини! Обгороджені двориська, замкнені двері, набутки, що ревнують до щастя», писав Андре Жід. «Я вас люблю, родини», справедливо зауважує Люк Феррі, вітаючи відродження приватного життя[76]. Може, слід було б уточнити: я вас люблю, родини, та не завжди. Ці маленькі людські спільноти не втратили своєї двоїстості: вони притулок, та вони ж таки і в'язниця. З одного боку, приємно почуватися захищеним, знати, що десь є відчинені двері, приємно, коли про тебе піклуються, поспішають тебе нагодувати. Незрівнянно дорогий той дім, де минуло твоє дитинство, осереддя стількох прегарних споминів! Що може бути чудеснішим, ніж оте нетривале громадське життя, коли на свята збирається вся рідня? Здається, ніби того вечора й тієї днини численні родичі дарують кожному своє тепло і своє співчуття: стільки сердечної приязні, стільки відданості, яка так полегшує тягар давнього шлюбу. Хіба не казав Барак Обама, що неждані зустрічі з ріднею, яка з'їхалася з чотирьох континентів, нагадують йому засідання Генеральної Асамблеї ООН? Коли збирається вся родина, тебе охоплює дивовижне почуття невимушеності. Можна обирати поміж ними тих, котрі тобі до вподоби, тішитися близькістю, яка раптом виникла у тебе з дядьком чи майже забутою двоюрідною сестрою, тому що до батьків цього вже не почуваєш.

З другого боку, сім'я й надалі залишається символом ув'язнення. Не ми створили цю форму існування — вона дісталася нам у спадок. Вона переслідує нас, затягуючи на шию петлю, й що дужче будемо ми її заперечувати, то з більшою імовірністю відтворюємо її. Коли підступаєшся до декотрих родинних кланів, то ризикуєш, наче під відваленим каменем, побачити кишіння хробаків: тут і взаємні антипатії, й зведення порахунків, і злопам'ять. Зберігаючи респектабельний вигляд, ці малі спільноти суворо бережуть свої таємниці. В надрах таких кланів якраз і розігруються найстрашніші драми — зґвалтування, інцести, убивства[77]. Часом викликає нудоту сама думка про те, що ви маєте спільне походження, носите однакове прізвище. Існують, щоправда, й інші, спокійніші родини, де панує захоплення одне одним, а чужий потрібен лише настільки, наскільки відбиває він і підтверджує їхню велич. Ми такі прегарні у ваших очах — тож приходьте ще і потвердіть нам це! Родинна любов непохитна, проте часто вона залишається за дверми нотаріуса, коли, наприклад, читають заповіт, і брати та сестри, насилу втерши сльози, відштовхують одне одного, щоб першими дізнатися, кому дістався ласий шматок. (Тим-то й важливо поділити власність поміж дітьми, поки вони малі, щоб надалі їхні стосунки не затьмарювали ніякі фінансові сварки).

5) Невблаганне щастя

У цій темі нас кидає від одної до другої крайності: вчора — ув'язнення в батьківському домі, сьогодні — цілковита занедбаність родиною. Англійський філософ Ісая Берлин вбачав у вікторіанській добі тріумф клаустрофобії: полон і приниженість. Для нашої доби він передбачав протилежне лихо — агорафобію. Страх перед безмежжям океану. Завдяки завеликій автономії ми опиняємося в емоційній пустелі, позбавлені підтримки, та будь-яка опіка видається нам тягарем. Як по правді, ми хочемо всього відразу, тільки без отих незручностей, що невід'ємні від благ: і родинної солідарності, та без залежності, і зв'язків, та без ретязя на шиї. Щоб сім'я потрібної миті була поруч із нами (а не навпаки) і щоб, приголубивши нас, тут-таки про нас забувала.

Що ж утримує вкупі членів одного роду? Приязнь? Спільні інтереси? Зрозуміло, що вже не влада одного з членів родини. Ніщо не заважає батькам розійтися, підліткам покинути домівку, братам і сестрам більше не зустрічатися. Біологія поки що діє, хоч почуття обов'язку формує не лише вона. Сучасна родина, що піклується тільки про щастя своїх членів, розглядає себе передовсім як притулок і як трамплін для дитини, які забезпечать їй необхідний захист і надійно підготують до самостійного життя у світі. Однак за першого ж ускладнення пари розбігаються, й тоді з одного боку залишаються маленькі хлопчики та дівчатка, свідки великої пристрасті, якої вже нема, а з іншого — старенькі батьки, яких підштовхують до виходу, запроторюючи в дім опіки. Безжалісне щастя, котре вимагає пожертвувати кимось. Хотілося б розривати угоди, коли захочеться, а батьків обирати натисканням кнопки. Згадаймо пречудові слова Вірджинії Вулф: «Ніхто не має права застувати краєвид іншій людській істоті». В цих словах звучить заклик до звільнення з-під влади батьків чи дружини. Але як бути, коли перепоною стає дитина? Цей крихітний тюремник стоїть на шляху нашого прагнення до вільного життя. Чарівного синтезу турботи про себе й турботи за іншого не відбувається: всі варіанти болісні, й ми заходимо відразу в кілька глухих кутів. Родина завжди залишається примусовим явищем, щоб задовольнити нашу потребу в свободі, й недостатньо близькою, коли ми потребуємо втіхи.

Ще й надто, в тій трикутній формі, яка народилася наприкінці XVIII й розпалася не так давно, сім'я підпорядковувала своїх членів владі батька, що його примхи, як висловився Сартр, мали силу закону. Сучасна родина розмовляє тільки мовою любові: конфронтацію усунули, черствість розвінчали. Запанував союз, у якому розчинилася особистість. Нам належить залишатися пташенятами у теплому гніздечку аж до повноліття. Риторика ніжних почуттів захопила суспільство, з медій вилучили слова «батько» й мати», бо вони шорстко звучать, а вживають такі слівця, як «тато» і «мама». Солоденька риторика промикається в суспільну сферу, накидаючи закони родинних стосунків і в царині управління[78]. «Настановлення на любов» забороняє конфлікти, тримає дітей в такому собі живильному розчині, що не дає їм повставати проти батьків, які й собі не дозволяють жодного недоброго слова, щоб не зіпсувати стосунків. Родина-п'явка не випускає жертву, шантажуючи її своїми ніжними почуттями. Як боротися з цією навалою пестощів та цілунків? Пріоритет батька-друзяки й мами-подружки, вбраної геть чисто, мов донька, заперечує різницю поколінь і навчає нащадків простому правилу: роби те, що подобається. «Народження дітей — смерть для батьків», писав Геґель; сьогодні це радше змога для батьків до самої старості залишатися дітьми. Ми забули, що протистояння — фактор зростання, що приязнь не виключає незгод, що кожне покоління в міру свого зростання здійснює символічне убивство попередньої генерації[79]. Тому надто вже ліберальний підхід до виховання, котре відбувається без заборон та обмежень, зводить нанівець саме виховання. Звідси й потреба в дисципліні, притаманна дітям із покоління baby-boomers, які хочуть, щоб їхні батьки, що корчать із себе Пітера Пена, врешті зробилися дорослим і взяли на себе тягар відповідальності. Вважалося, що любов зуміє вирішити всі проблеми, а виявилося, що вона сама стала проблемою.

6) Прозаїчні пристрасті

Дотепний афоризм Ліхтенберґа: «Кохання сліпе, шлюб відкриває йому очі» сьогодні не зовсім правдивий: в сучасних ідиліях палке кохання мирно сусідує з педантичною роботою нотаріусів, які ділять майно й життєвий простір, а також чітким розмежуванням на твоє і моє. Закохані голуб'ята заразом є і діловими партнерами, які, починаючи спільне життя, обумовлюють його території: передбачається, наприклад, наявність окремих спалень, що дає змогу порятуватися від хропіння, безсоння (сон — ще більш інтимна сфера, ніж секс) або надмірних еротичних домагань одного з членів подружжя. Жити в одному помешканні не обов'язково, і якщо дозволяє фінансове становище, можна заощадити собі чимало прикрощів спільного проживання і втілювати розумну утопію на відстані. Було б неправильно вбачати в цьому примітивний матеріалізм, просто сьогодні ми дуже обережні, тому що боїмося опинитися у рабстві. Охорона життєвого простору — це насамперед намагання не задихнутися, не дати побуту промкнутися в світі почуттів. Що густіше риби у воді, то повільніше вона розмножується. Скупченість заважає метати ікру. Щоб ладнати, не обов'язковий симбіоз: якщо відсутність згубна для минущих романів, то надмірна присутність здатна вбити найдужчі почуття. Коханці помирають від надміру близькості — для спілкування потрібні паузи. Типова сучасна пара має такий вигляд: двоє, обнявшись, простують вулицею або сидять за столиком у кав'ярні, й кожне розмовляє собі по мобільнику. Приємно бути разом і водночас ніби окремо. Втім, надто довга балачка по телефону може зруйнувати рівновагу. Приязнь, що ґрунтується на почутті відстані, близькість за рахунок відокремленості — коханці балансують на цій скелястій вершині, ризикуючи щохвилини загриміти у прірву.

Спільне життя є не стільки подоланням самотності, скільки співдружністю, яка вряди-годи уривається. Навіть міцно згуртовані подружжя провадять подвійне чи навіть потрійне життя, надто ж якщо обоє працюють, адже для цього є сила-силенна можливостей, крім подружньої зради. Партнер не повинен бути надто далеко чи надто вже близько, його полишають, щоб потім до нього повернутися, зв'язок залишається завдяки телефону, електронній пошті та іншим засобам. Родини часто хитаються під натиском побутових проблем, розкиданих шкарпеток, неприбраного стола, безладу в спальні. Стати близьким другом якого-небудь подружжя часто означає упасти з неба на землю — виявляєшся ненавмисним свідком таких відразливих подробиць, такого розриву поміж тим, що те подружжя із себе корчить і тим, яке воно насправді… Подружжя — це маленьке королівство, де кожен боронить свої закони, держава, якій завжди загрожує то тиранія, то анархія. Члени подружжя є заразом і владарями, й дипломатами, і парламентом, й народом. Постійне врегулювання, усунення напруженості, розподіл хатніх обов'язків (основна частина яких і досі лежить на жінці) — сучасний тандем становить собою дивовижне поєднання полум'я пристрасті і вогню під каструлею. Навіть секс обговорюється з винесенням на порядок денний недоліків і пропозицій. Ми очікуємо, щоб партнер і втішав нас, і дивував, хочемо вчинити родину теплою рукавичкою, яка захищала б нас від світу, а заразом прагнемо обернути її полем бою. Тим-то нам і потрібна конституція (з правом будь-якої миті змінити її), яка забезпечувала б нам певний статус і визначений ритм життя. Може, це від браку мужності? Воно, звісно, так і є, тільки чому наші романи повинні бути героїчними? Досить того, що вони є, — доста виправдовувати їх пристрастю, долею, внутрішнім полум'ям. Треба обирати поміж славою і стабільністю.

7) Подружнє життя як люба розмова

Не всі союзи тануть, мов сніг на сонці. Є й такі, що тривають довго, і вони не виняток. У конфлікті між потужними пристрастями і повсякденням партнери надають перевагу постійності. Звісно, часом і їм доводилося зазнавати лихих періодів у житті, піддаватися каламутному плину чорної туги, часом розлучатися, — та все те вони подолали. В делікатному поєднанні напруги і тривалості вони обрали останнє — нехай напруга і пал потроху згасають, зате зростає надійність. Міцний кістяк довгих стосунків вони оцінили вище від нетривалого полум'я пристрасті, а заразом зробили чудесне відкриття: виявляється, звичка — не завада вируванню почуттів, тож дякують одне одному за те, що не розлучилися. Шляхетна постійність давніх шлюбів заслуговує нашої уваги, хоч не всім нам вона притаманна. Чи можна зупинити неминучий розпад шлюбу з кохання? Можна, якщо він ґрунтується не на любовному екстазі, а на повазі, злагоді, взаєморозумінні, радості створення сім'ї, відчутті безсмертя від появи дітей та онуків, про яке говорили ще за давніх часів. Пора відновити у правах почуття помірної напруги, шаленому коханню протиставити спокійну любов, яка працює на створення світу, любов, що час розглядає як союзника, а не як ворога.

Щастя, писала пані де Севіньє, полягає у тому, щоб бути поруч із тими, кого ми любимо. Найбільш вдатний тип шлюбу ґрунтується на дружбі: дружба — це сповільнене кохання, воно уникає пафосних пристрастей, витримує розлуку, допускає розмаїття приязней. Крім інтенсивності потягу та його напруги, він визнає й інші складники спільного життя й не скидає при цьому із рахунку ні поривів бажання, ні тілесних утіх. «Гарний шлюб — це люба розмова про все на світі», писав англійський поет Мільтон у XVII столітті. Пречудове визначення, проте варто додати, що часто ця розмова може уриватися, причому без будь-якої шкоди для себе. Слід навчитися нудьгувати удвох і, замість того, щоб докоряти собі за це, потрібно ставитися до нього, як до підтвердження власного життєвого досвіду і взаємної чуйності.

Якщо не існує мудрості кохання[80], то, може, є мудрість у тому коханні, що відходить на другий план, поступаючись чомусь більшому, ніж вона сама. Справжня любов кепкує з кохання. Беручи шлюб із розрахунку, наші предки намагалися прив'язатися одне до одного, а ми чинимо навпаки: починаємо із пристрасті, а потім намагаємося пройнятися взаємною приязню. Хоч як парадоксально, стійкий шлюб — це шлюб, що визнає свою минущість, розглядає себе як етап своєрідної естафети, яка випереджає його. Сила його криється у нестійкості та піддатливості, а вразливість є найкращим захистом. Якщо цей союз недосконалий, значить, він може нескінченно оновлюватися. За суттю своєю він є надією, що, мов той міст, перекинута через прірву, закладом на тривалість, актом довіри до плідної сили часу. Якась шляхетна стійкість є в тому довгому шляху, який проходять удвох, долаючи всі пастки, спокуси і розчарування, коли в єдиній людині знаходять своє служіння і свою винагороду.

Політизація подружнього ліжка?

Не лише фройдомарксисти 60-х років прагнули пов'язати інтимне життя ідеологією — як по правді, то всі філософи (і найперше Платон) вбачали в процвітанні здорової згуртованої родини запоруку міцності Держави. За нашого часу декотрі консерватори в непостійності окремої людини розпізнають прикмети розпаду демократії: якщо шлюб тремтить від натиску каламутного виру розлучення, зради чи вседозволеності, то хитається увесь суспільний лад. «Вважаю, що діти розлучених батьків менше здатні до серйозного вивчення філософії й літератури, ніж інші», писав, наприклад, Алан Блум[81]. А блискучий дослідник сучасного нарцисизму, американський соціолог Кристофер Лаш вимагав запровадити до конституції разом із забороною абортів заборону розлучень для подружжів, у яких є діти. Теоретик англійських лейбористів Ентоні Ґідденс в трансформації інтимного життя, навпаки, вбачає своєрідний мікрокосм великої демократії самореалізації, поваги до інших, автономії — переходячи до соціальної сфери, ця чеснота свідчить про новий динамізм[82]. Одні виступають за відродження міцних зв'язків (якщо треба, то й примусово). Другі з радісним подивом констатують, що індивідуальні примхи збігаються з рухом Історії.

«Ніхто не може бути добрим громадянином, якщо не є він добрим сином, добрим батьком, добрим братом, добрим другом і добрим чоловіком», проголошує стаття 4 Декларації від 5 фруктидора III року Французької революції (1791), котра освячує сім'ю як підвалину суспільної угоди. Глибоке, та все ж таки страховите формулювання: воно підпорядковує родинну сферу царині політики і в ім'я загального добра утверджує контроль над людськими почуттями. А ось що пише Сен-Жуст: «Розлучення — це ганьба, яка плюгавить суспільну угоду. (…) Що більш розпусні звичаї в приватному житті, то важливіше, щоб стримували їх добрі й гуманні закони. Чеснота нічим не повинна поступатися задля окремих людей»[83]. Поміж політичним режимом і мораллю ніколи не існувало прямого зв'язку. Демократія може бути пуританською, як наприклад, в Індії, а тоталітарні режими можуть культивувати аморальну поведінку, варто тільки поглянути на Кубу чи на колишній Радянський Союз. Моральні принципи якого-небудь правителя, наприклад, Хомейні, нітрохи не є синонімом громадянської спочутливості. А витівкам старенького Берлусконі не пощастило поки що розвалити Італійську республіку. Ілюзія соціологів: ми гадаємо на коханні, мов на кавовій гущі, подружні стосунки повинні для нас обов'язково щось означати: замість того, щоб визнати їх як факт, ми розглядаємо їх як позитивні або негативні величини. Тут важко покладатися і на пророків нещастя, і на тих, котрі обіцяють, що кохання буде, мов променистий світанок: любов нерозв'язна, у ній немає глузду. Потрібно відмовитися від прямолінійних аналогій. Наше суспільство не таке вже й хворе чи, навпаки, здорове, як про це кажуть повсюдно, — воно експериментує, тож зашпортується, намагаючись примирити хибкість подружніх зв'язків зі стабільністю, яка необхідна для продовження роду. Небувалий, захопливий виклик: адже небезпека свободи цінується вище, ніж зручності залежності.

Частина третя

Тілесне диво

Розділ VII