Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

Жертви стають катами, ця класика історичного жанру настільки достеменна, що стосовно будь-якої революції можна сформулювати залізний закон: борітеся з гнобителями, остерігайтеся пригноблених. Тут зазвичай згадують про простоту катакомбної Церкви, що її існування суперечить післякостянтинівській церкві, пишній і наділеній владою. Проте перша містить у зародку відхилення другої: в братерстві криються зерна деспотизму. Від того часу, як апостол Павло проголосив своє славетне визначення християнського світу, де «немає вже юдея, ні язичника, нема раба, немає вільного, немає ні чоловіка, ні жінки», він розгорнув покрову любові потенційно над усіма — ніхто вже не зможе ухилитися від невблаганності цього пасторського напучування. Дарма писав Тертулліан у 212 році: «Релігії чуже прагнення примушувати до релігії», дарма Костянтин, згідно з його біографом Євсевієм Кесарійським, стверджував: «Жоден християнин не повинен використовувати свої особисті переконання як привід, щоб катувати ближнього», — не почули ні того, ні того[137]. Рим учинив заповіддю любов, яка заохочує непримиренність. Убивство в ім'я любові — такий основний гріх християнства. Цим пояснюється той дух лагідної повчальності, з яким коїлися ті злочини, солоденький тон катів, які, неначе політичні комісари соціалізму XX століття, хотіли не лише покарати, а й напутити, поправити безбожника, нагнати йому розуму в голову. Якщо всі люди мої брати у Христі, то мій обов'язок зібрати їх в одну родину, від якої вони в заблуді відвертаються, змусити увійти в неї для їхнього ж добра. Це славетне «змусь прийти» євангеліста Луки (XIV: 16—24), який порівнює Царство Боже зі святковою вечерею, що запрошення на неї відхиляють декотрі гості.

2) Неоплатний борг

Тут спостерігається двоїста тенденція: з одного боку, християнство формує любовні обрії Заходу, пристрасні стосунки віруючого із Всевишнім. Пречудова спадщина: мова почуттів запозичена із юдаїзму (біблійна «Пісня пісень»), лексикон ґречних залицянь копіює словник набожності, завзяття великих святих жінок, Христових наречених, визначає найпристрасніші поеми нашої літератури. Велика традиція поклоніння й екстази, яку бачимо ми в трубадурів, у квієтизмі, романтизмі й сюрреалізмі, підносить кохання до сакрального рівня, обертаючи минуще почуття вічним благочестям. «Будь-яка розкіш, якщо це не мій Господь, для мене убозтво», — писав святий Авґустин, надихаючи нас на поклоніння тому, хто полюбив нас іще до того, як ми народилися, хто послав на землю свого єдиного сина, щоб покутувати наші гріхи. Самісіньке існування Бога — це заразом і милість, і ревність. Бог — поблажливий батько і примхливий коханець, бажання його не дуже врозумливі, тож їх доводиться розшифровувати, це ревнивий тиран, який вимагає розірвати всі прив'язання і йти за ним. «Якщо розумієш, то це не Бог», — писав святий Авґустин[138] — виняткова фраза, напевне, її мав на увазі колишній голова Федеральної резервної системи США Алан Ґрінспен, коли заявив якось пресі з приводу економічної кризи: «Якщо ви второпали те, що я сказав, значить, я неправильно висловився». Одне слово, цей таємничий Бог (Паскаль), що шляхи його недовідомі, дуже скидається на кокетливу дівчину, в якої стратегія полягає у тому, щоб водити за носа своїх залицяльників, а потім їх спровадити геть. Тлумачення волі Бога, навіть якщо він мовчить, стало справою його служників, та ще й ризикованою справою: мовчання може бути промовистим, а слова Божі такі темні, що треба остерігатися їхнього прямого трактування (Симона Вайль).

Однак цей Бог в особі Месії умер за наші гріхи. Христос зійшов на хрест заради кожного з нас. «В агонії Я думав про тебе, — скаже Ісус у Паскаля. — Цю краплю крови пролляв я за тебе…»[139] На побожних малюнках, які виставляються для вшанування на уроках закону божого, можна побачити зображення червоного Серця Христового[140]. В нас на руках кров Спасителя, всі ми підписали угоду про неоплатний борг, як бачив це Ніцше. Як узяти на себе боргове зобов'язання, що тяжіє над нами від народження і скидається на тривалий шантаж? «Бог, із яким ніхто ніколи не розплатиться тим, що має, Бог, який заплатив за нас, хоч нічим і не зобов'язаний», писав святий Авґустин. Це подарунок, який неможливо відшкодувати: народитися означає постати перед Творцем спадкоємцем Адамового гріха. Рід людський перебуває у становищі раба, який ніколи не зможе віддячити того, хто викупив його, — раніше доводилося терпіти залежність, а тепер доводиться обрати вдячність. Отак ми виявляємося заручниками Господа: заради нашого спасіння він узяв на себе приниження і ганьбу, тож ми не можемо відмовити йому в нашій любові.

2) Братерство або смерть

Христова самопосвята вчинила неприпустимими як байдужність невір, так і заблуду невірних: якщо здійснилося одкровення, то хіба можливо, щоб люди не хотіли бути порятованими, бодай і всупереч їхній волі? Така влада цього Божого дарунка, який, мов камінь, тяжіє над нами. Народжене на крові мучеників, християнство чимдуж прагне донести до всього світу Добру Звістку, а потім росте на крові своїх ближніх, зокрема, братів-схизматиків, православних, катарів, протестантів, і в такий спосіб закладає основи агресивного характеру західної культури. Крім того, Рим — опора справжньої віри, адже на латині Roma є анаграмою слова amor, тобто любов. Хіба не порівнював Паскаль устрій любові з караючим мечем Ісуса, який прийшов, щоб до самісіньких основ збурити людську спільноту? Треба змусити язичників увірувати, скаже святий Авґустин, спочатку вони будуть вдавати, ніби вірять, а потім увірують по-справжньому[141]. А в праці «Проти Фауста» він виправдовує застосування релігійного примусу проти єретиків, якими за тієї пори були маніхеї, пояснюючи, що треба зробити їх щасливими всупереч їхній волі, аби вони йшли шляхами Господніми. Караючи безбожників, треба забувати про співчуття. В 417 році у листі до трибуна Боніфація, який відповідав за репресії донатистів, ще одної єретичної секти, святий Авґустин висловив думку, яка стала церковною доктриною на декілька століть уперед: «Є неправедні переслідування, що їх здійснюють єретики проти Церкви Христової, і є праведні переслідування, які Церква Христова здійснює проти єретиків (…) Церква, яка переслідує, керується любов'ю, а єретики — жорстокістю (…) Церква переслідує своїх ворогів, аж поки спірве їх і впокорить у їхній гордоті й марнославстві, щоб вони долучилися до блага істини (…) Церква у своєму милосерді трудиться, щоб позбавити їх загибелі й уберегти від смерті».[142]

Оскільки всі люди мають право на порятунок, було б помилкою позбавити їх такої можливості, тож потрібно об'єднати людські душі в єдину родину. Найкраще примусити ближнього чи навіть і вбити його, тільки не залишати в полоні гріха. «Нема спасіння поза Церквою», проголосить через тисячоліття, в 1545 році, у добу Контрреформації, Тридентський Собор. У святого Авґустина знаходимо ще одне страшне й показове формулювання: «Утримайся від любові в цім житті, щоб не згубити вічне життя (…) Якщо ти любив нерозумно, то зненавидів, — якщо зненавидів розумно, то полюбив». «Розумно ненавидіти»: як не розпізнати в цих словах (навіть якщо святий Авґустин не мав безпосередньо того на увазі, коли писав ті слова) заклику до виполонення всіх, хто не дотримується істинної віри? Не повторити минулого, перетворити систему людських стосунків — такий, од Павла взявши початок, засновок християнства, яким пояснюється лютість цієї релігії[143]. Він і надав войовничої тональності нашому еротизмові, навіть якщо останній і протистоїть їй: цей войовничий патос бере початок безпосередньо з цієї доктрини, тож маркіз де Сад тільки шалене дитя феодалізму й виродженого католицизму.

Навіть любов, яку Бог дарує своєму творінню, має двозначний характер. «Людина, яку любить Господь, — пише панотець Андерс Нигрен, — не становить цінності сама собою; цінності їй надає той факт, що Господь її любить»[144]. Чудернацька приязнь, адже вона від самого початку заявляє, що її об'єкт нікчемний і не вартий уваги. Бог є любов, а людина, пропаща істота, не варта любові. «Він «пустив нас на світ, — пояснює святий Франциск Сальський (XVII століття), — без будь-якої потреби, тому ви геть йому ні до чого, а лише задля того, щоб виявити до вас свою добрість, обдарувавши вас благодаттю і славою»[145]. Це вчиняє людину істотою, яку слід напучувати і поправляти, якщо вже вона така глуха до Божистої мудрості. Вбивство в ім'я Бога не може бути злочином, тому що Бог — це любов: кожен, хто перебуває поза його впливом, огидний і заслуговує на покарання.

Тим-то середньовічні інквізитори, яких спонукало «спочування» до звинуваченого, були певні, що діють заради його спасіння, коли завдають йому тортур[146]. Ті риси християнства, що зробили його популярним (набожність, спільне духовне поривання, віра у надприродне призначення) зробили його і небезпечним. Ненависть, мов та хвиля, могла здійнятися посеред цього океану незмірної любові, який постачав нових беззбройних жертв. Солоденькі балачки прелатів, які довіряли виконання покарань світській владі, слугували тій волі до влади, яка не відзначається милосердям. Християнство винайшло «злочин з альтруїстичних спонук», який коївся в атмосфері високого духовного піднесення. Іслам, принаймні, чесніший у його переконаності в тому, що він єдино істинна віра, він не вдає, ніби миролюбно налаштований до невір[147]. Отак стає зрозумілим сенс пречудового і безглуздого євангельського припису: «Любіть ворогів ваших, благословляйте проклинаючих вас, чиніть добро ненавидячим вас і молітеся за кривдників ваших та гонителів» (Мт: 5, 44–45). З одного боку. Любити своїх ворогів означає намагатися переконати катів у тому, що вони перебувають у заблуді[148], а з другої, виявляти ворогам духовну послугу, позбавляючи їх життя, знищуючи з любові задля їхнього ж порятунку. Християнство дособорного періоду — це гноблення ніжністю: насильство шляхетних почуттів, солодка жорстокість, войовнича любов. Про нього можна сказати, як ото про італійського лівоцентриста Романо Проді: він випромінює доброту всіма своїми пазурами[149].

4) Товариська спільнота

Те, що всі ми брати у Бозі, є великим завоюванням монотеїзму, який запровадив цілковиту рівність людей. Те, що це братерство мусить знаходити свій вияв у формі обов'язкового долучення до нього, накладає свої обмеження на його універсальність. Долучення стало синонімом закріпачення. Існує чимало ситуацій, коли люди надають перевагу відокремленості, а не скупченню, коли схожість у головному не повинна заважати їхньому прагненню жити окремо[150]. Цілком очевидне зближення християнства з комунізмом, цим сучасним різновидом єресі, що, немов крізь лупу, дає змогу побачити усі недоліки християнства. Марксистська влада нещадно переслідувала християн усіх конфесій, запозичивши проте в християнської доктрини всі її засадничі принципи, вчинивши пролетаріат всесвітнім Христом і наділивши його функцією покути, і цей клас, який був нічим, повинен був стати всім. Марксисти уявляли собі майбутнє суспільство як земне утілення євангельських обіцянок. Роза Люксембург навіть посилалася на Батьків Церкви і вбачала в комунізмі світську релігію для нещасних. Додамо, що обидві доктрини вимагають прийняти їх у повному обсязі, не залишаючи навіть найменшої лазівки для критичного ставлення. Вони постійно цитують Святе Письмо, посилаються на Великих Попередників, відчувають недовіру до всього, що відхиляється від єдино правильного шляху, не можуть примирити дух і літеру вчення. Обидві доктрини ухвалюють вирок цьому світові в ім'я іншого світу, якого люди не знають: в одному випадку це вічне життя, в іншому — безкласове суспільство. Звідси випливає можливість тримати у в'язницях і вбивати непокірних заради щасливого майбутнього, про яке вони нічого не знають і яке треба їм утовкмачити в голови. Гармонія за допомогою кулака, ось що вони нам проповідують.

Ми насилу позбулися цих кривавих режимів, які хотіли з братерства народів учинити катівню і задля цього застосували терор проти мільйонів людей. Щоб об'єднати людей, потрібно спершу покінчити з декотрим із них, наприклад, з єретиками, невірами й експлуататорами. І тут, і там спостерігається та ж таки злочинна доброта людей, що володіють Істиною, — інквізитора, хрестоносця, комісара. Братерство або смерть: відомо, яким успіхом користувалося це гасло під час Французької революції. Починається усе з посилань на Євангелію: «Перші соратники Христа були рівні та вільні, мов брати», скаже в 1791 році аббат Лямуретт (значуще ім'я!), а закінчується шляхом на шибеницю за звинуваченнями у зраді[151]. Комунізм у його радянському варіанті, а також у дусі Мао, Кастро й Пол Пота знищував своїх співвітчизників і попутників, які біля шибениці клялися у вірності справі Революції та Соціалізму. А що ж удієш, якщо високий ідеал віри в Христа чи Леніна потребує відтинання зіпсованих частин, які заважають настанню раю? «О, ви мої брати, бо в мене є вороги», писав талановитий поет-сталініст Елюар. Погортайте виступи апологетів братерства, прислухайтеся до тремтіння їхніх голосів: вони переповнені жовчю, ненавистю, ніщо не тішить їх, від усього їх нудить. Не дивно, що останні комуністи-інтелектуали Європи, наприклад, Ален Бадью і Славой Жижек, посилаються на апостола Павла, християнство і творчу силу любові.

Згубні наслідки цієї риторики: нещастя окремих людей небагато важать, якщо вони наближають пришестя Граду Господнього або Революції. Ми прагнемо чинити добро, тож на нас немає вини. Вже Паскаль у «Провінціялах» сперечався з одним єзуїтом, котрий виправдовував помилку красою проекту: «Коли ми не можемо завадити дії, то принаймні очищаємо намір, — у такий спосіб ми поправляємо недолік засобу чистотою наміру»[152]. Не злічити злочинів, що на них може надихнути любов до людства загалом, яка не врівноважується любов'ю до людини зокрема. Ворожість, що певна свого права, певна того, що трудиться для спасіння душ чи для звільнення пригноблених, згуртовує своїх прибічників ув одну пристрасну і нещадну цілість. Християнський Бог, який «любить сумирних і милосердних», почав з того, що спровокував страшенну різанину. Найвищою любов'ю виправдовують і катування відступників, і фізичне знищення ворогів народу в ім'я комунізму. Сучасна доба зазнала двох видів тиранії: тиранія ненависті, націонал-соціалізму, і тиранія любові, марксизм-лєніннізм, який складніше спростувати, тому що його ідеали шляхетні. Програма нацистів ґрунтувалася на неприязні до євреїв та інших «нижчих рас», які прирікалися на винищення. Програма комунізму полягала в тому, щоб звільнити увесь рід людський за допомоги пролетаріату. Перші говорили катівською мовою, мовою «найвищої раси», другі мовою жертв, мовою пригноблених. Та для запровадження справедливості на землі треба було спершу усунути всі елементи, які стояли на її шляху: буржуазію, куркульство, соціально чужих, імперіалістів тощо. Велич справи, яка здійснювалася в ім'я стражденного людства, виправдовувала брутальність методів, які застосовувалися для цього. Комунізм був різновидом християнства, яке довели до абсурду.

5) Відмова від прозелітизму

Звісно ж, на цьому їхня схожість і закінчується. Більшовизм, як і нацизм, його брат і ворог, поставив убивство на індивідуальні рейки і за одне століття знищив більше люду, ніж християнська Церква за всю свою історію[153]. До того ж, християнство процвітає, а соціалістична співдружність зійшла унівеч. Звідки ж ця різниця? Релігія, на відміну від світських доктрин, не підлягає перевірці: її мета на небі, а не на землі. Європейське християнство вилюдніло не зсередини й не з доброї волі, а тому що Відродження, Реформація, Просвітництво і Французька революція послабили його земне, світське панування і порятували його духовне владарювання. В Риму вистачило мужності покаятися на Другому Ватиканському соборі, переглянути свою доктрину, відітнути агресивність окремих її елементів, визнати найбільш страхітливі помилки. Християнським Церквам треба було майже два тисячоліття, щоб під примусом і майже силоміць дійти до певної помірності. Періоди несамовитої віри на Заході сприяли не лише появі великих творів мистецтва і зростанню поступу, що не підлягає сумнівам, а й вакханалії зла та варварства. І ніякого жалю за тією високодуховною добою! Християнство знову зажило популярності тому, що йому затупили зуби (що не сталося й, напевне, ніколи не станеться з ісламом). Християнство в католицькій, протестантській і православній формі відмовилося від насильства лише тому, що відмовилося від любові як непримиренної пристрасті. Римська церква, сама того не бажаючи, стала парламентом, який поринув у з'ясування стосунків поміж своїми фракціями. Навіть якщо вона й далі бачить себе єдиним носієм істинної віри, то все ж таки, не без вагань, погоджується й на самокритику, і на діалог із атеїстами, агностиками, й представниками інших віросповідань. Церква була нетолерантна з любові, тепер вона толерантна зі слабкості. За винятком ісламу, який не розгубив своєї зухвалості, світський принцип уже поширився в усій Європі, а його правочинність сьогодні не обговорюється. В демократичному суспільстві в світових релігій вже немає можливості відправляти до в'язниці чи страчувати незгодних. Залишається тільки пошкодувати за непоступливою позицією Рима в питанні про целібат священиків, висвячування жінок, контрацепції, аборти, гомосексуалізм, — заборону на протизаплідні пігулки слід визнати безвідповідальною, а забороняти презервативи в ім'я повстриманості, коли довкруги лютує СНІД[154], з боку церковних властей просто-таки злочин.

Проте Церква вже згодна (а це, хоч що кажіть, чималий поступ) відокремити любов од прозелітиму.

Любов безкорисна. Вона не використовується задля досягнення якихось цілей. Той, хто клопочеться благочинністю від імені Церкви, ніколи не буде намагатися накинути комусь її віру. Він знає, що любов із її чистотою й безкорисністю є найкращим свідченням про Бога, в Якого ми віруємо і Який спонукає нас любити[155].

Такі поправки дуже важливі: відмова од насильницького навернення є величезним кроком уперед і пояснює, чому християнство стало синонімом сумирності. Що дуже розділена велика віра, то більша її відкритість, готовність до сумнівів та самоаналізу. Надія побачити одного дня християнство єдиним, як було у перші століття нашої ери, наївна, тому що різні його напрямки, — лютеранство, кальвінізм, православ'я, католицизм, — процвітають у їхньому плюралізмі, а не в облудній єдності. Будь-який монотеїзм урешті переростає в політеїм, шляхи до Бога множаться в міру того, як людство стає багатоманітнішим. Будемо сподіватися, що релігія пророка Магомета, яка вже розкололася на сунітів і шиїтів, буде ділитися й далі, й що фітна (незгода) тільки поглибиться поміж окремими напрямками, школами та сектами. Хочеться повторити услід за Моріаком, який сказав про Німеччину після закінчення Другої світової війни: «Я так люблю Німеччину, що чим більше їх буде, то краще». Коли якійсь конгрегації загрожує розкол (сьогодні це стосується англіканців, а завтра, може, зачепить і католиків) треба радіти: втрачаючи на силі, можна здобути мудрість і помірність. Парламентська форма існування — це майбутнє великих віросповідань. «Там, де існує тільки одна релігія, панує тиранія, — там, де їх дві, панують релігійні війни, — там, де релігій багато, наступає свобода» (Вольтер).

Що можна виснувати з цих міркувань? Що всі ми, хоч атеїсти, хоч рішучі антиклерикали, більше, ніж будь-коли, перебуваємо під упливом християнства, яке, своєю чергою, успадкувало чимало рис платонізму. І ті, хто його заперечує, належать до тієї ж таки неймовірної ери, яку воно відкрило. Прибічники оновлення з XVIII століття справедливо розвінчували пригнічення інстинктів і жононенависність, що їх культивувала Церква. Та соціалісти, позитивісти, комуністи, ліберали й анархісти — всі вони успадкували християнску ідею спасіння через любов, наділену місією світової покути. Вони реабілітували тіло в ім'я того ж таки ідеалу братерства душ і єдності переконань: «Коли думки всіх ні для кого не будуть таємницею» (святий Авґустин). В XIX столітті Толстой, ворог чистого розуму, доводив, що відродження людського роду станеться через почуття. Наприкінці 60-х років поет-бітник Аллен Ґінзберґ своєю чергою проголосив: «Вільне кохання порятує світ». Якщо припустити, що світ таки потребує спасіння, то чи досить для цього самої ніжності й філантропії?

Щоб урешті з цим покінчити…

ПЕНІС: у 1998 році Ґабрієль Кон-Бендіт опублікував памфлет проти верховенства пеніса з його вічною агресією й закликав чоловіків відмовитися від застромляння, замінивши його пестощами й ніжними цілунками. Успіх віагри страшенно розлютив цього борця за детумесценцію[156].

ЧОЛОВІЧИЙ СПОСІБ ДЗЮРИТИ НАВСТОЯЧКИ: декотрі німецькі феміністки наклеюють в чоловічих убиральнях заклики покінчити з фаллічною марнославністю і справляти малу потребу навсидячки.

ВИСЛІВ «Я ТЕБЕ КОХАЮ»: «Je t'aime = je t'ai», ти мені належиш, я тебе маю, тобто це «любовне вистежування», яке притаманне класичній буржуазній родині[157].

ЩЕ РАЗ ПРО ВИСЛІВ «Я ТЕБЕ КОХАЮ»: потрібно його замінити, як пояснює Люс Ірріґаре, на «j'aime à toi», себто «я кохаю до тебе», відмовившись від закріпачення партнера, яке відбито у звичному «я тебе кохаю». «J'aime à toi» означає, що «я не розглядаю тебе ні як прямий, ні як непрямий додаток до себе… Я думаю про себе і звертаюся до тебе через це звернення до себе. Ти стаєш моєю (моїм) не як здобич: шануючи свій характер, своє минуле, свої плани на майбутнє, я однаково шаную їх і в тебе[158].