Розділ «1.8. Єдність і локальність культурно-історичного процесу»

Історія української культури

Проблема періодизації сорокатисячолітньої культурної еволюції є досить складною. Це єдиний процес чи серія дискретних форм культурного життя? Чи можна застосувати до культурної еволюції такі категорії, як поступ, лінійність, циклічність, безперервність, локальність? Різні епохи давали відмінні відповіді на ці питання, що само по собі свідчить про закономірність історичних змін культури.

Міфологічний світогляд, що характеризує родову спільноту людей, не бачить якісних змін у способі існування людини. Саме до такого становища апелює ідея Ф. Ніцше про "одвічне повернення". Якщо ніцшеанський пафос був спрямований проти просвітницької прогресистської моделі історії, то міфологічний циклізм був зумовлений повторюваністю аграрних культів, що слідують за природною зміною сезонів. Усі типи давньосхідних цивілізацій відтворюють циклічну схему життя культури.

Історична неоднорідність культури була помічена людством ще за часів Давньої Греції. Так у поема Гесіода "Роботи і дні" фіксує існування трьох віків: золотого, срібного та залізного. Самі назви періодів історії свідчать про погіршення умов життя, що сам давньогрецький автор пояснює занепадом моралі. У цілому ж антична модель культурного життя не виходить за межі міфологічної схеми, розкладом якої античність і була.

Принципово іншу модель історії пропонує християнська теологія (вчення про Бога). Вона знаходить точки відліку в кругообігу життя, які є визначальними: створення Богом світу (початок), з'явлення Христа для спокутування гріхів людства (кульмінація історії) та Страшний суд (відновлення людством зв'язку з Богом, що є завершенням). Обґрунтування точок відліку дозволяє побудувати лінію і спрямованість розвитку. Лінійна схема історичного процесу вписана в межі есхатології (вчення про кінець світу). Лінійність, від часів її обґрунтування в працях видатного представника патріотичної філософії Августина Блаженного, стала універсальною характеристикою для західної цивілізації і набула на новому етапі розвитку нової, секуляризованої форми (тобто звільненої від релігійних настанов).

Саме за доби Просвітництва формуються наукові підходи до розуміння людського способу існування. Так, шведський біолог К. Лінней визначає людину як homo sapience (людину розумну). Це відповідало просвітницькому розумінню розуму як принципової відмінності людини від інших форм життя. Саме зростання ролі розуму в управлінні культурою є вектором розвитку людства в цілому.

Велике значення в цьому процесі відіграють саме європейські народи. Просвітницькі прогресистські уявлення, що не виходили за межі лінійної схеми історії культури, стали підставою для європоцентризму (культурософська настанова, згідно з якою Європа з її ціннісними орієнтаціями є центром культурного світу та суб'єктом всесвітнього розвитку).

Певною опозицією прогресистській моделі історії та раціоцентризму (розуму як центру і підґрунтя культури) стали розробки Дж. Віко (він певним чином відроджує в межах західної моделі історії культури циклічну схему: кожен з періодів розвитку людства (божественна, героїчна і людська епоха) проходять етапи виникнення, розквіту та загибелі, але між собою не пов'язані) та Ж.-Ж. Руссо, який вважав, що розвиток науки та мистецтва не забезпечує поступ людства в цілому, оскільки продукує занепад моралі.

Саме в межах ідеї поступу людства були розроблені класифікації француза Ж. Кондорсе (виділив у історії людства послідовно змінювані рівні господарської діяльності - полювання й рибальство, скотарство й землеробство) та шотландця А. Фергюсона (розбив її на три епохи: дикість, варварство, цивілізація). За межі просвітницької моделі не виходить і філософія історії Г. Гегеля, який розглядає періоди існування людства як етапи зростання свободи, що ґрунтується на підвищенні ролі розуму (східні деспотії - це свобода однієї людини, антична демократія - воля групи аристократів, німецька фаза - де вільні всі).

З середини XIX століття в історії людства починає панувати ідея еволюції, яка потрапляє в гуманітарні науки з праці англійського біолога Ч. Дарвіна "Походження видів шляхом природного відбору", в якій він спростував поширене до того уявлення про незмінність біологічних видів. Він доводив, що під дією природного відбору та механізму адаптації до навколишнього середовища органічний світ еволюціонує від простих форм до надскладних. Починаючи від Дарвіна в різних сферах гуманітарного знання - історії, етнографії, соціології виникає ціла низка еволюціоністських теорій (І. Баховен (Швейцарія), Л. Морґан (США), Г . Спенсер, Е. Тейлор (Англія), Д. Мак-Леннан (Шотландія). Наступним кроком стала розробка спіралевидної моделі історії в теорії марксизму. її засновники К . Маркс і Ф. Енгельс відмічали, що кожна з історичних формацій (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична) має власну іманентну (внутрішню) логіку розвитку, з необхідністю проходить етапи виникнення, розквіту, занепаду. Але кожна наступна формація акумулює досвід попередньої (оскільки кожне наступне покоління стоїть на плечах попередників), а тому в цілому розвиток людства має висхідну спрямованість. Відповідно історія має проекцію кола, з одного боку, а, з іншого, лінії. Спіраль поєднує обидві схеми в єдину модель. Розвиток знарядь праці забезпечує поступ історії та її єдність, спадковість.

У праці "Походження сім'ї, приватної власності та держави" Фр. Енгельс певним чином синтезує розробки свого часу та звертається до концепції Л. Моргана, який обґрунтував еволюцію родинно-шлюбних відносин, що проходить декілька історичних форм: проміскуїтет (невпорядковані статеві відносини), кровноспоріднена родина (заборона шлюбів між представниками різних поколінь), пуналуальна сім'я (заборона шлюбів між дітьми однієї жінки), парна (патріархальна), моногамна сім'я. Еволюціонізм і марксизм привертали увагу науковців до фактів.

Починаючи з XIX століття теоретичні схеми розвитку культури починають доповнюватися емпіричним матеріалом (археологічним, антропологічним, етнографічним). Так датський учений К. Томпсон, спираючися на археологічні дані, вводить поняття трьох віків: кам 'яного, бронзового і залізного.

Аналізуючи розвиток культурологічного розуміння динаміки історичного процесу, можна відзначити дискусійність даної проблеми. Досі не можна дати однозначні відповіді на такі питання: чи можна говорити про планетарну єдність людства, його культури? чи множинність культурних світів зовсім не тяжіє до єдності?

У культурологічній думці виділяються два типи відповідей на ці питання. Перший стверджує, що не існує єдиної історії людства; історія здійснюється в зміні культур, кожна з яких живе своїм власним, самодостатнім, відособленим життям. Схема історії, таким чином, являє собою не односпрямований лінійний процес, лінії розвитку культур розходяться (концепції Н. Данилевського, О. Шпенглера, Л. Фробеніуса, А. Тойнбі, Є. Мейєра, Є. Трольча й ін.). "Неправильна концепція "єдності історії" на базі західного суспільства має... невірну посилку про прямолінійність розвитку", писав А. Тойнбі.

Другий тип відповідей виходить із ідеї універсальності й всесві-тньості історії. У різноманітті соціокультурних світів можна простежити єдину лінію розвитку людства, що веде до створення загальнолюдської культури (концепції М.Вольтера, Ш. Монтеск'є, М. Лессинга, І. Канта, І. Гердера, В. Соловйова, К. Ясперса та ін.) .

Відстоюючи ідею дискретного характеру історії, Шпенглер стверджує, що не існує поступального розвитку культури з її закономірностями, а є лише коловорот локальних культур. Уподібнюючи культури живим організмам, розуміючи їх як живі істоти вищого порядку, Шпенглер вважає, що вони зароджуються зненацька й "зростають із піднесеною безцільністю, подібно квітам у полі", будучи абсолютно ізольованими й позбавленими загальних зв'язків. Життєвий цикл кожної культури з фаталістичною неминучістю закінчується смертю.

Шпенглер виділяє вісім типів культур, що досягли свого завершення: китайська; вавилонська; єгипетська; індійська; антична (греко-римська), або "аполлонівська"; арабська, або "магічна"; західноєвропейська, або "фаустівськая"; культура народу майя. В особливий тип, що перебуває ще на стадії виникнення, О. Шпенглер виділяв "російсько-сибірську" культуру.

Протиставляючи поняття культура й життя, Шпенглер розуміє під культурою зовнішній прояв внутрішнього ладу душі народу, прагнення колективної душі народу до самовираження. У цьому сенсі культура не тотожна розуму, вона виникає з прагнення до "комічності", що передається в "такті", "ритмі", "тональності" переживання колективної душі. Тим самим Шпенглер пориває із традицією просвітницького гуманізму. Кожній культурі, кожній душі властиве первинне світовідчуття, свій "прасимвол", з якого й виникає все багатство її форм; натхненна їм, вона живе, почуває, творить. "Кожна з великих культур має таємну мову світовідчуття, цілком зрозумілу тільки тому, хто до цієї культури належить. Щоб зрозуміти культуру Індії, потрібно мати душу браміна". Так, для "фаустівської" душі європейської культури "прасимволом" виступає тільки їй властивий спосіб переживання простору й часу - "спрямованість у нескінченність", якого не знали інші великі культури. Ідея нескінченності в математиці, підзорна труба, далекобійне знаряддя, Суецький канал, перспектива в живописі - усі ці різнопорядкові явища є не що інше, як прояв цього "прасимвола". "Аполлонівська" душа античної культури, навпаки, освоювала світ, ґрунтуючись на принципі "доступної для огляду межі". Для греків просто не існує те, що далеке й невидиме, вони сприймають тільки візуально доступний тривимірний простір. їм чуже все ірраціональне, невідомий нуль і негативні числа. Вони не знають історії, археології, астрономії, "аполлонівська" душа не має потреби в історичності. Грекам відомий сонячний і водяний годинники, але вони не користуються точним відліком часу. Антична людина не зважає на перебіг часу й повністю розчинена у його потоці.

Історико-культурний тип замкнутий у собі, існує відокремлено, ізольовано. Культура живе власним, особливим життям, культивуючи свій "такт", "ритм", "смак", "тональність". Вона нічого не може сприйняти від інших культур, на думку Шпенглера. Не існує ніякої історичної наступності, ніякого впливу або запозичення. Нова молода культура, сприймаючи вплив який-небудь іншої, негайно підкоряє сприйняте властивому їй "ритму", "такту", "смаку". Культури самодостатні, а тому діалог неможливий. Людина, що належить до певної культури, не тільки не може сприйняти інших цінностей, але й не в силах їх зрозуміти. Китаєць або араб дивляться на світ іншими очами, ніж грек, вони живуть іншими інтересами, їх хвилюють інші турботи. Західноєвропейська душа відділена від східної непрохідною прірвою. Усі норми духовної діяльності людини мають сенс тільки в рамках конкретної культури й значимі тільки для неї.

На думку Шпенглера, єдності людства не існує, поняття "людство" для нього лише порожній звук. "Всесвітня культура" - це створена раціоналізмом ілюзія, породжена європейським культурним типом. Кожний тип культури з неминучістю долі проходить ті самі життєві етапи (від народження до смерті), породжує ті самі явища, пофарбовані, однак, у своєрідні тони, властиві тільки йому. Проте у самій концепції Шпенглера можна знайти приклади взаємодії культур. Дійсно, античність передала європейській культурі ідеї християнства й надихнула епоху Ренесансу. Та й сама книга "Занепад Європи", що відтворює образи давно загиблих культур, свідчить, що ідеї спільності людської історії й культури можуть бути обґрунтовані.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія української культури» автора Невідомо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1.8. Єдність і локальність культурно-історичного процесу“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Розділ 1. Проблемне поле історії культури

  • 1.2. Історія культури у структурі суміжних дисциплін

  • 1.3. Визначення терміну "культура". культура та природа

  • 1.4. Культура і цивілізація

  • 1.5. Функції культури

  • 1.6. Різновиди класифікації культур

  • 1.7. Методологічні підходи до розуміння природи культури

  • 1.8. Єдність і локальність культурно-історичного процесу
  • 1.9. Вітчизняна та зарубіжна культурографія

  • Розділ 2. Теоретичні проблеми етнокультури

  • 2.3. Чинники формування та буття етносу

  • 2.4. Специфіка етнокультурних цінностей

  • 2.5. Традиція як підґрунтя етнокульутри. ритуал, обряд, звичай

  • 2.6. Проблема трансляції культури в етносах різних типів

  • 2.7. Національне і загальнолюдське в культурі та бутті етносу

  • Розділ 3. Джерела формування української культури

  • 3.2. Скіфські культурні джерела

  • 3.3. Антична епоха

  • 3.3.2. Музика античних держав

  • Розділ 4. Культура Київської Русі

  • 4.7. Мистецтво

  • 4.8. Музичні надбання старокиївської культури

  • Розділ 5. Українська культура в епоху відродження та реформації (XIV-XVII ст.)

  • Розділ 6. Культурне життя України в епоху просвітництва

  • Розділ 7. Українська культура XIX ст

  • 7.3. Музика XIX ст

  • Розділ 8. Українська культура ХХ ст

  • Розділ 9. Національно - культурне відродження та культура України на сучасному етапі

  • Розділ 10. Культурно - суспільне життя української діаспори

  • Словник