Розділ 5. Українська культура в епоху відродження та реформації (XIV-XVII ст.)

Формування та розвиток української культури у XIV-XVII ст. відбувався в епоху Відродження, що являла собою перехідний етап від Середньовіччя до Нового часу. Найважливішими рисами культури Відродження були: а) індивідуалізм та емансипація особистості від впливу церкви; б) світський характер мислення й суспільної поведінки людини; в) секуляризація мистецтва. Відродження або Ренесанс (фр. Renaissance - "Відродження") являла собою цілу епоху в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи - в Італії XIV-XVI ст., в інших країнах - кінець XV - початок 17 ст.

Ідеологічною константою Відродження був гуманізм. На формуванні культури Відродження справили вплив і ранньобуржуазні відносини, які зародилися в італійських містах-державах Флоренції, Мілані, Феррарі та ін. Молода дієва і активна буржуазія починає дедалі більше заявляти про свої права і домагається скасування освяченої Церквою станово-ієрерхічної державної системи.

На основі процесів, які ініціювало Відродження, зародилася і набула розповсюдження Реформація - широкий релігійний й соціально-політичний рух, направлений на реформування християнського віровчення й церкви. Безпосереднім поштовхом до Реформації стали глибокі кризові явища, що охопили Католицьку церкву, а також зміна свідомості й світовідчуття людей під впливом нових капіталістичних відносин. Результатом Реформації стало відпадіння від Католицької церкви великої різновидності християнства - протестантизму, що складав конгломерат різноманітних течій та угрупувань.

У другій половині XVI ст. на зміну Реформації приходить контрреформація - церковно-політичний рух на чолі з Папством, направлений проти Реформації. По суті він також являв собою реформування Католицької церкви, але у напрямі її укріплення і утвердження.

В основу програми Контрреформації були покладені рішення Тридентського собору 1543-1563 рр., які стали програмою у боротьбі Папства проти антикатолицького релігійного й соціально-політичного руху. Рішення Собору підтверджували безумовний авторитет Папи у справах віри, пропонували сувору церковну цензуру, ініціювали "Індекс заборонених книг", головним знаряддям Контрреформації стає церковний суд Інквізиція (від лат. inquisitio, розшук) та збільшення кількості чернецьких орденів.

Згідно рішень Тридентського собору провідними державами контрреформації повинні були стати визначалися Іспанія і Польща. Остання, об'єднавшись у 1569 р. з Великим князівством литовським, перетворилася на багатоконфесійну та багатонаці-ональну Річ Посполиту, що мало вирішальне значення для подальшого розвитку культур цих народів.

Контрреформація внесла позитивні зміни у мистецько-культурне життя. Якщо в епоху Відродження мистецтво стало віддалятися від церкви, то за часів контрреформації тісно зблизилося з ним. Фактором зближення церкви і мистецтва стає стиль бароко, функція якого полягала у культивуванні почуття неземної й трансцендентної величі католицького культу. Мистецтво бароко робило відчутними боротьбу та страждання душі, що призводило до її перевтілення. Найбільших висот римська бароко досягло в архітектурі. За часів папи Сикста V Рим, стаючи бароковим містом, набуває сучасних форм. Першою, найбільш виразною спорудою у силі бароко була церква єзуїтів у Римі (Іль Джесу), створена за проектом Джакомо да Віньоли (1507-1573), автора палацу Фарнезе в Капраролі та вілли папи Юлія III у Римі. В той же час під керівництвом Джакомо делла Порта було завершено спорудження куполу знаменитого собору Святого Петра. Церква підкорила собі образотворче мистецтво, уособленням чого став чудесний портрет папи Інокентія X, написаний іспанським художником Дієго Веласкесом (1599- 1660). Визначними художниками цього часу були також Бартоломе Мурільйо, Мікеланджело да Караваджо, Пітер Пауль Рубенс, Ан-тоніс ван Дейк та Харменс ван Рейн Рембрандт. Сповнене захопленням, немовби направленого у саме серце людини, барокове мистецтво доповнювалося літературою, яка розкривала чуттєву, романтичну сторону релігії. Одним з визначних творів такої літератури була героїчна поема Торквато Тассо "Звільнений Єрусалим", а також твори Лудо віко Ариосто, Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги, Педро Кальдерона де ла Барка та Джона Мільтона. В музиці стиль бароко яскраво проявився у творах Джованні П'єрлуїджі да Палестини - засновника римської поліфонічної школи, твори якого стали вершиною поліфонії старого стилю. Провідним барочним музичним інструментом того часу стає величний орган. Папи епохи бароко також були покровителями й цінителями наук.

Прихильність польських королів Сигізмунда Августа, Стефана Баторія, а більш за усе Сигізмунда III, прозваного королем єзуїтів, мала вирішальні наслідки - друзі й учні єзуїтів заповнили королівський двір, сенат, єпископські кафедри і суди. Некатоликам було заборонено обіймати державні посади в країні. Єзуїтські школи взяли на себе виховання дворянської молоді, внаслідок чого латинська мова перетворилася на повсякденну, а польська мова й література занепали. Дворянство, набувши зовнішнього лоску й шляхетності, по суті залишалося грубим та неотесаним з великою зарозумілістю і варварським фанатизмом. Пересичене богослов'ям, воно було впевнене у тому, що простий селянин є нащадком Хама і як такий на законних підставах приречений на рабство. Заохочуване єзуїтами, дворянство було не в змозі осягнути складності внутрішнього становища в багатонаціональній та багатоконфесійній країні і пішло на крайні заходи відносно протестантів та православних, наслідком чого стала Визвольна війна українського народу 1648- 1654 рр., яка була початком кінця Речі Посполитої.

5.1. Діалог та взаємодія національних культур в Речі Посполитій

Друга половина XIII - перша половина XVI ст. виявилися кризовим часом для більшості держав Західної Скропи. У середині XVI ст. в результаті утворення польсько-литовської держави Речі Посполитої була зроблена спроба злиття західної і східної цивілізацій.

Зазначений період часу посідає особливе місце в історії роздробленої й політичне роз'єднаної середньовічної Русі. З середини XIII ст. вона перебувала у найтяжкій залежності від Золотої Орди, яка в результаті декількох завойовницьких походів поширила своє панування на більшу частину Східної Європи. Але саме у цей час відбулися великі позитивні зрушення у подоланні феодальної роздробленості й політичному об'єднанні давньоруських земель, посиленні організованої боротьби проти чужоземного ярма й зовнішньої агресії, у формуванні культур російської, української й білоруської народностей та їх культур. Інтенсифікація цих закономірних історичних процесів визначила своєрідність суспільно-політичної еволюції Русі: землі Південно-Західної Русі були розчленовані в державно-політичному відношенні й у більшій своїй частині включені до складу Польського королівства й Великого князівства Литовського, а північно-східні території пішли шляхом формування власної державності, південно-західна частина Стародавньої Русі, взявши участь у формуванні Литовсько-Руської держави, після об'єднання з Польським королівством увійшла у склад західноєвропейського цивілізаційного ареалу, а північно-східна стала основою формування Російської (євразійської) цивілізації. До Великого князівства Литовського приєдналася Київська, Волинська, Подільська й Чернигово-Сіверска землі. Галичина, Закарпаття й Буковина, були включені до складу Польського королівства, Угорщини й Молдавського князівства, тому терміни "Південно-Західна Русь". "Північно-Східна Русь" і "Західна Русь" уживаються відповідно до територій Русі періоду феодальної роздробленості, у границях яких згодом утворилися сучасні Росія, Україна й Білорусія. Запустіння дніпровської Русі, що почалося в XII ст., було завершено у XIII ст. татарською навалою 1229-1240 рр. З тієї пори стародавні області цієї частини Русі надовго перетворилися у пустелю з убогим залишком колишнього населення. Культура Південно-Західної Русі продовжувала свій розвиток у складі Литовсько-руської держави.

Діалог та взаємодія національних культур у Речі Посполитій визначала специфіка етноконфесійної ситуації: прості литовці, які відходили від язичества, освоювали католицизм, значна частина литовських магнатів, сповідали кальвінізм, у містах поряд з католицизмом поширилося лютеранство, українці й білоруси зберігали канонічне православ'я. Така поліконфесійність формувала, відповідно, і різні типи культур та менталітету. Загострення релігійної ситуації в країні, яку спричинила церковна унія 1596 р., не виключало взаємовпливу та взаємодії цих культур, у результаті чого виникли перехресні культурні явища: розвиток законодавства, поява друкарства, формування національних мов, утвердження нових архітектурних стилів, та літературних жанрів. Таким чином, до кінця XVI ст. в етнічних культурах народів Речі Посполитої діяли інтеграційні процеси, які протистояли конфесіональній конфронтації, а велика багатонаціональна держава стала полем взаємодії польської, литовської, білоруської та української культур.

Вагомий внесок в культурну спадщину того часу дала литовська культура. Це, насамперед, славнозвісні Литовські статути (1529-1588), у яких відбився вплив римського права, "Руської Правди" і юридичних ідей епохи Відродження. Литовські статути дали поштовх розвитку права в Польщі й у східнослов'янських народів. Однак в цілому литовська культура була зорієнтована на польську. Вважаючи власне язичеське минула "темними часами" вона переорієнтувалася на християнський світ, тому розвиток літератури й друкарства литовською мовою в XVI ст. відбувався у межах релігійно-просвітительської діяльності різних конфесій. Першою литовською друкованою книгою став лютеранський катехізис М. Мажвідаса, виданий в 1547 р. у Кенігсберзі. У віршованому звертанні до литовців він закликає освоювати християнське віровчення, для чого не обхідно культивувати рідну мову, інакше простому селянину християнська доктрина буде не доступна. Ту же ціль переслідували проповіді І. Бреткунаса ("Постілла"), перекладача Біблії на литовську мову. У самій же Литві поява литовських книг була пов'язана з діяльністю єзуїтів. Так, канонік М.Даукша, один з творців литовської писемності, створив адаптацію катехізису й проповідей під назвою "Постілла Даукши" 1595, де у передмові засуджував людей, що нехтують рідною мовою, тому що із загибеллю мови зникне і сам народ. Пізніше стали з'являтися кальвіністські катехізиси. Розвитку культури сприяло утворення латинських шкіл, що з'явилися в Литві в середині XVI ст., а також Віденський університет, який із заснованої ще в 1578 році П. Скаргою єзуїтської колегії перетворився на вищий навчальний заклад.

Центральне місце у білоруській культурі епохи Відродження зайняла просвітительська діяльність першодрукаря, творця оригінальних творів Франциска Скорини (бл. 1486-1540) - католика, що навчався в університетах Кракова й Падуі. Одним з головних цілей свого життя він вважав видання книг рідною мовою. Загалом ним було надруковано 42 книги, що вийшли у Вільно й Празі, і здобули широкої популярності у східних і навіть у південних слов'ян. Його діяльність як гуманіста і патріота дала змогу білоруській культурі стати мостом між західним і православним типами культур у XVII ст. Широкого масштабу набула діяльність одного з керівників реформаційного руху у білоруському середовищі С. Будного, спрямована на поширення аріанства. Він став організатором типографії у Несвіжі, де видав білоруською мовою "Катехізис" (1562), "Євангеліє" (1570) та інші книжки.

Українська культура XVI ст. зберігала традиційну православну орієнтацію, але в умовах Реформації вона набуває просвітительського пафосу і використовує стиль гуманістичного діалогу. Формою вираження нових віянь стає науково-освітній центр "Академія", створений князем К.К.Острозьким в Острозі, який вдало сполучав у собі школу і вчений гурток. Інтенсивний обмін інтелектуальними і художніми ідеями між членами академії, що належали до різних етносів, а іноді і конфесій, сприяв засвоєнню православною українською культурою елементів західної освіченості та науки.

Велику роль у становленні єдиного культурного простору відігравало розповсюдження друкарства. На сьогоднішній день відомо ім'я видавця перших книг слов'янського кириличного алфавіту, серед яких були "Октоїх" та "Часослов", видані на замовлення у

Кракові близько 1491 р. краківським міщанином Швайпольтом Фіолем (рік нар. невід. - між 1525-1526). На замовлення Православної церкви книги слов'янською мовою друкувалися на Балканах: глаголицею - з 1483 р., кирилицею - з 1494 р. У Цетиньі було видрукувано кілька видань: друга частина "Октоїху", "Псалтир" (1495 р.), "Требник" та "Євангеліє". В Угровлахії (Румунія) у 1508 р. вийшов "Служебник", у 1510 році - "Октоїх", у 1512 р. - "Євангеліє".

Велике значення для слов'янського книгодрукування мала діяльність просвітителя Георгія Франциска Скорини (бл. 1490 - бл. 1540). Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі 1517 р. і всього за три роки випустив 23 книги. Для своїх видань він використовував досить чіткий за малюнком кириличний шрифт, вибрав зручний формат, так звані малі книжечки, практичні в користуванні. Кожне видання супроводжував коментарями, роблячи особливий наголос на просвітницьких елементах. Так, у передмові до "Псалтирі" він зазначає: "Она пожиточний суть всякому человеку, мудрому й безумному, богатому и убогому, младому й старому, наиболее тым они же хотять имети добрыя обычаи й познати мудрость и науку". Просвітництво Скорина пов'язував з ідеями гуманізму та об'єднання східних і західних слов'ян. Він вчив пам'ятати свій обов'язок перед батьківщиною, наголошуючи, що "обязанность человека трудиться на благо родины, не жалеть всякого тружения и скарбов... для отчизны своея".

Засновником книгодрукування у Литовсько-Руській державі був Іван Федоров (1510-1583) - людина обдарована і освічена. Свою діяльність він розпочав у Москві, де у 1553 р., поблизу Кремля за розпорядженням царя Івана IV Грозного було побудовано "Печатний двір". У 1564 р. І.Федоров та його сподвижник П.Мстиславець випустили першу руську друковану книгу "Апостол" - багате ілюстраціями живописне видання. Через два роки вийшла друга книга - "Часослов" - зібрання молитов, за яким діти навчалися грамоті. Незважаючи на те, що цар Іван Грозний був покровителем друкарства, народ вважав цю справу нечестивою, а місцева знать не підтримала такої ініціативи, кредитори відібрали друкарню за борги. За другою версією обидва першопечатники за наказом царя виїхали до Литву як місіонери.