Розділ «2.6. Проблема трансляції культури в етносах різних типів»

Етнокультуру прийнято поділяти на два типи: традиційну й модерну.

Традиційною (статичною або стаціонарною) називають культуру тих народів, життєвий цикл яких у кожному новому поколінні повторюється без кардинальних змін. До культур цього типу належать, наприклад, три первинні цивілізації - Прадавній Єгипет, Індія, Китай. Протягом тисячоріч (принаймні до другої половини 20 ст.) дві останні зберегли непорушними свої соціально-культурні структури.

У культурах цього типу переважають такі риси: глибокий традиціоналізм, циклічний характер розвитку, підпорядкований природному ритму сільськогосподарських робіт; відтворення природи сформованих або одного разу заданих структур; орієнтація на "абсолютні" цінності, дані, переважно, релігією. Вони задовольняються вбогим, але стабільним функціонуванням і всі сили спрямовують на підтримку цієї стабільності й порядку.

Є. Хантингтон так характеризує основні принципи традиційних суспільств:

o Релігія є фундаментом суспільства. Бог санкціонує існуючий соціальний порядок.

o Суспільство є природним, органічним продуктом поступового історичного росту. Існуючі інститути персоніфікують мудрість попередніх поколінь.

o Людина - продукт і розуму, і емоцій, і інстинкту. Розсудливість, обережність, досвід і звичай кращі провідники, ніж розум, логіка, абстракція й метафізика.

o Колектив вище особистості.

o Люди не рівні. Розшарування, ієрархія й підпорядкування - неминучі риси будь-якого традиційного суспільства.

o Існує презумпція "на користь будь-якої встановленої системи правління проти будь-якого невикористаного проекту... Спроби усунути існуюче зло викликають зазвичай ще більше зло".

Основні риси традиційних суспільств - антираціоналізм і антиіндивідуалізм. Антираціоналізм полягає в тому, що члени традиційних етносів як правило не аппелюють до розуму в питаннях, пов'язаних з нормативною практикою. Скоріше, вони керуються минулим як арбітром. Вибір на користь минулого виключає необхідність пошуку альтернативних відповідей на болючі питання. Для представників такого етносу традиція відіграє роль вищого Розуму. Стабільність суспільства завжди противиться інноваціям, навіть якщо вони поліпшують умови життя.

Головна функція антиіндивідуалізму - це збереження суспільства в стабільному стані, виконати яку люди можуть тільки разом з іншими членами етносу - як сучасниками, так і предками. Прояв власної ініціативи - тут не тільки не заохочується, а й всіляко придушується, щоб убезпечити навіки стабільність сакральним структурам. Тому традиційні народи, як правило, не допускають у свою культуру іноземців як потенційних порушників заведеного порядку або намагаються максимально "закритися" від них. Роль основного суспільного інституту в таких народів звичайно відіграють старійшини, авторитет яких непорушний. Із цієї "канонізації старших" (культ "сяо" або "синівської шанобливості" у Китаї, Японії) виникає й особливе ставлення до правителя як до глави величезної сім'ї, ослухатися якого неможливо. Традиційна культура не знає конфлікту "батьків і дітей", тому що кожне нове покоління одержує відповіді на всі питання сенсу життя в готовому вигляді, та й не шукає їх поза досвідом попередніх поколінь.

Сенс життя стаціонарних народів полягає в тому, щоб займати у світобудові власну нішу, не зазіхаючи на інші. Тому буття членів такого етносу завжди строго регламентоване (аж до кількості гребенів, які могла мати дружина японського землевласника; до розмірів ґанку будинку; до покриття даху соломою або черепицею). Саме це життя неначе йде по колу, намагаючись повністю копіювати життя предків. Тому ці народи не мають уявлення про час у нашому розумінні. Час для них - не змінна, а константа. Тому пам'ятники старовини для них значимі не як свідчення давно минулого, але як завжди сучасне явище. Наприклад, у Кіото канати для підвісного моста найдавнішого в Японії буддійського храму дотепер плетуться з жіночого волосся: так що не можна зрозуміти - чи це споруда прадавня, чи новітня.

К. Левіт-Стросс називав традиційні культури "холодними", бо існують вони неначе на нулі історичної температури і втримують етнос майже незмінним протягом багатьох сторіч.

Культура модерного типу (або динамічна культура) здебільшого сприйме інновації як розвиток уже існуючих традицій у тому випадку, якщо ці нововведення не суперечать основним етнокультурним домінантам певного етносу. К. Леві-Стросс називає такі суспільства й культури "гарячими". Вони мають розширене відтворення й кумулятивну історію. Ідеї чужих культур або активно засвоюються й обживаються, стаючи своїми, або відторгаються - якщо йдуть врозріз із фундаментальними цінностями своєї культури. Часто говорять, що у виникненню самого явища "динамічності" сприяла поява писемності. Видається, що це припущення хоч і правильне, але не вичерпне. Як же тоді пояснити цілком стаціонарне існування великих культур давнини, зокрема Єгипту з ранньою появою давньоєгипетської писемності й розвиненим алфавітом, що включає близько 600 ієрогліфів? Імовірно, причина такого способу розвитку не стільки - у виникненні феномена писемності, скільки в його широкому поширенні. Якщо ж говорити конкретно про європейську цивілізацію, то значну роль у виникненні її "культурного динамізму" відіграла сама християнська традиція.

Ще О.Шпенглер протиставляв античній ("аполлонівскій") культурі, що характеризується культом тіла й статикою як принципом існування - європейську ("фаустівську") з її культом безмежного простору й принциповою незавершеністю. Наслідок цього - туга за ідеалом, його пошуки, метання європейської людини.

"Вільнодумство як пасивний скепсис було відоме всюди - у язичницькій античності, на Сході, але під впливом християнських ферментів вільнодумство вперше стає активним і революційним. Ведична доктрина про духовне породження як би вводить родовий початок в область духу; християнство й в області духу, як і в області фізичного життя, ставить родовий початок під питання", - пише Є.Є. Аверинцев у статті "Західно-східні міркування, або Про відмінність подібного".

Авторитаризм "учителювання" і "батьківства" не тільки піддається сумніву, але і й оскаржується євангельською максимою: "Ви не називайтеся вчителями, тому що один у вас Учитель - Христос; все-таки ви - брати. І батьком собі не називайте нікого на землі: тому що один у вас Батько. Який на небесах" (Євангеліє від Матфея 23. 8-9).

Християнство як релігія й етична система породило динамічний тип етносу й - ширше - динамічну цивілізацію. Це не єдиний фактор: безумовно й вплив середовища, ландшафту, географічного розташування, історії, зовнішньоетнічних контактів і, нарешті, ролі окремих особистостей і мікрогруп, але саме християнство об'єднало розрізнені країни в те явище, яке ми називаємо "європейською цивілізацією".