Розділ «1.8. Єдність і локальність культурно-історичного процесу»

Прикладом концепції єдності світової історії може служити теорія К. Ясперса, який виділяє чотири гетерогенні періоди: "прометеївська" епоха, епоха "великих культур стародавності", епоха "духовної основи людського буття" ("осьовий час") і епоха "розвитку техніки". Людство чотири рази ніби відправляється від нової основи. Спочатку від доісторії, від ледь доступної нашому розумінню прометеївської епохи (виникнення мовлення, знарядь праці, уміння користуватися вогнем), коли вона тільки стає людиною. У другому випадку від виникнення великих культур стародавності. У третьому - від осьового часу, коли повністю формується справжня людина в її духовній відкритості світу. У четвертому - від науково-технічної епохи, чий перетворюючий вплив ми зараз відчуваємо на собі.

Прометеївська епоха становить, згідно з Ясперсом, доісторію людства, власне історія почалася лише близько 5000 р. до н.е.

У доісторичну епоху відбувалося "становлення основних конститутивних властивостей людського буття", формування людини "як виду з усіма його звичними схильностями й властивостями", "закладався фундамент людського буття, її сутнісна основа". До цього "до культурного" періоду відноситься "перше становлення людини". Відповідаючи на запитання, що ж виявилося істотним у перетворенні доісторичної людини в людину культури, Ясперс виділяє "використання вогню й знарядь", "поява мовлення", "способи формуючого людину насильства над самим собою" (наприклад, табу), "утворення груп і співтовариств", "життя, формоване міфами". Початок історії, що вже має культурний сенс, К. Ясперс відносить на той час, "коли існує передача досвіду".

Другий період, виділений Ясперсом, це "великі історичні культури стародавності". Вони виникли майже одночасно в трьох регіонах земної кулі. "Це, по-перше, шумеро-вавилонська і єгипетська культури й егейський світ з 4000 р. до н.е.; по-друге,... доарійська культура долини Інду третього тисячоліття (пов'язана із Шумером); по-третє,... архаїчний мир Китаю другого тисячоріччя до н.е.". Рисами, що характеризують даний культурний тип, виступають наявність писемності й "специфічної технічної раціоналізації".

Третій період - "осьовий час". Згідно з Ясперсом, в історії людства була епоха духовного основоположення всіх тих культур, які становлять нині дихотомію Схід - Захід. "Цю вісь світової історії слід віднести... близько 500 років до нашої ери, до того духовного процесу, який ішов між 800 і 200 pp. до н.е. Тоді відбувся найбільш різкий поворот в історії. З'явилася людина такого типу, який зберігся й донині".

Це духовне основоположення людства відбувалося одночасно й незалежно в Китаї, Індії, Персії, Палестині, Греції. Тоді жили Конфуцій і Лао-Цзи. Виникли Упанішади, проповідували Будда, Заратустра, виступали пророки Ілія, Ісайя, Ієремія, це час філософів Царменіда, Геракліта, Платона, поета Гомера, трагіків, Фукідида й Архімеда. їхня творчість, проповіді й навчання "зводяться до того, що людина усвідомлює буття в цілому, саму себе й свої границі. Перед нею відкривається жах світу й власна безпорадність. Стоячи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення та порятунку. Усвідомлюючи свої межі, вона формулює перед собою вищі цілі, пізнає абсолютність у глибинах самосвідомості й у ясності трансцендентного світ". Згідно з Ясперсом, у цей час відбувається становлення історії людства як світової історії, тоді як до "осьового часу" мали місце лише історії локальних культур. "У цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо донині, закладені основи світових релігій, що й сьогодні визначають життя людей. У всіх напрямках відбувався перехід до універсальності".

Цей період духовного основоположення людства, духовного споріднення й духовних генів усіх культур дають можливість Яс-персу зробити висновок, що протилежність Сходу й Заходу не абсолютна. Спільне духовне коріння дозволяло знайти способи комунікацій, діалогів, розв'язання конфліктів і створення єдиного культурного простору. Щоб урятувати людську сутність, що перебуває в XX столітті на грані загибелі, ми повинні, на думку Ясперса, оновити свій зв'язок з осьовим часом, і повернутися до його автентичності.

Технічна епоха за своєю значимістю відповідає прометеївській. Якщо в доісторичний час прометеївська епоха характеризувалася виникненням мовлення, знарядь праці, умінням користуватися вогнем, то сучасній науково-технічній епосі властиві аналогічні процеси, тільки на більш високому рівні: створення принципово нових інформаційних та інших технологій, відкриття нових джерел енергії.

Нова прометеївська епоха готує виникнення в майбутньому великих культур, значення яких аналогічно значенню великих культур стародавності. Нові великі культури закладуть основи для другого "осьового часу" - справжнього основоположення людства. Описуючи й прогнозуючи історико-культурний процес, Ясперс репрезентує його у вигляді "двох подихів": "перший веде від прометеївської епохи через великі культури стародавності до осьового часу з усіма його наслідками. Другий починається з епохи науки й техніки, із другої прометеївської епохи в історії людства, і, можливо, приведе до утворень, які виявляться аналогічними організаціям і здійсненням великих культур стародавності, до нового, ще далекого й невидимого другого осьового часу, до справжнього становлення людини".

Отже, питання про історичну динаміку культури - це питання про історичні типи культур і їх особливостях. У сучасних гуманітарних науках саме тип культури нерідко береться за основу типологічної характеристики суспільства. Сучасна культурологічна думка пішла убік укрупнення виділюваних етапів. Так, найбільше використовується підхід, коли виділяють:

1) традиційне суспільство (доіндустріальне),

2) індустріальне суспільство (включає ранню, перехідну форму суспільства, що зародило в XVII-XVIII століттях у Західній Європі, а також суспільство, починаючи із середини XIX століття),

3) постіндустріальне суспільство (з 60-х років XX століття). Кожне з них похідне від певного історичного типу культури.

Тому, виявляючи історичну типологію культури, ми виявляємо під певним кутом зору різні типи суспільної організації. Разом з тим завдання виявлення й опису різних типів культури й відповідно різних типів суспільства досить складне. Справа насамперед у тому, що світова історія дає приклади майже необмеженої кількості культур і їх типів. Виявити й описати їх - завдання колосальне за обсягом і складністю. Історія культури повинна мати на увазі факт величезної різноманітності культур. Однак найбільш важливим з погляду філософського підходу є виявлення історичної типології культури, що має універсальне значення. Така типологія виходить із визнання універсальних тенденцій у розвитку культури, породжених взаємозв'язками й взаємозалежностями різних регіонів і країн. Це означає, що всі країни й народи в тій або іншій формі проходять (або повинні пройти) ті самі етапи в еволюції типу культури. Особливості окремих культур при цьому не зникають, але зазнають видозмін у міру включення в єдиний процес світового розвитку.

Розглядаючи історичну динаміку культури під кутом всесвітньості, доводиться визнати, що особливу роль у ній відіграє західна культура. Зокрема, феномен, який може бути охарактеризований як "західний активізм", що виник у Новий час (XVI-XVIII ст.), Він виходив з настанови активно-творчого ставлення до світу, вплинув на розвиток усіх країн і народів, на всесвітню історію в цілому. Західний, за своїм походженням, активізм згодом став надбанням усього цивілізованого людства. Настанова активізму стала в XIX- XX ст. багато в чому природньою для людей, що належать до культур, відмінних від західної. Проте не можна сказати, що культурні настанови, що йдуть від Заходу, цілком і повністю підкоряють ту або іншу регіональну культуру або культуру окремих країн. Специфіка окремих культур зберігається, оскільки всяка самобутня культура чинить опір зовнішнім впливам. Локальна культура так чи інакше трансформує культурні потоки, що йдуть ззовні.

Українська культура зберігаючи свою самобутність, проте залишається включеню у систему культурних орієнтацій, властивих Європі. Не розділяючи й не абсолютизуючи позицію європоцентризму, не можна заперечувати автентичність для України європейської ієрархії цінностей.

Таким чином, історична типологія культури, що претендує на універсальність, не повинна виключати особливостей локальних культур і специфіки культурної еволюції окремих країн. В іншому випадку виникає небезпека прийняти бажане за дійсне. Загальносвітові тенденції, зокрема й тенденції культурного розвитку, проявляються по-різному в різних регіонах і країнах. Це пов'язане з нерівномірністю сучасного світового розвитку.

У гуманітарних науках прийнято виділяти такі періоди розвитку культури: ранні форми (докласові), культури Прадавнього Сходу, Античності і Європи. В історії останньої виділяють такі періоди: Середньовіччя, Відродження, Реформація, Освіта, культура XIX, XX та XXI століть.

Із цією періодизацією, виходячи із сучасних даних, отриманих гуманітарними науками, незгодні багато дослідників. І хоча це тема окремого й захоплюючого дослідження, відзначимо позицію відомого французького історика Жака Ле Гоффа, який в передмові до книги, що присвячена дослідженню середньовічної західної цивілізації, писав: "...Сьогодні я наполягав би на розширенні тимчасових рамок, на "довгому" Середньовіччі, що охоплює епоху, що починається з II-III століття пізньої Античності, і що й не завершується Ренесансом (XV-XVI століття), зв'язок якого з Новим часом, на мій погляд, перебільшений. Середньовіччя тривало, по-суті, до XVIII століття, поступово зживаючи себе перед обличчям Французької революції, промислового перевороту XIX в. і великих змін століття двадцятого. Ми живемо серед останніх матеріальних і інтелектуальних залишків Середньовіччя. При всій несподіванці висновків Ле Гоффа він не самотній і має багато прихильників, що бажають уточнити прийняту періодизацію історії культури.

Проблема єдності й локальності культурно-історичного процесу має методологічне значення для історії культури окремої країни. Українська культура має свою історичну своєрідність і в силу своєї регіональної специфіки має власні межі включеності в історію світової культури.