Розділ 10. Культурно - суспільне життя української діаспори

Оскільки діаспора відіграє свою власну роль у внутрішньоетні-чному процесі, існує певна кореляція подій, які переживає діаспора і подій, які переживає материнський етнос.

Поняття етносу (етнічної спільноти) має неоднозначне і надзвичайно широке трактування: нація (населення країни), етнічна група - всі вони відрізняються між собою ступенем соціально-економічного розвитку та іншими ознаками. За цих умов найважливішого значення набуває етнічна самосвідомість: поки вона зберігається, існує народ. Саме за ознакою етнічної самосвідомості визначається національний склад населення більшості країн.

Термін діаспора уперше був застосований по відношенню до євреїв, які під час вавилонського полону опинилися поза межами своєї батьківщини і розпорошилися по світові. З часом цей термін почали вживати й по відношенню інших етнічних спільнот, які поселяються і проживають в іноетнічному середовищі.

Отже, представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, яке ідентифікує та усвідомлює свою генетичну або духовну єдність з нею це - діаспора.

Етнічні процеси серед представників певної діаспори характеризуються наявністю таких факторів: термін перебування в іноетнічному середовищі, соціально-політичний устрій країни, чисельність та характер розселення (компактне чи дисперсне), ступеню урбанізації. Чималу роль відіграє близькість (етногенетична або соціальна) культури контактуючих народів.

Сприятливішими умовами для інтенсифікації етнічних процесів характеризуються міста. Це зумовлюється високою соціальною мобільністю міського населення, його поліетнічна структура. У деяких містах деяких зарубіжних країн, особливо американських, існує багато національних кварталів, виникнення яких пов'язане з намаганням етнічних груп зберегти свою автентичну культуру, рідну мову, мінімалізувати або й уникнути культурної асиміляції.

Етнічна ідентичність - усвідомлення приналежності до певної етнічної спільноти, ідентифікації з іншими членами етносу внаслідок спільності історичної пам'яті, спільності культурних архе-типів тощо. Як зазначив Джордж де Ворс, етнічна ідентичність вимагає деякої послідовності у поведінці людини, щоб інші люди могли віднести її до певної етнічної категорії.

У розробці цілісної концепції історичного розвитку української національної культури фундаментального значення мають дослідження всіх її аспектів, вагоме місце посідає серед яких вивчення життєдіяльності української діаспори в контексті загальнонаціонального культуротворчого процесу.

Вплив нації на спосіб мислення і поведінки людини виражається у формі впливу окремих осіб, невеликих соціальних груп, етнічної культури (у першу чергу мови), звичаїв, моралі. Оскільки значну частину культури певної нації - наприклад, живопис, архітектура і т.п. - доступна сприйняттю представників інших етносів, а інша частина стає доступною сприйняттю представників інших етносів завдяки перекладам художньої, філософської, наукової та іншої літератури, то особистість може формуватися під впливом культури і психологічного складу свого народу, навіть якщо вона не володіє мовою. Головне, щоб людина вважала себе представником цього етносу, знала його історію і культуру.

Добровільна або вимушена еміграція українців за межі батьківщини спричинена економічними, соціальними та політичними обставинами та подіями, які відбувалися на території України у різні історичні епохи. Наслідком таких переміщень стало формування української діаспори у різних куточках світу.

Дослідженню явища української діаспори присвячено велику кількість наукових праць у зарубіжній та вітчизняній історіографії. Дослідники вказують на високу національну свідомість і велике бажання зберегти свою національну ідентичність у чужій країні переважній більшості українських емігрантів.

По відношенню до українців, які проживають поза межами України термін "діаспора" уперше використав український політолог та етнологі В.Старосольський.

Термін "українська діаспора" охоплює усіх українців, які постійно живуть за межами історичної батьківщини незалежно від причини, які зумовили міграцію: розвал імперій, світові війни, політичні чи економічні кризи, особисті обставини тощо.

Наукове осмислення соціокультурного феномену української діаспори призвело до становлення її типологізації і відповідно поділяється на західну і східну.

Духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де існує та розвивається українська культура. Необхідність консолідації спільних зусиль України і діаспори, залучення світового українства для розбудови української держави та утвердження її позитивного іміджу у світі сьогодні вже є очевидним.

10.3. Специфіка формування української діаспори

Відомості про емігрантів з України зустрічаються здавна. Вони залишили помітний слід у культурі тодішньої Європи. Згадаймо просвітителя XV ст. Ю.Дрогобича, Пилипа Орлика, популяризатора кави на європейському континенті Ю.Кульчицького та багатьох інших.

Процес масової міграції до інших країн набув масового характеру на зламі ХІХ-ХХ ст. Традиційно історію української еміграції поділяють на чотири хвилі: перша - трудова еміграція - з останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни; друга - політична - період між двома світовими війнами; третя - інтелектуальна - період після Другої світової війни до середини 1950-х рр.; четверта - економічна - від 1980-тих рр. до сьогодення. Звичайно, такий поділ є досить умовним.

Першу хвилю української еміграції історики умовно називають трудовою - оскільки основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці. Джерелом першої хвилі масової еміграції останньої третини XIX ст. стали селяни з відсталих національних окраїн Австро-Угорщини та царської Росії, а також частина міських ремісників. Переважно це були неписьменні або малоосвічені люди, які через соціально-економічні причини змушені були виїжджати до іншої країни на заробітки. Першими країнами масового переселення українців були Бразилія та Аргентина. Бідний люд отримував спокусливі повідомлення про привабливе життя за кордоном і прагнули виїхати туди, сподіваючись змінити життя на краще. На той час основними поширювачами відомостей про переваги еміграції були агенти пароплавних і залізничних компаній, які сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Українських людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати наділи землі за невеликі гроші. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, господареві треба було протягом трьох років вичистити, виорати та засіяти ділянку землі. Одночасно належало збудувати помешкання на своїй ділянці. Інакше втрачалося право на землю. Емігранти прагнули зберегти свою національну своєрідність, культурні та побутові особливості. Навіть території, де вони жили отримували українські назви: Київ, Галич, Карпати, Коломия, Сірко, Хмельницький, Прут, Січ, Козак та інші.

Попри суворі вимоги, емігранти осідали у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби, лісоруби й шахтарі. Нині у Канаді відзначають великий внесок перших українських поселенців у процесі становлення та розбудови економіки країни.