Розділ 5. Українська культура в епоху відродження та реформації (XIV-XVII ст.)

В зазначений період нового дихання набуває література, що розвивається на основі давньоруських традицій і жанрів. Особливого розвитку і гостроти набуває полемічний жанр в другій половині XVI ст. в південно-західній частині Давньої Русі, що опинилася в складі великої європейської держави Речі Посполитої. Після Брестської церковної унії 1596 р., внаслідок якої ієрархія православної Київської митрополії пішла на угоду з Римом про об'єднання в лоні католицької церкви, в літературі розпочалася ідейна боротьба проти католицько-уніатської експансії. Полеміку відкрив польський єзуїт Петро Скарга, що до того, у 1577 р., видав збірник своїх проповідей під назвою "Про єдність Божої Церкви під одним пастирем і про грецьке відступлення від цієї єдності", де звертаючись до народу, назвав 19 "помилок" Православної церкви. В другій книзі під назвою "Собор Брестський та його оборона" Скарга обґрунтовував необхідність об'єднання обох церков і обстоював переваги унії. Полеміка набрала нової сили, після впровадження папою римським Григорієм XIII у 1582 р. календарної реформи, що стала причиною нових утисків і гонінь проти православних. Тоді на захист прав українського народу став Герасим Смотрицький, який в своєму трактаті "Календар римський новий" науково довів перевагу юліанського календаря і розкрив провокаторську роль нововведеного григоріанського. Проти книжок П Скарги у 1597 р виступив Христофор Філалет з роботою "Апокрисис, албо отповедь на книжку о сьборе Берестейском", в якій на ґрунтовній документальній основі розглядав історію впровадження Брестської унії. Значну роль в полемічній боротьбі відіграли також Клірик Острозький, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський, анонімний автор в творі "Пересторога зело потребная на потомные часы православним христианом" та ін. Українські полемісти не обмежувалися критикою з проблем Брестської унії та католицизму, а вступали в богословські дискусії з адептами іудаїзму та ісламу.

Новим явищем в літературі стала поява силабічного віршування в основі якого була покладена однакова кількість складів у віршових рядках. Основоположником цього жанру став Семеон Полоцький. Його вірші складають два збірника, "Рифмологіон" і "Вертоград многоцветный". Це були панегірики, присвячені членам царської родини і подіям придворного життя.

В 1680 р. С Полоцький переклав на вірші Псалтир, назвавши його "Псалтир рифмованная", яка довгий час була навчальним посібником для юнацтва. Когорту перших поетів XVIII ст. складали також творці релігійно-філософської поезії, такі як митрополит Димитрій Ростовський (Туптало), митрополит Рязанський Стефан (Яворський), архієпископ Новгородський Феофан (Прокопович), поетична спадщина яких в рівній мірі належить як українській, так і російській літературі. В їх віршах культивувався стиль бароко - символіка, алегорія, гра слів, підкреслювання натуралістичних деталей, ускладнені асоціації.

Відлуння місцевої історії виразно відчувалося в історичних віршах, елегіях, епіграмах, епітафіонах, ляментах, панегіриках, у гумористично-сатиричних віршах і піснях. Культивувалися також і жанри етикетної поезії, насамперед - вірші, що виголо-шувалися на урочистих церемоніях, адресовані здебільшого високопоставленим особам. Популярністю користувалася епіграма - короткий віршований дотепний напис на якому-небудь предметі або розповідь про певну річ, особу чи подію. Епіграма мала дивувати і захоплювати грою слів, повчати, вихваляти чи засуджувати. Відомими епіграмістами були Л. Баранович, І. Величковський, Д. Братковсь-кий та Климентій Зиновіїв.

Розвивалася також лірична поезія, що відображала особисте життя, інтимні почуття та переживання. В ній йшлося про гірку сирітську долю, вбоге життя, соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині ("Песнь светова" І. Бачинського, "Песнь о свете" О. Падальського, "Песнь свецка" Левицького та ін.) Розвивалася любовна лірика.

Звичайним явищем були анонімні сатиричні вірші, що осміювали характерні явища, наприклад, "Плач київських монахів" з приводу Указу 1786 р. про секуляризацію монастирських земель, "Доказательства Хама Данилея Куксы потомстенны" і "Плач дворянина" - про козацьку старшину, "що шукала собі дворянства". 3 сатирично-гумористичними віршами виступив Іван Некрашевич в його творах "Ярмарок" (1709) та "Исповедь 1789 года февраля-дня", де змальовувалися колоритні побутові сцени з селянського життя.

Виникали також вірші-травестії (від іт. travestire, переодягнений) Особливістю жанру гумористичної поезії було те, що відомий твір серйозного, а то й героїчного перероблявся автором в жартівливому, комічному дусі Комічний ефект у травестії;осягався також невідповідністю між стилем викладу і змістом твору,, яскравим прикладом чого являється "Енеїда" І.Котляревського, "Жабоми-шодракіека" ("Батрахо-міомахія") К. Думитрашка.

В результаті взаємодії відцентрових та центрострімких сил у Східній Європі, що розпочалося ще в епоху Середньовіччя, сформувалися нові державні утворення, як Велике литовське князівство, Московське царство, Річ Посполита, Османська імперія у межах яких формуються нові етнічні спільноти - народності зі своїми релігіями й національними культурами. На основі нових державних і етнічних утворень відбувається протистояння трьох цивілізацій - християнських - західної і, східної, та мусульманської, що супроводжується взаємопроникненням і зіткненням. В процесі протистояння католицизму, православ'я, протестантизму і ісламу, а також взаємовпливу їх культур відбувається формування російської, української й білоруської культур, що в подальшому сформують унікальну православну слов'янську цивілізацію, яка протистоїть експансіонізму Заходу.

5.5. Музика відродження та бароко

В епоху Відродження, на основі ідеології гуманізму в Західній і Центральній Європі починає розвиватися світське мистецтво. На перший план виходять естетичні та пізнавальні функції музики, її здатність служити не тільки засобом управління поведінкою людей, а й відображенням внутрішнього світу людини. Тобто в музиці виділяється індивідуальне начало. Окремим самостійною складовою музичної культури стає публіка. Розквіт набуває інструментальна музика та виконавство, особливо на лютні, а в Україні - бандурі.

Саме завдяки посиленню індивідуального начала на передній план виходить сольний спів з інструментальним супроводом. Вокальне мистецтво особливо тонко може передати порухи внутрішнього світу людини, її настрої. В українській культурі ліричні прояви пов'язані насамперед з художньою ментальністю нашого народу. А що, як не спів та лірична мелодія може найкраще відобразити ніжну, лагідну вдачу?

В українській музичній культурі продовжують широко побутувати та розвиватися народнопісенна творчість та виконавство. Особливе місце належить епічному жанру - думам та історичним пісням, в яких відображалася драматична історія українського народу. Зміст найстарших дум та історичних пісень зв'язаний з визвольною боротьбою проти татар і турок та проти поневолення пансько-шляхетською Польщею. Найбільш відомі з них - "Дума про Марусю Богуславку", "Дума про Самійла Кішку", "Хмельницький та Барабані", "Дума про трьох братів Озівських" та ін. Носіями цього мистецтва були кобзарі, які славилися своїм гарними голосами, даром мелодичної імпровізації та досконалим володінням інструменту. Серед них слід назвати Федора Холодного, Остапа Вересая, Михайла Кравченка. Крім історичних пісень, кобзарі виконували також жартівливу, сатиричну, іноді танцювальну музику.

Мистецтво виконання дум передавалося від одного кобзаря до іншого. Як правило, талановитий кобзар мав учнів, які не менше трьох років проходили практику гри на бандурі та виконання дум. Для отримання права на власне виконання вони складали іспит перед авторитетними майстрами-бандуристами. Існували навіть спеціальні фахові об'єднання - "братства" кобзарів і лірників, які мали свій устав, виборних старших і громадську касу. До кінця XIX ст. мелодії дум майже записувалися. Це була усна традиція народної творчості. Перші повноцінні записи належать класикові української музики Миколі Лисенку.

Українська професійна музика бере початок ще в першій половині XV ст. від так званих братчиків - членів професійних братств і братських шкіл. Обов'язковим в них було навчання церковного співу та музичній грамоті. Найбільше значення відіграла діяльність Острозького, а потім Київського колегіумів, що згодом був перетворений на Київську академію - перший в Україні вищий учбовий заклад.

Обов'язковими дисциплінами були тут церковний спів по нотах та музична грамота. Викладання цих дисциплін доручалося братчикам-регентам хорів та музикантам. У братських школах навчали музично освічених півчих, регентів, учителів співу і навіть композиторів. Це відіграло велику роль у розвитку професійної музичної культури України.

З кінця XV ст. у православних церквах існував багатоголосий хоровий спів. Про це свідчить звернення українського духовенства до візантійського патріарха Мелетія Пігаса (кінець XVI ст.) з проханням узаконити в українській православній церкві багатоголосий спів, який згодом назвали партесним (спів за окремими партіями, зафіксованими нотами). Це був саме в Україні був створений жанр партесного концерту, який вперше застосував акордово-поліфонічний тип мислення, на якому грунтувалась західноєвропейська музика XVII-XVIII ст. Партесний концерт являв собою дванадцятиголосий акапельний (без інструментального супроводу) твір. За образним змістом концерти є урочистими, лірико-епічними, розповідними.

Адміністративним центром партесного співу було місто Глухів. Тут у XVIII ст. проживав останній гетьман Кирило Розумовський. Людина високої культури та освіти, він утримував власний хор у складі 40 співаків, які поповнювали санкт-петербурзьку Імператорську придворну капелу, що була найвизначнішим хором імперії і викликала захоплення багатьох іноземних музикантів.

Основним жанром тогочасної фахової музики був партесний концерт. Це - багатоголосний одночастинний хоровий твір. Слово "партесний" походить від латинського partes, що означає спів за партіями з нот. Поряд з концертом розвивалися й інші жанри- кант псальма, одноголосна пісня з інструментальним супроводом. Між згаданими жанрами існували зв'язки. На кант і псальму впливала народна пісня, кант, в свою чергу, впливав па партесний концерт.

Чому саме в Україні виник партесний спів? Україна завжди славилася своїми вокальними талантами, і специфікою її культури завжди був і залишається спів. У партесному співі кількість голосів - фактура (тобто наповненість) коливалася від 3 до 12, а часом сягала 16, 24 і навіть 48 голосів.

Серед творців партесного співу особливо відомий Микола Дшіецький, який, до того ж, став автором першого музичного підручника "Грамматика мусикийского пения" (1677). Поява такого підручника свідчила про високий фаховий рівень музичного мистецтва України. Він став першим підручником з теорії музики, композиції, практичним посібником для композиторів, теоретиків та вчителів співу багатьох поколінь. Водночас "Грамматика" М. Дилецького є цінним документом, що відображає розвиток форм партесного співу в XVII ст.