Розділ IV. АФРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН. КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ АФРИКИ

Ідеологічною підпорою влади стала релігія, що, обожнюючи правителя, посилалася на релігійний культ предків. Правитель шанувався як найвищий релігійний авторитет, посланець богів на землі; був створений досить складний церемоніал, дотримання якого суворо контролювалося. За твердженням знавця Африки Теа Бюттнера, "Мвене мугапа" звичайно сидів на багато прикрашеному троні за завісою; чиновникам, знатним вельможам, васалам та іншим особам дозволялося наближатися до нього лише на колінах.

Предметом особливого шанування, що мав глибокий символічний зміст, був царський вогонь. Його запалювали на священних місцях у дворі правителя й підтримували жерці та члени касти ковалів. Васальні вожді на знак вірнопідданських почуттів і визнання верховної влади му-тали запозичували "священний вогонь" для власних резиденцій у провінціях. Вожді підвладних племен щорічно сплачували мутапі данину слоновою кісткою, золотом, рабами та худобою"1. Могутність держави, що особливо зросла в XIV—XV століттях, неодноразово перевірялася історичними обставинами. Навіть коли Мономотапа розпалася на кілька практично незалежних територій, утратила єдність через суперництво династійних спадкоємців трону, вона успішно відбила агресію португальців, перших колонізаторів Африканського континенту.

Східна Африка здавна була пов'язана морською торгівлею з Аравією, Індією та іншими країнами Сходу. Багато віків тому на узбережжі Індійського океану склалася своєрідна банту-індоарабська культура, мовою якої стала суахілі. Вона була створена африканцями-аборигенами берегової смуги (суахілі — берегові жителі, від араб, сахіль - берег), що змішалися з індійцями, арабами, персами та представниками різних племен із внутрішньої Африки, які в перші віки нашої ери почали активно переселятися на їхні землі.

Народ суахілі (чи васуахілі, васвахілі), який виник у результаті такого етногенезу, і сьогодні заселяє узбережжя Індійського океану в Кенії, Танзанії, в окремих районах Мозамбіку. Значну частину верхівки населення прибережних міст становили натуралізовані представники мусульманських країн, що, безумовно, надали місцевій культурі численних мусульманських рис, особливо після того, як у XII—XIV століттях іслам став для суахілі державною релігією.

Та все ж культура узбережжя була по суті африканською, її осередки — східноафриканські міста-держави XIII— XV століть, виконуючи функцію перевалочних пунктів у морській торгівлі, мали атмосферу, сприятливу для розширення творчих горизонтів і, таким чином, для інтенсивного культурного розвитку. Місцеві хроніки, що збереглися з тих далеких часів, розповідають про багаті міста-королівства Кілву, Пате, Ламу, Момбасу, які процвітали за рахунок прибутків від торгівлі.

Про їхній політичний і державний устрій у XII—XV століттях відомо мало. Займаючи по черзі провідне становище серед інших, кожне місто трималося відокремлено, ніякої форми об'єднання ці своєрідні держави не знали. З початком колонізації торговельні зв'язки перейшли до рук португальців, котрі, жадаючи привласнити всі і всілякі бариші, по-варварському зруйнували їх. Про це яскраво написав відомий дослідник Африки Б. Девідсон: "Приморські міста Африки красою та зручностями не відрізнялися від більшості приморських міст Європи чи Індії. Так само гордовито стояли вони на березі виблискуючого океану, такими ж високими були їхні будинки, такими ж міцними стіни, так само вимощені камінням були їхні набережні. Вершини пагорбів були забудовані фортецями й палацами. Здавалося, міста ці досить сильні, щоб зберегтися навічно. Проте від них нічого не лишилося. Майже всі вони щезли з поверхні землі. Мало хто з Учених знає тепер про їхнє існування. їхні руїни... — лише предмет загадок для любителів старожитностей"1.

Більш пізніми за часом утвореннями в ареалі, який нас Цікавить, були держави Міжозер'я, що лежало на маршруті кочових скотарських племен. Осівши на рівнинах поміж східноафриканських озер, прагнучи підкорити місцеве землеробське населення, захопити рабів і худобу, зайняти на

*Дзвидсон Б. Новое открытие древней Африки. Москва, 1962.

нових для себе територіях панівне становище, вони змушені були створювати власну державність, на вершині ієрархічної піраміди якої перебувала, за окремими винятками, лише скотарська аристократія.

У 1500 році на основі об'єднання племен народилася одна з найперших таких держав — Буньйоро-Кітара, що розкинулася на північному заході Уганди. Могутність правлячої верхівки базувалася на володінні величезними стадами великої рогатої худоби й землею. У соціальній структурі суспільства, де рабство посідало незначне місце, основним пригнобленим класом були селяни, праця яких забезпечувала його економічне й, отже, загальне процвітання. Вони вносили натуральні податки, виконували різні види робіт для старійшин і короля, брали участь у війнах і навіть повинні були здавати мисливські трофеї, передусім слонову кістку й дичину.

Та в Буньйоро вже можна спостерігати заміну етнічних пріоритетів майновими при формуванні правлячої знаті: хоча до державної ради входили лише члени королівської сім'ї та спадкової аристократії, багатий селянин теж міг обіймати досить високі державні посади. Розвиткові цієї тенденції сприяв звичний для скотарів спартанський побут, з якого принципово виключалися розкоші, будівництво величних королівських резиденцій, створення столиці. Крааль правителя та його родини (комплекс житлових і господарських будівель) мав більші й міцніші споруди, головний будинок із тронним залом, чим і відрізнявся від інших господарств. Вожді ж свої будинки орієнтували таким чином, щоб їхній вхід був обернутий до господарства правителя-мугабе.

В той самий період формування державності переживали Руанда й Бурунді, що також ішли шляхом соціальної та майнової диференціації, виокремлення аристократії. Поява багатих людей, захоплення ними політичної влади, створення військових дружин, підкорення своєму впливові слабкіших — звична схема становлення феодальної державності спрацювала й туг. Мірилом багатства та визначником соціального статусу продовжує залишатися власність на худобу; робляться спроби зміни традиційних форм управління, що в XVII столітті привели до скасування в Руанді політичної влади старійшин роду. Зміцнюється інституція рабства, яка скоріш нагадувала кріпацтво. Обидві держави дотримуються кастової системи, яка найкраще зберігала соціально-політичні привілеї знаті й відповідними юридичними заборонами підтримувала існування в державах різноправних соціальних груп. Більшою чи меншою мірою ця тенденція була характерною і для інших східноафриканських державних утворень, кількість яких, звичайно, не обмежується розглянутими.

Поряд з державами, котрими управляла знать скотарів, виникло велике об'єднання, не підкорене скотарськими племенами, — держава Буганда. Основу її населення становили землероби (баганда). Союз родових племінних груп, підґрунтя майбутньої Буганди, мав за мету захист власних територій від зовнішніх ворогів і очолювався династією з верховним правителем (кабакою), який спочатку дбав лише про внутрішній порядок і зовнішню безпеку, але з часом його функції значно розширилися. Після зміцнення конфедерації, посилення центральної влади Буганда стала державою, шляхом завоювань постійно збільшувала свої володіння, внутрішню ж політику спрямовувала на ліквідацію родових традицій управління. В результаті цього у XVIII столітті Буганда, вже централізована держава, не мала в Міжозер'ї рівних собі в системі управління та влади, а її царі, дістаючи тепер трон у спадок, жорстоко карали будь-які спроби послабити їхню абсолютну владу чи, тим більше, відібрати її.

Цікавим доповненням до загальної картини державного будівництва у Східній та Південній Африці може служити й відповідний досвід територіально близької до цих частин материка острівної Африки, зокрема Мадагаскару. Ще в XIV столітті у центральних його районах склалася держава Імеріна, народ якої сформувався в результаті багатовікової взаємодії аборигенних негроїдних племен з іммігрантами-індонезійцями. Влада цієї сильної централізованої держави з упорядкованою системою податків і повинностей, сильною армією та авторитетним судом врешті-решт поширилася на всю територію острова, а її королі прийняли титул "королів Мадагаскару".

3. Мистецтво та художні ремесла

В культурі народів Східної та Південної Африки провідне місце, за африканською традицією, завжди належало мистецтву, що своїм корінням сягало тисячолітніх глибин. Від недавнього початку його вивчення знайдено безліч художніх пам'яток, що, незалежно від історичного періоду їх появи, наділені ознаками високого естетичного смаку й майстерності, свідчать про органічний зв'язок традиційного мистецтва з життям кожного африканця. Найдавніші з них — наскельний живопис і петрогліфи, які виникли близько ста віків тому, поширилися на багатьох територіях та уособлювали первісний колективізм, натуралістичне сприйняття світу, що регулюють життєдіяльність общини. Цими зображеннями було закладено основи традиційного народного мистецтва. Повсюдно знайдені їх комплекси містять окремі фігури, багатофігурні композиції різної складності, монохромні відбитки рук, елементи пейзажу.

У наскельному живописі, що прикрашає стіни й стелі печер і гротів у ПАР, Намібії, Свазіленді, Лесото, представлена образотворча спадщина ранніх бушменів. Накладені одне на одне зображення виконані мінеральними та земляними фарбами, а також вапном та сажею, розведеною у воді чи тваринному жирі. Найнижчі шари, датовані VIII тисячоліттям до нашої ери — серединою II тисячоліття нашої ери, поряд з відбитками рук містять силуети тварин, у середніх і верхніх шарах — поліхромних — міфологічні й жанрові сцени, що фіксують поховання, танці (мабуть, обрядові), битви. Вражає об'ємність зображень, багатство фарб (до 10), наявність групового компонування фігур, динамічність їхніх поз і жестів. Трапляються тут і фантастичні істоти й дуже рідкісні в первісному живописі пейзажні мотиви. Ритмічно подані ряди тварин одного виду (слонів, антилоп, носорогів) нагадують сакральні малюнки єгипетських поховань. Та поряд можна побачити сповнені життя парні зображення самця і самки, буйволів, що зійшлись у двобої. Надзвичайно цікава техніка виконання невеликих петрогліфів — вибитих або вирізаних на кам'яній поверхні скель чи валунів зображень окремих тварин. Внутрішня частина малюнків вкривалася частими дрібними насічками або паралельними штрихами з метою імітації фактури предмета. Розшифровки чекають символічні зображення, що нагадують піктографічні знаки, подальшого аналізу — елементи перспективи, котрі виявляються в живописі вже у VI тисячолітті до нашої ери. Цікаво, що в печері Бомбата в Замбії було знайдено перші у світі "олівці" — палички бурого й червонуватого гематиту.

Поряд з наскельними зображеннями, які відбивають реалії життя кочівників-мисливців, є також і сцени землеробських обрядів, викликання дощу, що свідчать про досить високу для первісного суспільства культуру ряду народів Східної та Південної Африки. Різні за стилем, сюжетами, характером виконання, наскельні зображення — високохудожня пам'ятка творчості різних африканських народів, що досягали дедалі більших успіхів у своєму світовлаштуванні.

Відвоювання у природи життєвого простору стимулювало розвиток архітектури, насамперед жител. Вона мало змінилася за тисячоліття, оскільки одвічно відповідала у своїй конструкції певним кліматичним умовам і господарській спеціалізації. І сьогодні ми бачимо традиційні хатини циліндричної форми з конічним дахом; прямокутні притиснуті одна до одної, що утворюють замкнений чотирикутник із внутрішнім простором; напівсферичні зі сплетеним та обкладеним очеретяними матами кістяком і стовпом-підпорою в центрі; дерев'яні будинки на сваях із дахом з пальмового листя; курені з гілля і листя та інші. Різне планування мали й поселення, серед яких переважало кругове, коли будинки зі схованими за ними господарськими спорудами розміщувалися навколо спеціального приміщення для зборів.

Видатною архітектурною пам'яткою IV—VIстоліть була резиденція аксумського царя Та акха-Марйам — ансамбль у формі замкнутого прямокутника розмірами 120 на 80 метрів. Восьмиповерховий палац, центр композиції, оточували розташовані на різних рівнях три двори із сотнями приміщень, перистилів, продуманою системою освітлення через дверні та віконні прорізи й світлові дворики. Внутрішні й частково зовнішні стіни, а також дахи будинків та храмів були прикрашені різьбленими дерев'яними фризами, візерунками зі слонової кістки, металів, кольорового каміння, покриття підлоги нагадувало паркет, викладений різноколірними мармуровими плитами. Майстерність різьбярів, що обтісували та шліфували багатотонні базальтові й гранітні блоки, вирізували на них витончені написи, барельєфи, проявлялася у виготовленні величезних монолітних стел у формі будівель і присвятних тронів-олтарів.