Розділ IV. АФРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН. КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ АФРИКИ

Інтер'єри африканських помешкань традиційно прикрашалися витворами різьбярів, які працювали з різним матеріалом. Так, практично всі дерев'яні деталі предметів побуту обов'язково вкривалися багатим різьбленням із жанровими сценами, зображенням людей і тварин. Не обходилися в побуті й повсякденній праці без знарядь та предметів, майстерно виготовлених ковалями. У давні часи завдяки їхній довершеності ними користувалися як еквівалентом грошей. Особливо славилася бойова й церемоніальна зброя, старанно прикрашена гравіруванням, насічкою та інкрустаціями. Вона була не лише життєво необхідним предметом, а й прикрасою поряд з предметами ювелірного мистецтва з дорогоцінних природних і виробних матеріалів, що також є свідченням високого рівня розвитку африканської культури східного та південного регіонів континенту.

4. Досвід літературної творчості

Завдяки сучасним дослідженням матеріалів африканського фольклору ми можемо досить чітко уявити собі ці тексти. Літературні традиції, що складалися віками, як і музична культура, змогли зберегти свій автохтонний характер, свою народну основу, незважаючи на тривалий період колоніального гноблення. Епічні оповіді й легенди народів Східної та Південної Африки відтворюють їхню історію, подвиги героїв і вождів: за допомогою казок, прислів'їв і приказок засвоювалися основні моральні принципи та норми поведінки, релігійні погляди, правила й табу, що регулювали стосунки в общині. Оповідачів завжди поважали як зберігачів народної мудрості; правителі оточували себе численними придворними, однак серед них почесне місце належало саме таким оповідачам. Поряд з ними працювали співаки-поети, які прославляли своїх господарів, створюючи так звану придворну поезію.

Сюжети фольклору найрізноманітніші. Крім згаданих, широко представлені казки про тварин з обов'язковою мораллю, про страшні фантастичні створіння, про хитрунів та розумників. Дуже популярними серед традиційних жанрів були змагання поетів-імпровізаторів у красномовності й дотепності, ще й досі поширені на Мадагаскарі (жанр хайн-тені). Вони розігрувалися у формі речитативного діалогу між закоханими, між продавцем та покупцем, будувалися на грі слів і думок; у цих діалогах народилося немало загальновідомих афоризмів.

Історія ранньофеодальних держав свідчить про розвиток у них писемної літератури, витоками якої можна вважати епіграфічні жанри, що розквітли в IV—VI століттях. Розвиток писемності стимулювався сакральними й діловими потребами, передусім у регіоні найбільш активних торговельних контактів — зоні суахілійської культури. Письмові хроніки міст-держав, які існували на території сучасної Кенії, були першими у Східній Африці пам'ятками писемної літератури. Свідченням письменності населення цих міст є факти фінансових успіхів торговців книгами, традиція проведення серед знаті поетично-музичних конкурсів.

Однією з небагатьох африканських країн з давніми традиціями писемної літератури була Ефіопія. Особливим алфавітом користувалися ще жителі Аксуму, про що говорять написи на кам'яних стелах давньоефіопською мовою про перемоги царя Езани.

У Середньовіччі, коли осередками освіти й знань були монастирі, література перебувала під сильним церковним впливом — вона розповідала про святих, про походження правлячої династії, зверталася до церковних текстів, перекладених із різних мов. У XIV—XVI століттях вона доповнюється історичними хроніками, героїчними піснями. З появою у XVIII столітті паперу, що замінив собою пергамент, прискорюється копіювання та оздоблення книг. У монастирських майстернях Гондара рукописи не тільки ілюмінувалися — книга перетворювалася на синтез багатьох видів мистецтва: від каліграфії та живопису до декоративних елементів зовнішнього оздоблення. Тут виявлялася любов до декоративності, що супроводжувала весь історичний розвиток африканської культури й повнокровно виразилась у художніх ремеслах.

Наявність писемних мов була визначальним фактором у виникненні літератури й формуванні на Африканському континенті її окремих регіонів. Літературне обличчя Африки своїми найвиразнішими рисами зобов'язане надбанням її північно-східної, східної та південної територій, де розквітли літератури мовами гєез, суахілі, а також африкаанс, що зародилася у процесі інтеграції й змішування нідерландських діалектів з німецькою, англійською та деякими місцевими мовами й мала своєю інтродукцією літературні твори голландських колоністів нідерландською мовою.

Гєез стала офіційною мовою Аксумського царства й основою для створення ефіопської літератури в результаті реформи державної писемностіу здійсненої царем Езаною (VI ст.). Відійшли в минуле давньоефіопські писемні традиції, запозичене в південноаравійських переселенців сабейське письмо (з написанням справа наліво) та грецька мова — данина зв'язкам з елліністичним світом. Символічні дарунки богам ("царські написи") — вирізьблені на камені мовою гєез розповіді про перемоги царів Аксуму — з прийняттям християнства втратили свій магічний авторитет й поступилися місцем літературним творам церковного змісту, передусім перекладам Біблії та інших священних книг. Запровадження нової релігії, пов'язане з глибокими змінами світоглядного характеру, передбачало засвоєння нових літературних традицій, опанування не знаних раніше духовних цінностей і сприяло тому, що ефіопська література не припинила свого розвитку навіть після занепаду Аксумського царства. Вона гідно пережила складний період династійної боротьби за владу, додавши собі національної своєрідності і творчої оригінальності, яскраво представленої історіографією.

Її початок поклала "Слава царів", що своїм могутнім впливом на формування самосвідомості ефіопів виконала роль своєрідного національного епосу: ефіопський народ постав у ній в ореолі богообраності, а його царі — гідними світового панування. Аж до початку XX століття триває традиція царської історіографії, сановні персонажі якої нагадують билинних героїв, опоетизовані народними уявленнями про справедливість, відданість і чистоту віри. У "Сказанні про похід царя Амда Сіона" (XIV ст.) акцент з возвеличення ефіопських царів переноситься на історичні свідчення їхньої вищості.

Важливим напрямом розвитку ефіопської літератури залишалося задоволення потреб церкви в богослужбових джерелах. Спочатку вони поповнювалися за рахунок перекладів різномовних канонічних текстів, згодом з'явилася оригінальна богословська література. її основоположником став Зара Якоба (XV ст.), цар-богослов, лютий ворог єретиків, захисник союзу церкви й держави. У своєму великому творі "Книга Світла" він визначив оптимальну, на його думку, схему взаємовідносин церкви й царської влади, духовенства й мирян, напрями впорядкування церковної обрядності; у "Книзі Різдва" підняв свій могутній голос проти єресі, сприяв появі оригінальної житійної літератури, подбавши про переклади на гєез класичної християнської агіографії* й укорінення цього жанру на ефіопському ґрунті. Поряд із житіями й нерідко як їхня реплікація своє місце в літературі зайняв жанр чудес, однак його метою не була розважальність — у церковно-державницьких творах вона не мала права на існування; цінність подібних праць полягала, передусім, в їхній повчальності. Доповнювала картину духовна поезія на гєез.

У створенні й поширенні літератури провідну роль відігравали монастирі: тут розвивалася ефіопська філологія, з архаїзацією гєез складалися гєезо-амхарські тлумачні словники, було запроваджене монастирське літописання, підтримувалася практика укладання хронографів, де всесвітня історія поставала від створення світу до сучасних для літописця подій і мала своїм змістовим центром легенди про походження ефіопських царів від Соломона.

"Священна війна" проти християнської Ефіопії, яку розпочали мусульмани (1527 р.), знищивши церкви, монастирі, рукописи, перетворивши християн на рабів, а пізніше навала кочових племен галлів лише перервали літературний підйом, однак не знищили самої літератури. Наприкінці XVI століття вона відроджується на вищому рівні, створюючи досконалі версії двох провідних жанрів: історіографії та агіографії. У XVII столітті офіційні хроніки від возвеличення та ідеалізації переходять до об'єктивного викладу подій з виваженою мірою вшанування ефіопських володарів. Цьому сприяла традиція монастирського літописання, зорієнтованого на християнські цінності. Та все ж жанр історіографії вичерпував себе. Його високим проявом стала хроніка Сисіннія, який, шукаючи підтримки в монархів

* Життєписи святих.

Європи, приєднав Ефіопію (1629 р.) до католицької церкви, однак змушений був через опір народу зректися престолу на користь сина Василіда. У хроніці Сисінній постає як справжній християнин, наділений всілякими чеснотами, мужній воїн і далекоглядний правитель; у тексті відсутні факти його прокатолицької політики, а поразки зображені у біблійному плані: "Бо карає Бог улюблених своїх". Чистота стилю, яскравість мови, багатство історичного матеріалу, прагнення до його конкретного та об'єктивного викладу зробили хроніку Сисіннія справжнім історіографічним шедевром.

В агіографії, що в XVII столітті перебувала на злеті (перед наступною втратою свого значення), на подібну оцінку заслуговує "Житіє Валатта-Петрос", полум'яної захисниці національної віри, викривачки Сисіннія, яка зреклася чоловіка, царського прибічника, обравши черниче життя. Уперше в ефіопській літературі жінка виступила як самодостатня особистість, здатна відстоювати ідею, вести політичну боротьбу.

Вагомою відповіддю на розвиток самосвідомості людини стала поява автобіографічного жанру. У центрі класичного "Дослідження Зара Якоба" — релігійні суперечки між католицькими місіонерами та ефіопським духовенством. Аналіз їх підводить автора до несподіваного висновку: всі існуючі релігії хибні; слід вірити в єдиного Бога-творця, який дав людині розум і здатність відрізняти добро від зла; догматику, чернецтво й релігійний фанатизм необхідно засудити, оскільки справжні божественні заповіти давно вже змінені людьми.

Суттєвим стимулом розвитку ефіопської літератури в наступному — XVIII столітті стало формування культури міста. У Гондарі, першій ефіопській столиці з часів занепаду стародавнього Аксумського царства, було створено найсприятливіші умови для духовного розвитку. Провідні ролі в столичному житті належали книжникам. Завдяки їхнім зусиллям утвердився вишуканий варіант амхарської мови — гондарський діалект, розвинулася церковна поезія, а згодом під прикриттям її традиційної форми почав формуватися жанр фабліо — вірщованої повісті пікантного змісту, гумористичної за настроєм, світської за характером. Разом з придворним духовенством гондарсью книжники обираються царськими історіографами й у написанні хронік Дотримуються документальної точності, віддзеркалюючи конкретні події, вивіряючи їхню хронологію. Внаслідок "турботи" придворної цензури об'єктивності не потребувало лише зображення особи царя, що в будь-якому історичному контексті мав залишатися взірцем досконалості. Важливим здобутком гондарськото періоду розвитку ефіопської літератури було й збирання, переписування й упорядкування пам'яток літературного спадку, збереження їх для наступних поколінь.

Своїм особливим шляхом розвивалася суахілійська література — продукт взаємопроникнення двох культур: африканської та східної мусульманської. її усна й писемна традиції живили одна одну, сприяючи відродженню втраченого й удосконаленню наявного. Домінування поетичної форми мало своїм джерелом народне мистецтво нгома — обрядового дійства, де поєднувалися ритм, танець і пісня. Соліст хору, який вів пісню, знаючи її до найтонших змін інтонації, був, водночас, імпровізатором. Постійно оновлюючи текст, він відшліфовував поетичну форму, прищеплював тонке поетичне відчуття.

Центрами суахілі йської літературної традиції у XII—XV століттях на Східному узбережжі Африки стали міста-держави — Пате, Ламу, Момбаса, Кілва, які населяли африканці й вихідці з Аравії та сусідніх країн Сходу*. Тут сформувалася яскрава фігура придворного поета (автора середньовічної літератури) й була належним чином поцінована творчість його народного побратима — мандрівного співця, охоронця давньої поетичної норми. Обидва переважно використовували народжені зі нгоми вірщовані форми — тенді та машаїрі, розраховані на пісенний речитатив.