Розділ IV. АФРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН. КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ АФРИКИ

2. Історичні форми державності

Архаїчні африканські суспільства, побудовані на родових стосунках, створювалися на ґрунті єдності та взаємних зобов'язань, тобто на моральних засадах. Тому для нихнайбільш прийнятною була геронтократична форма самоуправління, що відповідала традиційно шанобливому ставленню до носіїв досвіду й унеможливлювала зловживаннявладою, орієнтуючись на загальнозначуші цінності й пов'язані з їх відстоюванням історичні прецеденти, а зі зростанням чисельності населення, появою міст, поглибленням класового розшарування виникають і держави із сильним правлінням, з імператорами та королями, з майновою ієрархією, розгалуженою системою виконавчої влади, адміністративними центрами - столицями, могутніми арміями. І вони беруть за основу общинне самоуправління, яке забезпечувало участь кожного в колективному житті, структурують владу як симбіоз політичного й релігійного зберігають приорітет старійшин у вирішенні питань про час сівби й збирання врожаю тощо.

Тільки-но народившись, державна влада заявила про своє божественне походження, численні докази чого зберешся в легендах і міфах усіх африканських народів. Верховний правитель наділявся надприродною могутністю: від нього залежали родючість землі, плодовитість жінок, він підтримував постійний зв'язок зі світом предків, був символом етнічної єдності й усілякого благополуччя. Обожнювання правителів особливо поширилося у східноафриканських саванах, вони вважалися живими представниками предка-засновника та очолювали могутні народи.

Історичні факти свідчать, що складні системи правління створювались у районах, найсприятливіших для землеробства і скотарства (кочові мисливці та збирачі не знають їх і тепер), наприклад, на східноафриканських нагір'ях. Успішна обробка землі зумовила появу постійних поселень, функціонування яких потребувало централізованого правління. Так, народи кавірондо й кікуйю, котрі й сьогодні проживають у Кенії, обживали різні райони: перші зосереджувалися на пагорбкуватій рівнині, другі — на гористій місцевості. Якщо перший район через труднощі його захисту від зазіхань сусідів і мігруючих племен потребував найбільшої централізації, то кікуйю взагалі не знали вождів, доки їх не призначила британська колоніальна адміністрація.

Стародавні класові суспільства існували в Африці протягом тисячоліть, їхні характерні риси яскраво втілилися в легендарному царстві Аксум, що з'явилося на Ефіопському плоскогір'ї у II столітті нашої ери й зайняло почесне місце слідом за найдавнішими державами континенту — Напата, Мероє, стародавньою Ефіопською державою (ще у V— IV ст. до н. є. в Північній Ефіопії існувало державне об'єднання, яке підкорило сабейські колонії).

УIII—VI століттях Аксумське царство було найсильні-шою державою Північно-Східної Африки та Аравії, відігравало помітну роль у міжнародній політиці, впливаючи на військові й торговельні справи провідних держав африканського й сусідніх регіонів. Показова для ранньофеодальних держав структура Аксумського царства, поділеного на три зони, які оточували столицю. Найпривілейованішою частиною держави виступали столиця та її околиці, де влада царя була найміцнішою. До другої зони входили інші райони плато Тігре та околиці міста Адуліса з васальними володіннями, правителі яких підкорялися цареві Аксуму й періодично сплачували йому певну данину. Третю становили примітивні держави й племена гір та пустель, де влада царства була найменшою. Відповідно певний титул царя включав титулатуру його основних васалів і складався з трьох частин: як правитель усього царства він називався "царем аксумитів" чи "негусом Аксуму", як володар плато Тігре — "нагаши", іншої території імперії — "негусом".

У III столітті Аксум поставив себе в один ряд з найбільшими монархіями того часу, почавши карбування власної монети із золота, срібла й міді. За правління Езани, найвідомішого з царів Аксуму, на монетах замість звичайного етнічного титулатурного прізвиська з'являються формули типу: "Мої народи користуються справедливістю і правом, і немає на них тягарів". Мав Аксум і власний золотий стандарт. У царських золотих майстернях замість сонячно-місячного символу царя Езани — живого бога — з поширенням християнства починає карбуватися хрест.

Усі елементи державності розвивалися в Аксумі навколо інституції монархії, на ґрунті ідеї всевладності царя, символом могутності й недосяжності якого була його велична резиденція. Предмет обожнювання в земному своєму існуванні й культу — після смерті, цар Аксуму тримав у своїх руках усі важелі управління, від сакральних до профанних. У раді вельмож він сидів на особливому камені, другий такий самий належав митрополитові, на дванадцяти інших влаштовувалися законознавці знатного походження.

Цікавою стороною ранньофеодальної державності було створення якісно нового чиновництва, відданого царям і не пов'язаного з общинно-родовою організацією. Рада старійшин, давній родовий орган управління, дістала назву "зборів законодавців", які підпорядковувалися "царю царів". Викарбувані на каменях найдавніші закони стосувалися передусім майнових відносин і згідно зі своєю публічною формою пред'явлення мали засвоюватися громадянами держави заради запобігання можливим майновим конфліктам, особливо зіткненням з економічними інтересами правлячої верхівки.

Велике переселення народів, що в IV—V століттях захитало давній цивілізований світ, лише зміцнило позиції царства, яке в III столітті увійшло в пору свого розквіту, котра тривала до VII століття. Зближення з іншими державами сприяло прийняттю аксумським царем Езаною в середині IV століття християнства монофіситського варіанта, Що пізніше, у VI столітті, зробило Аксум головним центром християнства "червономорського" району. Демократизм аксумського суспільства, пов'язаний з традиціями родової общини, дав змогу новій релігії завоювати сильні позиції мирним шляхом, який передбачає поступовість і добровільність. Не без впливу церкви зародилася письмова література мовою гєез — культовою мовою християнського аксумського населення; разом з тим за часів Езани було проведено реформу національного письма з метою позначити в ньому голосні звуки.

В Аксумі склалася самостійна багата культура, сліди якої дійшли до нас у вигляді кам'яних монументів, епіграфічних пам'яток. Та найбільше захоплення викликають розкопані руїни розкішних палаців, укріплених будинків еліптичної форми, кам 'яні поховальні базиліки, греблі й цистерни для збирання води. Типовими для Аксуму були величезні моноліти, так звані стели, найбільша з яких висотою понад 34 метри. Вважається, що вони мали релігійні функції. Монументальні споруди — символ могутності аксумських царів — зводилися не лише зусиллями вільного населення, а й шляхом використання рабської праці. Раби, яких захоплювали під час численних військових походів проти сусідніх племен, відігравали не останню роль у зміцненні царства, чим робили його подібним до держав Південної Аравії та Стародавнього Сходу, що мали рабовласницькі суспільні структури.

З початком арабських завоювань Аксум утратив свою могутність, а його феодальні інституції успадкувала Ефіопська імперія, яка в XIII столітті стала однією з най-сильніших ранньофеодальних держав. У 1270 році до влади прийшла династія, котра заявила про спадкоємність стосовно правлячого дому Аксуму, ви водячи своє походження від Менеліка, сина СолоМона та цариці Савської.

Централізація влади здійснювалася завдяки зміцненню позицій християнської монофіситської церкви. Будучи одним із най могутніших землевласників, вона сприяла створенню системи й позаекономічного примусу, введенню складних юридичних норм, що зобов'язували селян відбувати панщину, нести військову службу, виконувати інші повинності.

Монастирі були осередками культурного життя держави: тут розвивалася історіографія, складалися посібники з теології та християнської моралі, робилися переклади іншомовних праць з історії юдеїв та християнства, формувалися канони й стилі різних видів мистецтва. Зростання самостійності князівств у країні та набіги кочових племен галла з кінця XV століття поклали початок розпадові середньовічної Ефіопської держави, що розтягнувся на віки.

Наприкінці І тисячоліття й на решті території Східної та Південно-Східної Африки існували ранньодержавні форми організації, які виходили за межі традиційних родових суспільств. Згадку про себе вони залишили в прекрасних кам'яних спорудах, різноманітних знаряддях, кераміці, ювелірних прикрасах. У XII—XVII століттях на території сучасних Зімбабве й Мозамбіку функціонувала держава Мономотапа, одним з найважливіших політичних і культурних центрів якої було Велике Зімбабве, уславлене своїми майстрами та визначними досягненнями в розвитку. "Дзімба дза мабве" (звідси й пішла назва Зімбабве) означає "кам'яні будинки" мовою шона — народу, котрий під час великого переселення прийшов у район Замбезі, просунувся до Замбії та Зімбабве, змішався з місцевим населенням і став зводити на рівнинах величні споруди. Прекрасно знався він і на металургії заліза та ковальській справі.

У XIX столітті на пагорбах гірського масиву Іньянга були відкриті залишки кам'яних комплексів Зімбабве заліз* ного віку (XIV—XVII ст.) — свідки могутності держави Мономотапа. Кам'яні споруди, зведені методом безрозчин-ної кладки, фрагменти кам'яних мурів з вузькими входами й бійницями, тераси з насипними земляними платформами завширшки від 1,5 до 2,5 м, що служили основою для зведення глинобитних хатин і влаштування землеробських ділянок, залишки численних іригаційних та дренажних споруд демонструють високий рівень освоєння людиною світу, злет її творчих можливостей.

Результати останніх досліджень свідчать, що до будівництва згаданих монументальних споруд шона в Зімбабве існували більш ранні поселення. А знайдені біля стародавніх руїн Зімбабве золоті вироби дали привід деяким ученим стверджувати, нібито саме тут лежала казкова країна Офір. Про неї згадується в Біблії у зв'язку з юдейським царем Соломоном, котрий відправив туди експедицію, яка через три роки принесла Йому величезну кількість золота, срібла,

слонової кістки.

Закладені в пору розквіту держави культурні начала були такими глибокими й органічними для бантумовних племен шона, що зміни влади, інші серйозні політичні метаморфози не гальмували їхнього поступального розвитку, про це свідчать, на жаль, лише частково збережені Дхло-Дхло, Камі та інші фортеці більш пізнього походження, де стіни з гранітних блоків безрозчинної кладки досягають у поперечнику близько 100 м, прикрашені геометричним кам'яним орнаментом.

Серед дослідників Африки переважає думка, що Велике Зімбабве протягом багатьох століть було резиденцією правителя, центром держави Мвене Мутапа (Мономотапа) — "Володаря рудників", яка поєднувала у своїй соціальній структурі елементи рабовласництва й раннього феодалізму, зміцнювала свою владу шляхом прямого контролю над провінціями, торгівлею, гірничодобувною промисловістю, веденням великих завойовницьких військових походів.