Розділ IV. АФРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН. КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ АФРИКИ

Мані-конго Ллвару І (1568-1587 рр.) просив захисту від португальських священиків у папського престолу. Те ж саме зробив його наступник Алвару II (1587—1614 рр.), однак обоє не мали успіху — інтереси Ватикану стосувалися тоді інших регіонів. Португальці спробували силоміць повернути контроль над землями королівства, та їхній експедиційний корпус був розбитий у 1622 році мані-конго Педру, якого підтримали народні маси.

На початку XVIII століття на території Нижнього Конго виникла "онтоніанська єресь", засновницею якої стала Беатріче, котра йменувала себе святим Антонієм (звідси й назва секти). Боротьба антоніанців проти засилля португальців і католицького духовенства, за відновлення держави Конто знайшла підтримку в народних мас. Секта поширила свій вплив на нинішні Західне Конго (Кіншаса) та Північну Анголу, де проживали конго. Місцева знать, налякана широким рухом черні, об'єднавшись, придушила цей виступ. Беатріче та її найближче оточення були схоплені й спалені в 1706 році. Але заворушення ше тривали кілька років. У 1872 році в області нинішнього Нижнього Конго (Кіншаса) та в північній частині Анголи серед народу конго виникає інший рух, відомий під назвою "Кійока" ("Ті, що горять") і за своїм характером близький до руху антоніанців. Від середини XVII століття почався поступовий процес занепаду держави Конго. Довготривалий період міжусобиць та анархії, боротьби з португальцями закінчився відокремленням васальних утворень, розпадом державності. В 1883 році південні території Конго були приєднані до португальської колонії Ангола, а в 1885 році північно-західна й північно-східна частини відійшли до Французького й Бельгійського Конго.

Остаточні кордони Конго та інших колоніальних володінь європейських держав у басейні ріки Конго встановлено учасниками Берлінської конференції в 1884—1885 роках.

Держава Куба виникла ще в X столітті, а зеніту свого розвитку досягла в середині XVII століття. Вона займала територію, розташовану неподалік від злиття рік Санкуру й Касаї. Союз племен куби, в якому особлива роль належала народові бушонго, перетворився на відносно міцне централізоване об'єднання на чолі з верховним правителем (нымі). За правління Ш'яма а Мбула а Нгоонга (1630—1640 рр.) почався розквіт держави Куби, котрий тривав кілька десятиліть. У країні були добре розвинутими торгівля, ремесла, особливо ткацтво, різьблення по дереву й металу. Експортувалися високоякісні, різноманітні й красиві тканини, що навіть дали спеціальну назву прошаркові народу, зайнятому у їх виробництві, — бамбала (люди тканини). Різьбярі Куби виготовляли прекрасно орнаментовані предмети побутового призначення. Та своєрідною вершиною їхньої творчості можна вважати галерею скульптурних портретів померлих правителів держави (ндоп). За тодішніми уявленнями, в ті скульптури вселилися душі померлих, кожній із яких надано індивідуальних рис. Ця галерея зажила нині всесвітньої слави. На території держави з добутої міді вироблялася латуна, котра теж стала важливою статтею експорту.

Адміністративно-управлінський апарат держави Куба, який склався в той час, виявився дуже життєздатним і проіснував майже без змін до початку XX століття. Правителі держави замість збирання данини запровадили податкову систему. За нымі Мбоонг а Леснге (1640—1650 рр.) виникли перші сервільні поселення. Основи державності, закріплені на початку XVII століття, зумовили те, що землі, заселені куба, за колоніального панування Бельгії складали окрему адміністративну одиницю (територія Мнека). Ця традиція зберігається й у сучасній Демократичній Республіці Конго.

Держава Луба виникла з великого територіального об'єднання племен луба у верхів'ї ріки Ломам і наприкінці XVI століття. Династична лінія правителів луба (мулохве), започаткована Конголо, не переривалася до останніх днів існування незалежної держави (кінець XIX ст.). Основу багатства й могутності правлячої верхівки становила воєнна здобич, експлуатація корінного населення, розробка соляних копалень і рудників на півдні країни. Крім того, значний прибуток давала участь у работоргівлі, адже вздовж південних кордонів Луба проходив трансатлантичний торговий шлях, який зв'язував португальські володіння в Африці — Анголу й Мозамбік.

Наприкінці XVI століття відбувавсь активний процес формування володінь держави Лунда. До неї увійшли землі від берегів ріки Кванго до верхів'їв ріки Замбезі. Захопивши нові землі, лунда залишали при владі місцевих вождів, котрі згоджувалися платити щорічну данину правителеві лунда, а через нього — верховному правителеві муата ямво. Разом з тим залежні вожді мусили посилати жінок від знатних родів до двору муата ямво. Діти цих жінок від шлюбів з чоловіками близького оточення верховного правителя вважалися лунда й одночасно представниками їхніх етносів. Так лунда зливалися з місцевою знаттю й отримували в захоплених землях владу не як завойовники, а як нащадки.

Держави внутрішньої частини басейну Конго були дуже близькими за політичною структурою й рівнем соціального розвитку. В доколоніальні часи в них панувало колективне землеволодіння. Справжніми господарями землі вважалися духи предків, які реалізували своє право через общину. Однак на практиці все ж існувала ієрархія прав на землю, прямо пов'язана з ієрархією влади. Відбувався процес фактичного присвоєння верховного права на землю нымі, мулохве, муата ямво. Безпосередньо в общинах на перших ролях були предки першопоселенців — "володарі землі". Навіть завойовники цю традицію свято шанували. Наприклад, племена йєке захопили землі луба, але не змінили соціальної структури останніх. Завойовники влилися до вищого прошарку знаті, отримуючи певну частку додаткового прибутку від самого мулохве, але не маючи прав на землю.

Влада верховних правителів обмежувалася племінною верхівкою, яка, власне, й управляла країною. Ідеологічним підґрунтям влади стала віра у священний характер правителя й у духів предків. Верховний правитель, об'єднуючи функції царя й жерця, був об'єктом шанування.

У сфері державного управління продовжували функціонувати й чинити значний вплив пережитки докласових відносин. Ці реліктові форми в зміненому вигляді використовувала на свою користь верхівка суспільства. Наприклад, норми успадкування влади ґрунтувалися на пріоритеті материнської лінії (небожі — сини сестер — мали більше права перебрати на себе владу, ніж сини). Посади нижчих рівнів державного апарату обіймали голови великих споріднених об! єднань. Система вікових класів (груп) та діяльність таємних громад (союзів) забезпечували дотримання порядку в суспільстві, гарантували збереження статус-кво й захищали інтереси правлячої верхівки. Судочинство спиралося на звичаєве право, практикувались і ордалії (так званий суд божий). Тільки в державі Куба почався процес формування станових судів. Армія, яка за формою була народним ополченням, як опора верховного правителя, часто виконувала поліцій ні функції.

Як і в інших державах доколоніальної Африки, в Куба, Луба й Лунда відбувався процес соціальної диференціації. Тут існувало кілька станових груп, юридичний і фактичний статус яких не завжди збігався. Виникнення інституції рабства призвело до чіткої поляризації суспільства. Але ж і маса вільних не являла собою єдиного цілого: в ній виділялася родова й служила знать, рядові общинники. Останні, у свою чергу, неоднаково залежали від верхівки суспільства, поступово розпадаючись на низку соціальних категорій. Маса невільників складалася з рабської аристократії й посаджених на землю рабів, котрі за економічним станом були близькі до вільних общинників.

Таким чином, у доколоніальному африканському суспільстві складалося дві великі соціальні групи, які розрізнялися своїм відношенням до виробництва. Перша група участі у виробництві не брала і об'єднала дві юридично різнорідні підгрупи: з одного боку, родову й служилу знать, з іншого — верхівку клієнтів і рабів. Методи присвоєння цією групою суспільного продукту наближалися до феодальних. Друга група вбирала в себе всі категорії виробничого населення: вільних родових общинників і кабальних боржників, основну масу рабів, посаджених на землю, й нащадків рабів у другому поколінні. Всі вони мали в особистій власності знаряддя праці й віддавали частину врожаю за користування землею. Отже, можна зробити висновок про початок формування верстви феодально залежного селянства.

4. Релігійні вірування, міфологія та мистецтво Західної й Центральної Африки

Визначальною характеристикою традиційно-релігійної свідомості африканських народів є релігійно-міфологічна картина світу. Вона набуває особливих рис у різних етносів, але спільним у ній є уявлення про взаємодію надприродних і природних сил, їхнє взаємоперетворення. Світ надприродного вбирає в себе головне божество, яке породжує (чи з якого виникає) світ, другорядних божеств (Духів) вод, лісів, землі, а також предків, душі яких: уступають посередниками між божествами й людьми особливу роль відіграють предки, адже в них об'єднуються властивості двох світів — природного і надприродного: померлі — члени певної спільноти людей*, істоти іншого виміру, належність до якого робить їх здатними впливати на долю живих людей. Тому в традиційних африканських релігіях головне місце посідає культ предків.

Ті з померлих, хто за життя не порушував норм звичаєвого права, як гадали баконго, й після смерті допомагають живим. Ті ж, які в земному житті порушували звичаї (особливо це стосується чаклунів — носіїв зла), обертаються на духів (матебо), котрі всіляко шкодять живим людям (крадуть, вдаються до канібалізму). До цих духів здебільшого звертаються найзліші чаклуни (кіндокі). До особливої групи духів предків належать померлі насильницькою смертю (банкіта). Серед них виділяються вбиті під час воєн. Вони, на думку баконго, перевтілюються в ластівок і летючих мишей. До цих духів частіше звертаються чаклуни (нганга). Духи природи бісімбі (духи води, лісу, поля) теж можуть приносити як добро, так і зло.

У повсякденному житті африканця велику роль відігравали релігійні обряди. Так, у баконго культовий центр називається "мбанза". Цю ж назву має й вівтар, де відбуваються різні жертвопринесення. Та основним центром є будинок бакулу, розташований, зазвичай, в головному селищі роду. В цьому будинку є жрець (лефуму мпу)у посада якого передається у спадок. Головна жриця-жінка (ндона нкенто) має право очищати й звільняти від клятв.

Велика увага в традиційних віруваннях африканських народів приділяється фетишам (нкізі) — амулетам, талісманам тощо. Люди, тварини, рослини, земля, мінерали, вода, небесні світила — все це у свідомості африканця підкоряється природній ієрархії, але й сюди здатні втрутитися надприродні сили — магія, чаклунство. У баконго служителі культу предків і чаклуни, як правило, звуться однаково — нганга, але разом з тим кожному з них додається уточнювальна назва, у відповідності зі "спеціалізацією" (нганга бакулу, нганга нкізі та ін.). Чаклуни, котрі чинять зло, мають також велику владу.

У народу бангала, котрий населяє північні райони Конго, дуже поширені анімістичні уявлення, за якими існують: елімо — душа, котра міститься в тілі живої людини; елілінгі — тінь живої людини; монголі — душа, що зали-

*За уявленнями баконго, духи деяких померлих предків (бакулу) навіть після смерті вважаються членами роду (канда).

шила тіло й несе зло людям; бвета — духи хвороб. Є також духи природи: неба — йаиу, землі — сесі, води, дерев, річок, блискавки, лісу. Оскільки від них залежать і добро, і зло, їх прагнуть задобрити принесенням жертв.