Розділ IV. АФРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН. КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ АФРИКИ

Імперія Сонгай (Гао) — середньовічна держава, створена народом сонгаїв, що населяв середню течію Нігеру. У XII—XIV століттях сонгаї залежали від Гани, потім від Малі. В 1335 році держава Сонгай стала незалежною, зростав її економічний, політичний, військовий вплив у Західній Африці. Наслідком цього було підкорення в 1468 році Томбукту, міст-держав хауса на північному заході сучасних Нігерії та Нігеру..Столицею імперії стало місто Гао, розташоване нижче за течією Нігеру від Томбукту. Відомий арабський мандрівник Ібн Батгута (1304—1377 рр.), що побував у Китаї, Індії, на Русі та в Західній Африці, У своїй праці з географії описує подорож до Малі та Сон-гаю і згадує Гао — "велике місто на Нілі*, найкрасивіше з негритянських міст, що є дуже багатим і постачається харчовими продуктами в достатку". Зенітом розквіту імперії була друга половина XV століття.

Правителі імперії Сонгай експлуатували нові копальні золота, удосконалили сільське господарство, запровадили систему регулярних податків. Це, у свою черг/, дало їм змогу Утримувати постійне, розташоване в гарнізонах військо, а також військовий флот на Нігері. Як і колишній володар Малі Муса І, правитель Сонгаю Мухаммад І знову приголом-

*За уявленнями того часу, ріка Нігер розглядалась як один із рукавів Нілу.

шив ісламський світ. Під час хаджу (паломництва) до Мекки в 1495—1497 роках його шлях був усипаний золотом, а почет складався з п'ятисот вершників і тисячі піших воїнів.

Томбукту стало другою столицею імперії Сонгай. Тут жили славнозвісні хроністи Ахмед Баба, Мухаммад Ката й інші вчені, до думок яких з повагою прислухався науковий ісламський світ. Серед ремесел Томбукту XVI століття особливо вирізняється палітурна справа. Добротні шкіряні оправи різноманітних відтінків коштували дорого, та попит на них не спадав. Книги в той час були найприбутковішою статтею торгівлі. їх привозили з Марокко, Єгипту, Сирії, Іспанії. Приватні бібліотеки місцевих учених налічували до 2 тисяч книг. Так, Ахмед Баба зазначив, що під час марокканської навали з його бібліотеки було викрадено 1600 книг. Учені Томбукту писали власні трактати з теології, філософії, історії, моралі й медицини. Згаданий Ахмед Баба залишив дві книги, які зберігаються нині в Національній бібліотеці Парижа. Одна описує побут і звичаї народів Чорної Африки, інша дає відомості про лікарів Томбукту.

Існування імперії Сонгай (Гао) не було довготривалим. У першій половині XVI століття її роль ослаблюється, а в 1591 році держава потрапила в залежність від марокканців.

Міста-держави хауса виникли приблизно в один час з державою Малі, тобто наприкінці XI століття. їм підлягала територія на схід від сон гаїв, між річкою Нігер та озером Чад. Для боротьби зі своїми ворогами міста, де основне населення складав народ хауса, утворювали союзи. В різні часи союзи налічували не однакову кількість міст. Та найбільш відомими стали сім з них: Даура, Кано, Заріа, Гобір, Кацина, Рано й Бірам. Ці міста-держави були високороз-винугими торгово-ремісницькими центрами. Високий рівень їхнього суспільного розвитку підтверджується поділом праці, що існував між містами. Кано й Рано величали "царями індиго", оскільки їхні жителі займалися переважно виготовленням тканин та їх фарбуванням; Кацина й Даура — "царями ринку" за їхню роль центрів торгівлі; Заріа — "царем рабів", бо там був найбільший невільничий ринок; Гобір — "царем військ", адже це місто часто брало на себе функцію захисту союзу міст. Найчастіше союзи очолювало місто Кано. З 1528 року ініціатива перейшла до молодого міста Кебі, що завдало поразки армії сонгаїв. Після загибелі імперії Сонгай та переміщення торгових шляхів на схід почався період розквіту міст хауса. В XVI—XVIII століттях їм належала провідна роль в економічних відносинах Західного Судану. Тільки войовничі вожді народу фульбе змогли протягом 1804—1810 років підкорити міста хауса, приєднавши їх як васалів до новоствореної держави — султанату Сокото.

Канем-Борну — четверта із знаменитих імперій Судану. Назва держави складена з назв найзначніших її частин: Канем (на північному сході) і Борну (на заході). Племінній верхівці народу тубу (теза) вдалося у VIII столітті захопити владу над канурі та ще кількома сусідніми племенами*. Передумовою розквіту Канему було його географічне положення, яке дало змогу контролювати землі на сході й північному сході від озера Чад. Саме тут перепліталося безліч караванних стежок, що з'єднували глибинні райони Африки з півднем Лівії, оазу Дарфур — зі шляхами, які вели до Нілу.

Той, хто володів цими шляхами, мав із цього добрий зиск. Тому не дивно, що літопис сповіщає про трьохсот-тисячну кінну рать правителя Канему в XIII столітті — часу найвищого розквіту держави. З допомогою цього війська велися й війни з метою захоплення рабів. Лише незначну частину рабів використовували в домашньому й палацовому господарстві, котре, як і скрізь у Тропічній Африці, мало патріархальний характер. Воно не потребувало великомасштабного виробництва сільськогосподарської чи ремісницької продукції, що вимагає використання (як то було в Елладі класичного періоду чи в Римській імперії) примусової праці маси рабів. Отож, більшість захоплених бранців ішла на продаж мусульманським торговцям. Згаданий вище Ібн Баттута сповіщав, що в Канемі продаються "красиві невільниці та одежа".

Для зміцнення внутрішнього державного устрою правитель Канему Хуме (1085—1097 рр.) цілком свідомо використав учення Мухаммада, визнавши іслам як офіційну релігію. Завдяки цьому виникли досить тісні відносини між Канемом і мусульманською Північною Африкою.

Після втрати північних територій центр імперії перемістився на захід від озера Чад, де виникає в XIV столітті Держава Борну. Відтоді з'явилася нова назва імперії - Канем-Борну. Розквіт Борну припадає на XVI—XVII століття, коли це була найбільша держава Центрального Судану. Імперія існувала до 1800 року, після чого увійшла до складу британських колоніальних володінь.

Таким чином, визначаючи сутність суспільного устрою розглянутих державних утворень Судану, слід вказати, що то був феодальний устрій, який безпосередньо виростав з первіснообщинного. Суспільно-політичне життя держав Ощану мало багатоукладну основу, що поєднувала різнозначні залежно від конкретно-історичної ситуації елементи родоплемінного, рабовласницького та феодального (на початковій стадії розвитку) укладів. У Сонгаю, державах хауса й Канем-Борну домінуючим у багатоукладній основі стає феодальний спосіб виробництва. Однак родоплемінні пережитки часто виступали своєрідною формою нових феодальних відносин. Цей симбіоз забезпечив надзвичайну життєздатність родової общини та її модифікацій, ефективність родинних зв'язків у територіальних об'єднаннях, натурально-господарський характер організації общини й патріархальний тип зв'язку між землеробською й ремісницькою працею. Багатоукладність сфери матеріального виробництва та етнічне розмаїття зумовили складність і багато-становість суспільної структури.

3. Перші державні утворення Центральної Африки

Екваторіальна Африка була заселена в мезоліті. У галькових відкладеннях поблизу рік знайдені кам'яні знаряддя й більш досконалі крем'яні, що супроводжувалися керамікою. Є й наскельні зображення (печера в районі Кіндамби в Республіці Конго).

У X—ХШ столптях виникли найзначніші державні об'єднання — Конго (на південь і північ від ріки Конго), Тіб, або Батеке (навколо Стенлі-Пула*), Куба, Луба, Лунда (зона саван, південніше кордону гілеї — тропічного лісу).

Португальці, що першими з європейців висадились у гирлі ріки Конго в серпні 1482 року, опинилися на території держави Конго. Держава Конго (за назвою народу баконго) виникла наприкінці ХНІ століття. У васальній залежності від Конго перебували невеликі держави-данники на північ (Каконто, Лоанго, Нгойо) та південь (Ндонго) від гирла річки. Високий рівень розвитку землеробства, торгівлі й ремесла (європейці в XVI столітті із задоволенням вивозили місцеві тканини), а також форми поземельних відносин указують, що це були ранньофеодальні держави.

Протягом кількох століть контакти з Конго обмежувалися торгівлею (з початку XVI століття — і работоргівлею), обміном посольствами й наданням своєрідної технічної допомоги (в Конго посилали мулярів, пекарів та ін.). У перші ж роки приходу португальців мані-конго (верховний правитель) Нзінга-а-Нкуву прийняв хрещення. Тепер уже як Жоао І він проголосив християнство державною релігією.

У соціальному відношенні суспільство Конго ділилося на знать вищу, знать родову, простий народ (вільні общинники-землевласники) і рабів. У державі поступово складалися три форми великого землеволодіння, яких не було в жодному політичному об'єднанні цієї культурної зони: загальнодержавна власність, персоніфікована в особі верховного правителя; умовне володіння землею (панівна форма); надана в спадкове володіння земля з правом експлуатації населення.

Своє хрещення та проголошення християнства державною релігією мані-конго розглядав як можливість мати дужого союзника. Між іншим, це давало змогу отримати вогнепальну зброю — ефективний засіб для зміцнення влади правителя та єдності країни. Однак поширення в Конго християнства, активна місіонерська діяльність сприяли посиленню європейського впливу на соціокультурний розвиток цієї зони. Торгівля зброєю з данниками мані-конго зміцнювала їх, що стимулювало сепаратизм і занепад країни. Особливо інтенсивними ці процеси стали гад впливом работоргівлі, яка набула небаченого розмаху в першій половині XVI століття в усій Тропічній Африці. Работоргівля викликала спустошення і знелюднення значних районів Захщної та Екваторіальної Африки. Тільки з території сучасного Конто (Браззавіль) було вивезено більш як 1 млн рабів.

Работоргівля викликала рух народів Конго проти чужоземців і християнства, що цілком слушно пов'язувалися з работоргівлею. Це привело до вигнання португальців у другій половині XVI століття. Вплив португальців зберігся аж до XX століття тільки на півдні - в області Кабінда та Анголі.