Розділ 3. ПРАКТИЧНИЙ КУРС

Психологічне начало розкривалося дуже широко — через показ переживань, думок, життєвих позицій персонажів. Особливо це стосувалося трьох головних персонажів — Карла, Франца і Амалії.

Відзначимо, що в основу композиції твору покладено принцип контрасту. Це не лише контрастне чергування сцен, а й протиставлення образів-персонажів. Протиставлялися два брати — Карл і Франц, один з яких чесний і порядний чоловік, інший — негідник. Розбійники протиставлялися їхньому ватажку — Карлу Моору, який дуже відрізнявся від побратимів характером і мотивами вчинків: він праг справедливості, в той час, як вони з метою пограбування шукали небезпечних пригод. Серед розбійників одні викликали відразу, як цинічний Шпігельберг, інші — симпатію, як Косинський. В замку Моорів безвільний, легко схильний до чужих впливів старий граф різко відрізнявся від вольової та розсудливої Амалії.

На початку п'єси Карл постав перед читачами як студент Лейпцизького університету. Це людина невпинної енергії та світлого розуму. Його улюблений письменник — Плутарх, відомий автор героїчних біографій людей античності. Однак у сучасному житті Карл не бачить ні таких героїв, ні можливостей здійснювати героїчні вчинки. Тому енергія юнака знайшов вияв у студентських легковажних витівках. При цьому він ніколи не принижував людської гідності, не обманював простодушних, не кривдив бідняків. Йому неприємно вислуховувати цинічну оповідь Шпігельберг про його підлі вчинки.

За отриманий борг герою довелося відсидіти у в'язниці. Відтоді жандарми стежать за ним та його друзями.

Карл вирішив покінчити з минулим. Він надіслав батькові листа, де щиро каявся у своїх помилках. Відповідь, написана рукою брата, неначебто від імені батька, вразила його. За якусь мить він виявився викинутим з суспільства і відірваним від рідних. Йому не залишалося нічого іншого, як пристати на пропозицію своїх товаришів і стати отаманом ватаги розбійників. Карл оголосив війну суспільству, де віднині для нього не було місця.

Карл. "Мій дух прагне подвигів, душа свободи. Убивці, розбійники— цими словами закон кинуто мені під ноги... Люди заступили мені людство, коли я волав про людяність. То ж геть від мене співчуття і людське милосердя! Немає в мене більше батька, немає більше любові — хай кров і смерть навчить мене забути все, що було колись мені дороге!"

Отже, Карл хотів забути про все, що пов'язвувало його з минулим життям. Для нього віднині не існувала і церкви: як могла вона втішити людину, коли зіпсована сама?

Карл. "Вони проповідують любов до ближнього і з прокльоном відганяють від своїх дверей вісімдесятирічного сліпця. Постають проти зажерливості, а самі винищують населення Перу задля золотих злитків... Сушать собі голови, як це могло статися, що природа породила Іуду Іскаріота, а навіть не найгірший з них продав би святу трійцю за десять срібняків... о, Бодай на вас загибель, фарисеї, фальшу вальни ки істини, мавпи божества!"

Але так само Карл далекий і від розбійників, про що свідчили його слова і слова одного з його товаришів.

Рацман. "Він не вбиває, як ми, задля пограбунку. Про гроші він, видно, не дбає... І навіть ту третину здобичі, яка по праву йому належить, роздає сиротам, або платить за навчання бідних, але талановитих юнаків. А коли треба пустити кров поміщикові, який дере шкуру зі своїх селян, або провчити негідника в золотих галунах, який перекручує закони і сріблом замилює очі правосуддю, або якогось іншого панка тієї ж масті — отут, хлопче, він у своїй стихії і шаленіє, як чорт, немов кожна жилка в нього фурією стає."

Таким чином, Карл Моор залишився зовсім самотнім у світі. Розбійницьке життя не заспокоїв і не загоїв його душевних ран. Він страждав від внутрішнього розладу, бо усвідомлював, що пролита кров не підносить людини у власних очах, а тим більше не робить її героєм в очах ближнього. Спостерігаючи за величним заходом сонця, говорив:

"Так вмирає герой. Хочеться схилитися перед ним... коли я був ще хлопчиком, моєю улюбленою мрією було так жити і так померти (з прихованим болем). Дитячі мрії."

Так наскільки він далекий від своїх кумирів — героїв Плутарха.' Якими нікчемними перед масштабом історії видалися його кривди і вчинки! Замість забуття, про яке він мріяв, — нові тривоги й страхи. Новому члену ватаги Косин-ському він сказав: "Хочеш мати гучне ім'я і почесті? Хочеш підпалами й убивствами купити безсмертя? Запам'ятай, юначе, не для вбивць і пзліїїв зеленіють лаври! Не тріумфи переможців чекають на бандитів, а прокльони, небезпека, смерть та ганьба".

Та найстрашніше — це муки сумління за невинно пролиту кров: "А звідки тобі відомо, шо я не бачу жахливих снів? Або що я не зблідну на смертному ложі?"

А розірвавши всі зв'язки з суспільством, Карл Моор втратив опору в житті, сенс існування: "Хто буде мені порукою? Усе навколо таке похмуре... Заплутані лабіринти., ніякого виходу... немає зірки провідної".

В монолозі п'ятого акту, який за своєю вагомістю наближався до знаменитого монологу шекспірівського Гамлета, герой розмірковував про смерть як про єдиний вихід з ситуації, що склалася, але що чекав на нього після смерті.

Карл. "А що як ти закинеш мене самого у якийсь спопелілий світ, що від нього ти відвернув свої очі і де тепер попереді мною не було нічого, крім ночі в самотині вічної пустелі."

Чи не буде виявом легкодухості його добровільна втеча з життя?! Ні, він готовий нести відповідальність за свої вчинки вже тут, на землі:

Лише дізнавшись в замку правду про батька і брата, знайшов, нарешті, гідну мету: помсту за безчестя батька.

Однак, людська кров — завжди кров і навіть справедливе вбивство — страшне вбивство, і ось Карл із жахом почав розуміти, що і це вбивство— таке ж злочинне, як всі попередні. Воно не міг очистити його. Адже, віддаючи наказ вбити Франца, він не рахував з батьківськими почуттями старого графа, позбавляючи батька сина. Навіть злочинець залишався сином для батька. Так мимоволі додав Карл ще один злочин до попередніх.