Розділ «ІI. Розклад Руської держави в XI–XII в.»

Поворот Ізяслава

Ізяслав ще раз знайшов поміч у Болеслава. Не знати, що вплинуло на сю переміну полїтики Болеслава; може Болеслав, попікши ся попереднього разу, надїяв ся, що тепер, по смерти Сьвятослава, піде справа гладше; тай союз і умова, що вязала його, скінчили ся з смертю Сьвятослава. Але сам Болеслав в похід не пішов, вислав тільки військо своє з Ізяславом, на весну (1077 р.)[146]. Всеволод пішов Ізяславу на зустріч з військом на Волинь, але бити ся не відважив ся сей обережний і вирахований князь. І без того він мав уже з заду иньших ворогів — безземельних братаничів: саме поки він сам маршерував на Волинь, Чернигів захопив Борис Вячеславич, правда — не на довго, на вісїм день, мусїв слїдом тїкати, — але подібні епізоди мусїли у Всеволода відібрати всяку охоту до боротьби з Ізяславом. Він волїв заняти «прихильно вижидаюче» становище супроти брата. Між ними стала ся угода, разом вернулись вони до Київа, й Ізяслав знову сїв на київськім столї — у третє, 15 липня 1077 р.

Князї-ізгої

Тепер прийшов час дїтям Сьвятослава покаяти ся за батьківську неправду, за вигнаннє Ізяслава. У них тепер забрано все, зістали ся тільки далекі, не важні по тодїшньому волости — відтята степами Тмуторокань та глуха ще Муромщина. Волинь у Олега Сьвятославича відібрали. З Глїбом Сьвятославичом неясно; здаєть ся, вигнали його з Новгорода, де він сидїв, і він наложив головою у Чуди; у всякім разї Новгород відібрано у родини Сьвятослава[147]. Правда, Ізяслав з сього не поживив ся: він тільки взяв собі назад свої давнї волости — Київ, Волинь, Туров, Новгород. Скористав з сього, як і взагалї з усїх сих перемін Всеволод. Помиривши ся з покривдженим Ізяславом, він забрав найлїпшу батьківщину у дїтей свого спільника Сьвятослава, з котрим разом вони скривдили Ізяслава: Чернигів зістав ся в його руках, а коли вигнаний з Володимира Олег прийшов сюди, то мав тільки приємність пообідати у Мономаха в своїй батьківщинї: «я запросив його до себе разом з батьком на обід, на Красний двір, оповідає Мономах, і подарував батькови 300 гривен золота[148].

Але Олег не довго зістав ся в Чернигові; енерґічний молодик зовсїм не мав охоти лишати ся бездомним князем. Скоро після Мономахового обіду втїк він з Чернигова (10/IV 1078) і подав ся до Тмутороканя, де сидїв його старший брат Роман. Се в останнїй чверти XI в. було головне пристановище для всяких покривджених старшими Ярославичам князїв. А зібралось їх чимало — Сьвятославичі, з котрих виступають тут Роман і Олег, Вячеславич Борис, кілька років пізнїйше — Ігоревич Давид і Володар, син Ростислава Володимирича. Сироти, котрих батьківщини загарбали старші Ярославичі під час їх малолїтства, нїчого їм не лишивши, виростали один по однім і йшли упоминати ся за своє добро.

Ми згадували вже, що Борис Вячеславич попереднього року був опанував Чернигів під час волинського походу Всеволода. Тепер він став союзником Олега. Доля звязала їх інтереси до купи: батьківщина Олега — Чернигів і батьківщина Бориса — Смоленськ обидві буди в руках Всеволода. Вони взяли до помочи Половцїв і пішли на Всеволода, на Чернигів. Битва сталась на р. Сожицї[149]. Військо Всеволода розбито, богато вояків і значнїйших бояр побито. Всеволод відступив в Переяслав, де до нього наспів син Володимир Мономах, і звідти удав ся до Ізяслава — просити помочи. Ізяслав не відмовив; хоч претензиї Олега і Бориса його не дотикались, але за сими могли виступити иньші претенденти, з претензіями на Ізяславові волости. Становище братів на сїй точцї, як володарів захоплених земель, було однакове. Всеволод з Мономахом й Ізяслав з сином Ярополком, що сидїв при ньому в Вишгородї, пішли на Чернигів.

Після битви на Сожицї Черниговщина, видно, перейшла на сторону Олега. Чернигів тримавсь його: очевидно, симпатія місцевої суспільности була по сторонї їх «отчича». Коли Всеволод з Ізяславом приступили, Чернигівцї не піддали ся, хоч Олега й Бориса в Чернигові не було. Союзники почали облогу. Мономаху удалось взяти й попалити «окольний град», але люде повтїкали в замок («днешний», себто внутрішнїй город) і боронили ся далї. Тим часом Олег з Борисом ішли вже ратувати їх. Всеволод з Ізяславом пішли проти них. На «Нежатиній ниві», якімсь урочищу коло Чернигова, над Десною, близше незвістнім, стала ся сильна битва, 3 жовтня 1078 р. Борис загинув на початку, за ним вбито Ізяслава, що стояв тодї з кінним військом, сам піший: хтось несподївано заїхавши вдарив його списом ззаду. Його сторона одначе била ся далї, і військо Олега вкінцї розбито зовсїм. Сам він ледви втїк з малими останками до Тмутороканя[150].

Так поглузувала доля над Ізяславом: з його пімсти над кривдником Сьвятославом поживив ся Всеволод, а коли син Сьвятослава прийшов упоминатись батьківщини, довело ся наложити головою в оборонї того неправедно здобутого Всеволодом добра — тому-ж Ізяславу.

Його привезли човном під Київ. «Весь Київ» вийшов йому на зустріч. Труп положено на санки й відвезено до церкви Десятинної Богородицї: тут поховано його в марморянім гробі. Неправедне вигнаннє й ся смерть в оборонї брата здобули Ізяславу симпатії сучасників, бодай богатьох з них, і заступили в памяти його давнї гріхи. Забуто не тільки його давнї екзекуції й нагінки, але й те, що правда була по сторонї Бориса й Олега, а не по сторонї їх стриїв. В таких разах моментальне безпосереднє вражіннє у маси звичайно бере гору над усїм, і ми можемо повірити лїтописи, що над Ізяславом голосив не тільки син Ярополк, але й «цїлий Київ» (плака ся по немь весь городъ Киевъ). Лїтописець підносить доброту й простоту небіжчика, особливий натиск кладе на те, що він наложив головою за свого брата Всеволода, пробачивши йому, що він перед тим разом із Сьвятославом вигоняв його з Київа. Оповідаючи, як Всеволод удав ся до нього по нещасливій битві на Сожицї, лїтописець вкладає йому в уста такі повні благородної резіґнації слова: «не тужи брате! чи не бачиш, скільки я лиха мав? перше вигнали мене, і моє майно пограбили; потім — не робив я нїчого злого, а ви мене, брати мої, чи не вигнали, чи не блудив я до чужих землях, позбавлений мого майна? а тепер брате, не тужім! як будемо мати часть в Руській землї, то оба з тобою, як відберуть — то також обом! зложу за тебе голову!..» Розжалений лїтописець навіть прирівнює Ізяслава до мучеників, що пролили свою кров з любови до Бога, як він з любови до брата. Його відносини до Киян також здають ся йому дуже великодушними — ті його вигнали, дім його пограбили, а він їм то пробачив і не віддав злом за зле. При тім він одначе уважає потрібним виступити проти закиду, що Ізяслав постинав бунтівників 1068 p.: «аще ли кто дЂєть: КиянЂ исЂклъ, которЂи же высадили Всеслава ис поруба», та складає вину за се на Ізяславового сина. Видко таки не всї Кияни були такі тонкослези, як ті, що плакали тепер над гробом Ізяслава, — иньші пригадували йому і тепер його підступну пімсту на їх співгорожанах.

---

Всеволод у Київі

---

Настав тепер час Всеволоду зібрати на останок овочі з чвертьвікової своєї полїтики: і з збирання руських волостей у трійку, і з вигнання Ізяслава з Київа у двійку, і з своєї вирахованої уступки, коли він відступив Київ Ізяславу. Належачи до трійки, здобув він собі Смоленськ. Від епізоду з вигнаннєм Ізяслава лишив ся йому Чернигів. Тепер, заховавши свою попередню пайку руських земель, він долучив до них ще Київ. Иньші волости Ізяслава зіставив він його синам. Новгород і далї зістав ся Сьвятополку, старшому сину Ізяслава. Меньшому Ізяславичу Ярополку, що був при батьку перед його смертию, Всеволод дав Волинь і Турово- пинське князївство. Сам Всеволод мав тепер Київ, Чернигів, Переяслав — все ядро Руської держави, і ще Смоленськ і Поволже, разом більша половина Ярославової спадщини.

Та все пятнадцятьлїтнє князюваннє Всеволода в Київі пішло на те лише, аби охоронити зібрані землї, відбити ся від позбавлених земель князїв, так званих в історії князїв-ізгоїв. Се термін історичний. Церковний устав з іменем кн. Всеволода Мстиславича — що жив в першій половинї XII в. (самий устав одначе має слїди пізнїйшої перерібки), вичисляє катеґорії ізгоїв — людей поминених на сьвітовім пирі, що не зайняли становища в суспільности або стратили його: попових синів, що не вивчили ся, пущених на волю рабів, збанкротованих купцїв, і князь прикладає сей термін і до княжих відносин, та причислює до ізгоїв ще князїв сиріт: «а се и четвертоє изгойство и къ себЂ приложимь — аще князь осиротЂєтъ». В сїм княжім ізгойстві пробували бачити правний інститут — явище родового права[151]. В дїйсности не було тут нїякого права, а тільки практика надужить: волости сиріт-князїв забирали ся старшими свояками, що потім, коли сї сироти виростали, не мали нїякої охоти звертати спадкоємцям — «отчичам» тих волостей, тим більше що така сирітська волость тим часом перемінила инодї вже кількох хазяїв, була проміняна, відібрана і т. и., отже прийшло ся б переводити великі короводи, інтересовані князї, beati possideates, того не хотїли — і князю-ізгою приходилось силоміць здобувати собі батьківські чи взагалї якісь волости.

Заходи ізгоїв

Таких ізгойських родин за Всеволода, після того як Борис Вячеславич наложив головою, було на Руси три: три Сьвятославичі — Роман, Олег, Давид і Ярослав (ще малий); два Ігоревичі — Давид з невідомим на імя братом, і три Ростиславичі — Рюрик, Володар і Василько. Всеволод і Ярополк Ізяславич оба мали по ізгойській волости — оден Чернигів, другий Волинь, тому були природними союзниками. Головно боротьбу з ізгоями веде Всеволод, чи властиво його син — енерґічний, зручний, нестомний Мономах, що від довшого часу заступав і виручав батька: Всеволод хоч був ще не старий (як він сїдав на київський стіл, було йому тільки 48 лїт), але взагалї не визначав ся енерґією. Ізгої головно оперують половецькою помічю; при тім вони мали прихильників в деяких землях. Всеволод з Мономахом то пробують приборкати ізгоїв оружно, то придобрити їх якоюсь уступкою, і так серед сих неустаних війн, умов та всяких короводів проходить цїле князївство Всеволода, без яких небудь виразних результатїв. В тім і головний зміст сих пятнадцяти років його пановання в Київі.

Після останньої неудачі Олега (1078 р.) боротьбу з Всеволодом поновив старший Сьвятославич Роман, вибравши ся походом з половецькою ордою) на Переяславщину (1079). Але Всеволод, перестрівши його, встиг перетягнути Половцїв на свій бік, так що вони вбили Романа й вернулись[152]. Олега ж, очевидно під впливом Всеволода, ухопили тмутороканські Хозари, передали Грекам, і там його увязнили — очевидно також на бажаннє Всеволода, що стояв в тїсних звязях з царгородським двором. В сїм візантийськім вязненню сей небезпечний для Всеволода претендент пробув чотири роки (між иньшим два роки він перебував на острові Родосї, де бачив і оповідає про се руський подорожник до Єрусалима ігумен Данило)[153]. Ізгойське гнїздо — Тмуторокань зістало ся без хазяїна, і Всеволод послав туди свого посадника. Але вакувало воно не довго. 1081 p. прибігли туди Давид Ігорович з Володарем Ростиславичом, звідки й як — не знати. По анальоґії з пізнїйшими заходами Ростиславичів можна догадуватись, що й тепер була якась боротьба, що Давид і Володар попробували відібрати від Ярополка Волинь — цїлу, чи може яку частину, але се їм не удалось, і вони мусїли тїкати й удались до Тмутороканя. Вони вигнали звідси Всеволодового посадника і осїли ся в Тмутороканю, але теж не надовго: 1083 р. вернувсь із заслання Олег, і Давид з Володарем зістались знову без нїчого.

Відокремленнє Галичини

Давид одначе занадто скоро допік Всеволоду та змусив його до уступки. Він напав на Олешє, важну київську торговельну стацію на нижнїм Днїпрі, поарештовав купцїв, «Гречників» або «Греків», і позабирав їх майно. Се робило таку шкоду київській торговлї, що Всеволод постановив якось заспокоїти Давида: він дав йому волость на границї Волини й Київщини, «вдасть єму Дорогобужь». Пізнїйше ся так звана Погорина стала суперечною територією між Київським і Волинським князївством; кому вона належала — Всеволоду чи Ярополку, на певно не знати, але по всякій правдоподобности не Всеволоду, а Ярополку[154]. Та хоч би належала вона навіть Всеволоду, то Давид, як претендент на Волинь, по своїм батьку був дуже ненаручнм і немилим сусїдом Ярополку. Але як раз тодї, здаєть ся, прийшло ся Ярополку понести иньшу страту — се вже напевно, що вона дотикала його власних земель. Стало ся се так: того самого року два брати Ростиславичі, сини Ростислава Володимировича, мабуть Рюрик і Василько, що жили в Володимирі (чи волею, чи неволею — в полонї, — не знати), втїкли звідси, скориставши з подорожі Ярополка у Київ на великдень; потім зібравши ватаги, теж не знати які і де, вони напали на Володимир і вигнали звідти Ярополка. Всеволод оборонив його: він кілька разів посилав Мономаха, і то вкінцї вигнав Ростиславичів, та привернув Володимир Ярополку[155]. Але вкінцї, щоб заспокоїти Ростиславичів, Всеволод віддав їм Галичину, що перед тим, разом з Волинею належала до Ярополка. Се було початком відокремлення Галицького князївства, тому над сим фактом треба застановити ся трохи.

Вище вже я згадував, що ще батько Ростиславичів мабуть якийсь час мав Галичину. На сю гадку наводять факти, що Ростиславичі тримають ся разом з Давидом Ігоревичом — претендентом на Волинь, крутять ся все коло Ярополка, дістають нарештї Галичину, і на тім заспокоюють ся, так що й на Любецькім з'їздї сї волости потверджено їм. При загальній тенденції князїв — здобути свої отчини (сей принціп отчин був основою й любецьких постанов) — стає дуже правдоподібним, що Галичина була отчиною для Ростиславичів, і тому вони її як раз добивали ся.

Вкінцї вони її дістали. В любецьких постановах, як вони передані в лїтописи, говорить ся виразно, що Ростиславичі дістали сї галицькі волости (з них названо Перемишль і Теребовль) від Всеволода[156]. В 1087 р., як видно з оповідання про смерть Ярополка, Рюрик Ростиславич вже сидїв у Перемишлі, та й у Звенигородї, мабуть, був котрийсь з його братів[157]. Значить Галичину віддано Ростиславичам перед 1087 р. Найвідповіднїйшим для сього моментом була війна Ярополка з Ростиславичами 1084 р. Правда, можна припустити, що Ростиславичі були дістали Галичину від Всеволода ще перед тим, але що потім, завівши війну з Ярополком, попали були в неволю, землї стратили, і в 1084 р. на ново їх дістали; але на се нема нїяких натяків в наших джерелах. Тому певнїйше буде прийняти р. 1084 датою першого надання, тим більше, що як раз після сього попсовали ся відносини Ярополка до Всеволода[158]. У всякім разї роки 1079-87 — се той час, коли Галичина відокремила ся від Волини в руках Ростиславичів.

Мономах пише в свої автобіоґрафії, що війну 1084 р. він закінчив повним порозуміннєм з Ярополком. Передача Галичини мусїла статись отже за згодою Ярополка. Але він не міг переболїти сеї утрати, і гнїв його обернувсь на інїціятора сеї уступки — Всеволода. Становище Ярополка, обсадженого тепер з двох боків ворогами дїйсно було не веселе: з одного боку Ростиславичі, з другого претендент на Волинь Давид Ігоревич. Але тим меньше можна було йому сварити ся з Всеволодом. Лїтопись каже, що його підбивали на Всеволода лихі дорадники; дорадники, дїйсно, були не мудрі, але й сам Ярополк, котрого лїтопись[159] вправдї дуже похваляє за христіянські чесноти («кротокъ, смиренъ, братолюбивъ и нищелюбецъ, десятину дая отъ всихъ скотъ своихъ святЂй Богородици, и отъ жита на вся лЂта», але видко не може похвалити за розвагу[160], міг би зміркувати, що сидячи в ізгойській волости, він мусить до кінця триматись із Всеволодом. Всеволоду міг він закинути хиба тільки те, що той, задоволяючи ізгоїв його коштом, не спішив ся задоволяти тих, що претендовали на його власну Чернигівщину. Всеволод дїйсно мусїв мати тодї сей плян: задоволивши иньших ізгоїв чужим коштом, ослабити головних своїх ворогів-Сьвятославичів і позбавити їх сил для боротьби.

Поділ Волинських волостей

Ярополк почав збирати ся до війни з Всеволодом. Але Всеволод довідав ся про се завчасу, і перше нїж Ярополк вибрав ся на ту війну, Мономах вже маршерував до Володимира. Ярополк втїк у Польщу, полишивши родину і бояр в Луцьку: мабуть до Володимирцїв він не мав довіря. Але й Лучане піддали ся Мономаху, і він позабирав Ярополкову родину, бодр і скарб у Київ, а в Володимирі посадив Давида[161]. Тим він дуже перекладав клопоти з Ярополком на голову Давида. Одначе не знати чи Давид дістав при тім цїлу Волинь, може бути, що Всеволод лишив дещо і для себе, судячи з того, що слїдом бачимо Мономаха на Волини.

Ярополку удало ся ще поправити свою справу і поучити Всеволода, аби його не легковажив. 1087 р. він прийшов із Польщі з помічними військами. Його стрів Мономах. Не знати, чи заімпонував Ярополк приведеним польським військом, чи піддобрив ся до Всеволода, тільки Мономах вернув йому Волинь. Але Ярополк захотїв відібрати й від Ростиславичів Галичину. Перебувши трохи в Володимирі, він пішов на Звенигород галицький, очевидно — походом. На дорозї одначе його підступом убив якийсь Нерядець, «отъ дьяволя наученья і отъ злыхъ человЂкъ». Нерядець втїк до Рюрика Ростиславича у Перемишль; правдоподібно, він коли не був ним посланий, то робив для нього, усуваючи небезпечного ворога. Пізнїйше Давид виразно казав, що то Ростиславичі забили Ярополка[162]. Всеволод ходив з сього поводу сам походом до Перемишля в тім же роцї. Правдоподібно, поводом виставлено було те підозріннє на Рюрика що до убийства Ярополка, але в дїйсности Всеволод, мабуть, мав на метї уставити полїтичні відносини по тій перемінї, яку робила смерть Ярополка в ситуації. Лїтопись нїчого не каже, що при тім стало ся з Волинею, але судячи з пізнїйших вказівок, Всеволод подїлив Ярополкову спадщину: головну пайку, з володимирським столом, дістав Давид; Берестейську волость Всеволод придав Сьвятополку, брату Ярополка, в додаток до Турово-Пинської волости, а собі взяв за комісію Погорину — де перед тим сидїв Давид. Я вивожу се з того, що потім як Сьвятополк був уже в Київі, Давид страхав його Васильком: як що Василько забере собі Волинь, то відбере й від Сьвятополка Бересте і Погорину[163]; видно, що то були землї сьвіжо забрані від Волинської волости[164]. А що Давид дістав Волинь з Володимиром від Всеволода, про се виразно говорить ся в любецьких постановах[165].

Але Погорина не була, мабуть, одиноким заробком Всеволода при тій історії. Сьвятополк, діставши Туров, слїдом перейшов туди з Новгорода (1088). Пізнїйше Новгородцї дорікали йому, що він їх кинув («ты єси шелъ оть насъ»)[166], але коли зважити, що як раз по виходї Сьвятополка Всеволод посадив у Новгородї свого внука, Мономахового старшого сина Мстислава[167], то воно стає більш правдоподібним, що Сьвятополк відступив Новгород Всеволоду в обмін на Туров, бо инакше хто зна чи й дістав би він Туров по смерти Ярополка; Туров же йому був потрібний, аби звідси близше пильнувати київського стола, що по Всеволоду мав йому прийти. Чи сяк чи так, а Всеволод при сих перемінах заробив, як бачимо, добре. Тепер поза його руками зіставались тільки: Туров, Волинь з Галичиною, Полоцьк і окрайки Сьвятославового удїлу — Муром і Тмуторокань.

Цїла ізгойська полїтика отже на разї удалась Всеволоду. Коштом Ярополка задоволив він дві ізгойські родини, заробивши при тім чимало і для себе, а тим часом родина Сьвятославичів, зіставши ся сама з своїми претенсіями, затихла по нещасливім кінцї Романа і засланню Олега, та мовчки виглядала лїпших обставин в своїм Тмутороканї та Муромі.