Розділ «ІI. Розклад Руської держави в XI–XII в.»

На НемизЂ снопы стелють головами, молотять цЂпы харалужними (сталевими).

На тоцЂ животь кладуть, вЂють душу оть тЂла.

НемизЂ кровави брези не бологомь (благом) бяхуть посЂяни — посЂяни (костьми рускыхъ сыновъ[106]

Всеслава побито, він утік. Після того розпочали ся переговори; сторони стояли против себе, на берегах Днїпра під Смоленськом. Ізяслав з братами запросили Всеслава до себе, цїлувавши хрест, що не зроблять йому нїчого злого. Він переїхав човном до них, але коли входив за Ізяславом до шатра, певний присяги, його вхопили. Було се в червні 1067 р. Разом з двома синама, що мусїли бути з Всеславом, Ізяслав відвів Всеслава до Київа і всадив у вязницю, а Полоцька волость стала новим здобутком Ярославичів[107].

Судячи по всьому, сї свої здобутки брати подїлили так, що Волинь з Галичиною і Полоцьк дістав Ізяслав, Новгород за то він відступив Сьвятославу, а Смоленськ узяв Всеволод. Принаймнї такий подїл земель бачимо в часї по поворотї Ізяслава з першого вигнання і ніщо не боронить припустити, що так воно було і перед вигнаннєм[108].

Тепер коли позбирано було все, що йно було в чиїх иньших руках, тром братам Ярославичам приходила черга пораховати ся вже між собою. Воно, певно, через се саме вже прийшло б з часом до боротьби між ними, але стала ся ще несподївана подїя, що виразно доказала, як слабко сидить в Київі Ізяслав, і подражнила тим ще більше апетит його енерґічного брата Сьвятослава. Початок тому прийшов із степу.

Упадок Торків

Я вже згадував, що в серединї XI в. Печенїгів витиснула з Чорноморських степів нова орда — Узи, звані в наших лїтописях загальним іменем Торків (Турків). Орда се була, очевидно, не велика і не сильна, вона була властиво аванґардом далеко численнїйшої й воєвничої орди Кіпчаків, званої в наших джерелах Половцями, а в західнїх — Куманами. Половцї ішли по пятах Торків, під їх натиском Торкська орда рухала ся на захід, а за, нею слїдом розпросторювалась Половецька. Печенїги були витиснені зза Днїпра в 30-х рр., а вже в 50-х рр. Половцї були на Днїпрі: під 1055 р. читаємо, що половецький хан Блуш чи Болуш приходив на границї Переяславського князївства і тут Всеволод «створи миръ» з ним, себ то обдарував його, і хан забрав ся назад[109].

Від Торків Русь не мала клопотів, чи властиво кажучи — ми не маємо звісток, щоб вони переходили лїнїю руських граничних фортифікацій. Одинока звістка — під тим же 1055 р., що тодї Всеволод зимою побив Турків під Воіном[110], на пограничу свого князївства: мабуть пробували пограбити пограничні землї. У всякім разї видко, що то для Руси не були страшні сусїди. Їм, як то звичайно буває при сих рухах орд, з одного боку приходилось бороти ся з Печенїгами, з другого, ще тяжше — з Половцями. Помилкою руських князїв було, що замість аби стати по сторонї слабшої орди — Торків і за їх помочию ослабити сильнїйшу Половецьку орду, вони глянули дуже короткозоро, і користаючи з трудної ситуації й слабости Торків, ударили й собі на них. 1060 р. три старші Ярославичі, разом із Всеславом, з великим військом, позаберавши мабуть і земські сили («воя бещислены»), рушили і суходолом («на конихъ») і ріками («в лодьяхъ») в нечуванім числї на Торків. Се був перший, на памяти історії, аґресивний виступ Руси проти степової орди, та тільки, як бачимо, зовсїм схиблений. Лїтопись каже, що Торки навіть не відважили ся стати проти руських сил: «убоявьше ся пробЂгоша и до сего дни»: одні загинули від морозу, иньші від голоду, иньші від пошести, «и такъ Богъ избави крестьяны отъ поганыхъ»[111]. В дїйсности Торки, як перед тим Печенїги, пішли за Дунай, а слїдом почали пустошити землї; та сильна негідь захопила їх тут і дуже знищила їх орду. Частина їх після того піддала ся Візантиї й була оселена в Македонїї, частина вернула ся назад в Чорноморські степи[112].

Як оповідає сучасник Михаіл Аталїота, частина тих Торків звернула ся до руского князя і була розселена по руських містах[113]. Дійсно, вже в 80-х рр. стрічаємо ми Торків у Київщинї й Переяславщинї. Очевидно, по тих нещастях вони дїйсно піддали ся пограничним руським князям, і ті ужили їх — десь може при кінцї 1060-х і на початках 1070-х рр., для кольонїзації погранича з степом, як воєвників здатних до боротьби з їх ворогами Половцями. Окрім Київщини й Переяславщини подібну турецьку кольонїзацію знаємо в Чернигівщинї, і в полудневій Галичині, хоч і не знаємо, коли її тут почато. Окрім того частина Торків, як і Печенїгів, лишила ся далї в чорноморських степах, під половецькою зверхністю.

На місце знищених Торків роспросторились на цїлім просторі чорноморських степів Половцї, орда численна, дика і, дуже воєвнича. Руси дуже скоро довело ся переконатись, як не розсудно перемінила вона сусїдство Торків на Половцїв. Вже рік по походї на Торків половецька орда напала на Переяславське князївство. Всеволод вийшов на неї, але його побито, а землю пограблено (в лютім 1062 р.)[114]. Лїтом 1068 р. Половцї знову напали на Переяславщину[115]. Навчений гірким досьвідом, Всеволод вже не пішов сам, а закликав братів; ті не відмовили. На Альтї війська Ярославичів стали до бою з Половцями і знову їх побито, а Половцї розкинули ся по обох боках Днїпра, грабуючи безборонні землї[116].

Се стало ся причиною повстання в Київі, першої описаної в наших джерелах української революції; тож варто се докладнїйше розказати, бодай скільки каже лїтопись.

Повстаннє в Київі

Після нещасливої битви на Альтї «київські люде» (правдоподібно — з того київського війська, що ходило на Альту) прибігши до Київа скликали на торговищу віче і постановили знову йти на Половцїв, що тим часом «розсїяли ся по землї — очевидно Київській. Вони послали по князя, просячи, щоб дав коней і зброї їм — знову йти на Половцїв. Ізяслав відмовив, чому — не сказано, але можемо здогадувати ся про якісь вже перед тим напружені відносини в землї, бо як побачимо зараз — чимало Киян сидїло увязнених в княжім «порубі», й Ізяслава міг настрашити сей народній рух. Коли віче довідалось про відмову князя, його обуреннє звернуло ся на київського тисяцького Коснячка, як на головного воєводу[117]. Народ з віча рушив «на гору», прийшли на коснячків двір, але його самого там не було. Не заставши Коснячка, половина пішла розбивати княжу вязницю, визволяти «свою дружину», иньші пішли на княжий двір і тут почали сварити ся з князем, що сидїв з боярами «на сїнях», в ґалєрії свого двора і перекоряв ся з людьми через вікно. Бояре, побачивши народнє роз'яреннє, передчували революцію й радили князю забити Всеслава, як небезпечного, можливого кандидата на київського князя. Правдоподібно, імя Всеслава вже пробомкувало в устах народа. Але Ізяслав не згодивсь на такий страшний учинок; та й взагалї він виявляє повну безрадність серед сього руху. Нарід дїйсно з криком кинув ся визволяти Всеслава. Ізяслав побачивши се, признав свою справу програною і разом з братом Всеволодом, що з ним разом з над Альти втїк до Київа, та з боярами кинув ся тїкати. Визволеного Всеслава нарід з тріумфом привів на княжий двір і оголосив своїм князем, а самий двір пограблено і забрано богато гроша і запасів: «бещисленоє множьство злата и сребра, а кунами и скорою (вар.; бЂлью)». Се стало ся 15 вересня, другого дня по сьвятї воздвиження хреста, і лїтописець цїлу пригоду толкує як божу кару на Ізяслава, що він образив хрест, зловивши Всеслава проти своєї присяги на хрестї.

Таке було се перше нам відоме повстаннє. Нарід, знеохочений безрадністю й иньшими прикметами свого князя, заступив його иньшою особою — звістним своєю оборотністю Всеславом, сим волхвом, про котрого стільки оповідали чуд, і нарештї осьпівало Слово о полку Ігоревім (XI): «князь Всеслав судив людий, князям порядкував городи, а сам в ночи вовком уганяв: з Київа перед півнями добігав до Тмуторокани, вовком перебігав дорогу великому Хорсу (сонцю). Йому дзвонили рано у сьвятої Софії в Полоцьку, а він вже в Київі чув дзвін. Та хоч яка віща була душа в його тїлї, часто терпів він біду. Йому давно віщий Боян сказав мудру приспівку:

«ни хитру ни горазду

ни птицю горазду

суда Божіа не минути»…

Сїм місяцїв просидїв на київському столї народнїй вибранець. На жаль, нїчого про його дїяльність не знаємо, хоч як було-б цїкаво! Про Половцїв лїтопись каже, що їх знищив Сьвятослав недалеко Чернигова, під Сновськом (на устю Снови до Десни), 1 падолиста, і тим мабуть закінчили ся їх пустошення.

Вигнаннє й поворот Ізяслава

Тим часом Ізяслав, стративши Київ, не попробував його вернути своїми силами, а подав ся за помічю до свого шваґра — сина його тїтки і братанича його жінки (через подвійне посвояченнє) Болеслава Сьміливого, в. князя польського. Болеслав охоче взяв ся до сеї справи. Догадують ся звичайно, що він надїяв ся при тім здобути сусїдні руські землї, як і Болеслав Хоробрий, і що Ізяслав навіть міг йому дещо обіцяти; се можливо. На весну (1069 р.) Болеслав рушив разом з Ізяславом і з польським військом. Всеслав з київським військом вийшов проти нього на границю Полянської землї, під Білгород, що був ключем до Київа від заходу[118]. Але у полоцького характерника, що несподївано для самого себе опинивсь на київському столї, не було охоти бороти ся за сей стіл: несподівано, в ночи втїк він з табора зпід Білгорода й удав ся до своєї вітчини — Полоцька, «…діткнув ся зброєю золотого київського стола і вовком о півночи скокнув з під Білгорода, оповитий синею млою», як каже про нього Слово о полку Ігоревім (XI).

Коли рано Кияне довідали ся, що їх князь утїк, вони стратили дух. Вернули ся назад до Київа, але тут на вічу постановили не подаватись Ізяславу, а закликати на княжий стіл котрого з братів його. Вони послали до Сьвятослава і Всеволода післанцїв; лїтопись так пореказує їх заяву: «ми зле вчинили, що вигнали свого князя, а тепер він веде на нас Польщу; ідїть до нас, на свою батьківщину («а поидЂта в градъ отца своего»); як не схочете, то нїчого нам не лишаєть ся, як запалити своє місто й іти в Грецьку землю». Сї слова не могли нїчого означати як тільки заклик котрого з них на князївство[119]. Кияне лишали їм до волї відозвати ся, котрий охочий, хоч Сьвятослав, прославлений недавньою побідою, може був для них більше пожаданий. Але нї він, нї тим меньше — Всеволод не мали охоти чи відваги так відразу, без приготовання виступити проти Ізяслава, коли він із помічним польським військом стояв майже перед воротами Київа. Брати відповіли Киянам, що вони зажадають від Ізяслава, аби він не нищив Київа польським військом, і загрозять йому в противнім разї оружною обороною: коли хоче повести справу спокійно, то нехай іде в Київ без війська, тільки з малою дружиною. Кияне заспокоїли ся такою відповідю, і брати дїйсно зажадали від Ізяслава, щоб він не вводив Поляків у Київ. «Всеслав утїк, — переказує лїтописець їх слова Ізяславу, — тож не веди Ляхів у Київ: противитись тобі нема кому; а як хочеш мстити ся і нищити місто, то знай, що нам шкода нашої батьківщини».

Ізяслав з огляду на сю загрозу дійсно задержав головне польське військо і пішов у Київ тільки з малим віддїлом Поляків і з Болеславом. Але пімсти своєї він не здержав: наперед вислав у Київ свого старшого сина Мстислава, і той звів з Киянами рахунки за повстаннє: сїмдесять мужа стяв він, иньших покарав ослїпленнєм; при тім, як каже лїтопись, богато потерпіло й неповинних. Пригноблені Кияне мовчки прийняли се переступленнє князем умови; коли Ізяслав наблизив ся до Київа, люде вийшли йому на зустріч «с поклоном», й князївство його вернуло ся[120]. Чи не потерпіли Кияни ще чого, окрім Мстиславової екзекуції, не знати. В Новгородській лїтописи при звістцї про поворот Ізяслава маємо записку: «й погоре Подолиє»[121]; се, правдоподібно, Поділє київське, і пожежа ся, дуже можливо, стала ся при поворотї Ізяслава. Щоб запобігти подібним повстанням на будучність, Ізяслав перевів київське торговище з Подола на гору, щоб мати під оком народнї зборища. (Потім, у XII в. ми бачимо торговище знову в долинї, а слїдом по нїм на горі мабуть лишив ся т. зв. Бабин торг).