Розділ «ІI. Розклад Руської держави в XI–XII в.»

Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік

Се було дуже наручно Всеволоду, бо він і без того мав чим журити ся. На Волини, як бачили ми, мав він клопоти з Ярополком. На півночи непокоїв його Всеслав: він по смерти Сьвятослава зачипав ся з Новгородом, потім попалив Смоленськ (1078), і Мономах двічи ходив на його землї[168]. На полудню, почавши від походів ізгоїв Бориса й Олега (1078 р.) та Романа (1079), де брали участь половецькі ватаги, майже без перерви чинили напади Половцї — вже на власну руку, Лїтопись дуже мало говорить про них (властиво є тільки одна згадка — під 1092 р., хоч за те й характеристична: «рать велика бяше отъ Половець отвсюду»). Але Мономах в своїй автобіоґрафії подав інтересні відомости в сїй справі, і вони відкривають перед нами всю тяготу сеї половецької «рати». І так довідуємо ся звідти, що десь 1078-9 р. Половцї повоювали «Стародубъ весь». Десь 1084 р. вони взяли Горошин (в Переяславщинї). 1085 р. вісїмтисячна половецька орда несподївано напала на Мономаха коло Прилуки (тамже). Потім чуємо їх напади в околицї Сьвятославля, Торчеська, Юрєва, знову битву коло Красного — все в Київщинї. Потім знову коло Варина — в Переяславщинї[169]. Коли зважимо, що Мономах, хоч і був головним героєм сїєї боротьби з Половцями[170], все таки анї не брав участи в усїх битвах з ними, анї не мав на гадцї записати всї половецькі напади, то зміркуємо, кілько то їх могло бути в дїйсности.

Заграничні зносини

З круга заграничної полїтики для часів Всеволода знаємо не богато. З рештою з західно-европейськими землями Всеволод до безпосередньої стичности мав уже меньше нагоди, від коли західнї українсько-руські землї відокремили ся від Київа; тому й про конфлїкти сих західнїх земель з Угорщиною й Польщею тут не говоримо. На доповненнє сказаного вище про звязки з Нїмечиною в серединї і другій половинї XI в, згадаємо тут лише про нещасливу доньку Всеволода Евпраксию. Вона вийшла замуж за маркґрафа саксонського, а коли повдовіла, оженив ся з нею, 1089 р., імператор Генрих IV; але вони жили зле, нїмецькі хронїсти оповідають страхи, як Генрих зневажав жінку, й вона нарештї (1094 р.) втїкла від нього до маркґр. Матильди тосканської, а за її посередництвом удала ся до папи. Справу її з чоловіком розсуджувано потім на синодї в Констанції, потім в Пяченцї (1095 р.); Генриха осуджено за його супружі неправди й виклято, а Евпраксия по тім вернула ся на Русь. Пізнїйше (1106 р.) вона постригла ся в Київі й незабаром померла (в 1109 р.)[171]. Шлюб сей зрештою, незалежно навіть від свого нещасливого характеру, не міг мати для Руси особливого полїтичного значіння уже тому, що Генрих і Нїмеччина тодї були заняті своїми домашнїми справами[172].

Тїсні звязки істнували далї з Візантиєю. Ми знаємо, що Всеволод сам був оженений з візантийською царівною, і невважаючи на зміни династий на візантийськім столї він піддержував далї сї звязки: найлїпший доказ на се — засланнє Олега до Царгорода 1079 р. Бачимо потім, що й його син Мономах зістаєть ся в тїсних зносинах з Візантиєю, але з рештою не маємо більше фактів до сих відносин[173].

Далї піддержували ся зносини з скандинавськими краями. Свого Мономаха Всеволод оженив з донькою нещасливого анґлїйського короля Гаральда, що по Гастинґській битві разом із братами утїкла в Данїю й там перебувала, доки не вийшла замуж на Русь. Свого старшого сина Мстислава Мономах оженив з донькою шведського короля Інґа Стейнкельса Христиною, але не знати чи сей шлюб уложений був ще за житя Всеволода (Мстислав родив ся 1076 р.)[174].

Характеристика Всеволода. Його смерть

У зверхнїй полїтицї, в воєнних справах виручав Всеволода Мономах, скачучи з Смоленська в Переяслав і з Переяслава під Броди; у внутрішнїй управі Всеволод мусїв радити собі иньшими способами, і тут лїтопись, хоч як для нього прихильна, не замовчує нарікань. «Він волїв, каже вона, молодиків, з ними радивсь, а ті водили ся своїми особистими інтересами, рили під иньшими боярами і не пильнували справедливости в управі; тивуни почали грабити, здирати людей грошевими карами, а князь про се не знав». «Земля збіднїла від неустанних війн і урядницьких здирств», скаржать ся на иньшім місцї лїтописи самі Кияне[175]. Лїтописець поясняє сї непорядки Всеволодовими клопотами від ізгоїв, його хоробливістю й старістю, хоч Всеволод не був дуже старий: він умер маючи 63 роки. Правдоподібно, що тут причина була в характері і в замилованнях князя. Упускаючи суд і управу, виручаючи себе сином в походах, Всеволод за те був дуже зручним, вирахованим полїтиком, як то ми могли оцїнити в вище поданім оглядї. При тім в усїм він дуже уважав на вимоги й погляди суспільности і вславив ся своїм взірцевим житєм. «Сей благовірний князь Всеволод, каже лїтописець, змалку любив правду, був ласкавий для убогих, віддавав честь епископам і сьвященникам, а особливо любив монахів і задоволяв їх потреби; він і сам цурав ся пянства і похоти, — тому й батько його любив»[176]. Був він справдї великим прихильником церкви і духовенства, фундував кілька монастирів — знаємо нпр. його монастирі св. Михайла (Видубицький) і другий — св. Андрія фундований для його доньки Янки (Анни), що в нїм постриглась[177]. Мономах підносить його незвичайні знання: «отець мой, дома сЂдя, изумЂяше 5 языкъ, — в томъ бо честь єсть отъ инЂхъ земель». Сей факт оцїнюють звичайно як доказ особливої осьвіти, але се знаннє могло мати й чисто практичне значіннє — в досить розвинених заграничних дипльоматичних зносинах.

Умер Всеволод 1093 р., 13 квітня, в присутности своїх синів Володимира Мономаха і Ростислава. Його поховано в Софійській катедрі, коло гробу батька: лїтопись каже, що Ярослав заповів йому, аби казав себе поховати коло нього, «бо він любив його більше від його братів[178].


Сьвятополк у Київі


Мономах був паном ситуації в Київі в момент смерти батька, міг відразу сїсти на київськім столї і заняти місце Всеволода в полїтичній системі Руської держави. Але обережний і вирахований, як і його батько, він не відважив ся на такий сьміливий і ризиковний крок. Лїтопись добре відгадала його мотиви, вложивши в уста йому такі гадки[179]: «як я сяду на столї мого батька, то прийдеть ся менї воюватись з Сьвятополком, бо то перед тим: був стіл його[180] батька».

Якихось принціпів переходу київського стола, окрім досить неозначеного принціпу отчинности, житє й історія не виробили тодї, як не виробили й пізнїйше; все рішали шанси й конкуренція, Мономах мусїв знати, що Сьвятополк не пустить київського стола: він може й з Новгорода до Турова перейшов, аби бути поблизу. Розпочинати ж боротьбу з Сьвятополком, маючи за спиною Сьвятославичів, з їх претенсіями на Чернигів, і тяжку грозу половецьких нападів, — було б дїйсно дуже небезпечно. Тож Мономах післав до Сьвятополка, закликаючи його на київський стіл, а сам пішов у Чернигів. Переяслав дістав меньший його брат Ростислав; як поділили Всеволодовичі иньші батьківські волости, не знати зовсїм, та й не важно, бо слїдом вони однаково злучили ся в руках Мономаха. Новгород віддано Давиду Сьвятославичу, старшому з Сьвятославичів, які жили ще; тим, очевидно, хотїли приглушити справу чернигівської волости[181].

Сьвятополк не загаявсь і в провідну неділю 24 квітня вже прибув до Київа. Лїтопись, хоч прихильна Всеволодовій династиї, зазначає одначе, що Кияне прийняли Сьвятополка «з радістю»[182]. Значилоб се, що династия Всеволода і спеціально старий Всеволодович: Мономах ще не мали тодї особливих симпатій у Київі; воно й не диво, коли правлїннє Всеволода полишило такі невеселі згадки у людей своїми судами й тивунами. Але і з Сьвятополка не мали люди потіхи: він лишив по собі лиху славу. Патерик, передаючи, очевидно, устну традицію, пише, що за часи Сьвятополка було богато кривд людям, він нищив без вини визначних людей («домы силныхъ») і богато заграбив майна[183], та ілюструє се історією з соляними спекуляціями Сьвятополка, про котрі згадаю низше. Взагалї він у наших джерелах виступає чоловіком користолюбним, несправедливим, а заразом нездарним: правда, по части се залежить і від самих джерел, більш прихильних його сучаснику — Мономаху; так, нездарним полїтиком Сьвятополк в дїйсности зовсїм не був, се побачимо виразно самі.

Половецькі напади

Князюваннє Сьвятополка розпочало ся дуже сумно: він вступив на київський стіл в часи сильного половецького натиску. Ми бачили вище (з автобіоґрафії Мономаха), що при кінцї 80-х рр. Половцї сильно непокоїли Київщину. Перед самою смертю Всеволода була в Переяславщинї «рать велика оть Половець отвсюду». В перші роки Сьвятополкового пановання на київськім столї сей натиск тріває далї й приводить полудневу Київщину до повного спустошення, до утрати кольонїзаційних здобутків спокійнїйших десятиліть — від часів упадку Печенїзької орди. Анальоґічне діяло ся, правдоподібно, і на лївім боцї Днїпра, в Переяславщинї. Повторяли ся: тяжкі часи Володимира, тієї «рати без переступа», смутні часи, коли, кажучи словами Слова о полку Ігореві, «рідко гукали по Руській землї орачі, але часто кракали ворони, дїлячи собі трупи, та вели свою бесїду галки, збираючись летїти на поживу»[184]. Патерик дїйсно згадує про «сильний голод і велику загальну нужду в Руській землї», «смерти надлежащи глада ради бывающего на вси люди»[185]; се по части могло стати ся через сарану (про неї говорить лїтопись під 1094 і 1095 р. — «поядоша всяку траву и многа жита»[186]), але ще більше мабуть таки через ті неустанні напади Половцїв і вічну трівогу.

Ся хижа, навісна степова хмара сперсонїфікувала ся на довгі часи у руської людности в особі одного з тогочасних половецьких ватажків — хана Боняка. Він дав ся в знаки сучасникам сильно. Лїтопись його титулує: «безбожный, шолудивый, хыщникъ[187]. В історії волинської війни Василя він представлений ворожбитом, віщуном: виє по вовчому, і вовки йому відповідають[188]. В XII в. чуємо лєґенду, як Боняк рубав шаблею київські Золоті ворота (зовсїм як польські джерела оповідають про Болеслава)[189]. В пізнїйших народнїх переказах, відомих нам від XVII в., «шолудивий Буняка» перейшов уже в зовсїм мітичну, нелюдську, надприродну істоту: демона смерти, шкелєта покритого шкірею, з смердячими потрохами; до сеї фіґури привязані були ріжні мандрівні казкові перекази — про убиваннє ним слуг, які підглянуть, що він не живий чоловік, а такий шкелєт, про уратованнє одного з тих слуг, що потім убиває самого того демона, і т. и. — перекази, що не мають нїякого звязку з історією Боняка, окрім самої фіґури шолудивого хищника, перетвореного народною творчістю на сю казкову істоту[190].

По великій рати в Переяславщинї 1092 р., на весну 1093 р. Половцї вибрали ся новим походом. Прочувши про смерть Всеволода, вони прислали до Сьвятополка послів «о мирЂ», себ то жадаючи окупу за спокій. Сьвятополк увязнив послів. Половцї почали нищити Київщину і обложили м. Торчеськ — осаду руських Торків. Сьвятополк почав вибиратись у похід. «Розважні бояри» «мужи смысленЂи», як їх зве лїтописець, очевидно бояре київські, перестерегали його, щоб він не поривав ся на Половцїв з малим військом: Сьвятополк мав 800 мужа дружини тай уважав, що сього на Половцїв вистане, і його піддержували «нерозсудні» (несмысленЂи) дорадники, але розважні казали, що здалось би на той похід і 8000, тільки нема чим їх удержувати: земля збіднїла від війни і непорядків управи. Вкінцї вони радили удати ся по поміч: до Мономаха, і Сьвятополк їх послухав — післав до Мономаха, просити помочи. Мономах прибув дїйсно з військом своїм і з братом Ростиславом. В фамилїйнім монастирі Всеволодовичів — Видубицькім князї зійшли ся, але зачали від своїх княжих рахунків, «взяста межи собою роспрЂ которы». «Розважні бояре» стали їх напоминати: Половцї нищать руську землю, а ви сварите ся; потім порозумієте ся між собою, а тепер кінчіть справу з Половцями — чи миром, чи війною». Вкінцї по довгих короводах і суперечках князї уложили межи собою союз, присягли згоду — «цїлували хрест», і тодї доперва перейшли до половецької справи. Мономах не радив іти на Половцїв, думав, що лїпше окупити ся; правдоподібно — орда була занадто численна. Але перемогла Сьвятополкова гадка, що стояв за походом, і всї рушили під Трипілє, над устє Стугни.

Тут одначе знову виникла ріжниця в поглядах — чи йти за Стугну, чи нї. Князї скликали дружину й зачали радити ся. Мономах знову радив годити ся з Половцями, заразом страхаючи їх військом, і його підтримували «розважні бояре». Але загал Киян був у воєвничім настрою, і їх гадка перейшла на сїй воєнній радї: рішено не миритись, а битись — іти за Стугну. Але коли прийшло до битви, зараз за Стугною, коло Трипіля, між двома лїнїями оборонних валів, що сходили ся тут, київські «людьє» не оправдали свого воєвничого запалу — вони не витримали натиску Половцїв, що ударили на них, і побігли. Сьвятополк з своєю дружиною тримав ся, але не міг сам удержати ся, й мусїв тїкати за ними. Половцї ударили тодї на Володимира й по «лютій битві» змусили й його до утечі.

Настала безладна втїкачка, особливо на броду через Стугну. Ростислав, бредучи з Мономахом, почав тонути. Мономах став його ратувати, але ледво не втонув сам, а брата не виратував, він згинув. Київський Патерик оповідає монастирський переказ, що ся смерть спіткала Ростислава за його нелюдський учинок: він казав утопити печорського монаха, прозорливця; Григорія, що напророкував Ростиславови сю смерть і тим нагнївав його). В Слові о полку Ігоревім є поетична апострофа до сеї траґічної смерти молодого Всеволодовича, що звучить як принагідна ремінїсценція з старшої піснї: «молодому князю Ростиславу зачинив Днїпро свої темні береги; плаче мати Ростиславова по молодім князю Ростиславу; посмутнїли цьвіти від жалю, й дерево з туги до землї похилилось»[191].

Мономах по сїй пригоді побіг до свого Чернигова; Сьвятополк, втїкши до Трипіля, звідти в ночи дістав ся до Київа. Земля лишила ся безборонною, і Половцї почали пустошити самі околицї Київа, заходячи навіть за Київ, між Київ і Вишгород. Сьвятополк попробував знову виступити проти них, але на Желани (під Київом) його знову розбито, і маса Руси побито, більш як в попереднїй битві. Торчеськ Половцї тимчасом держали в облозї і відбивали всї атаки обложених. Забракло там запасів, а довезти нових не удавалось. Вкінцї Половцї забрали і воду, і Торки по завзятій оборонї мусїли піддатись. Місто спалено, а людей Половцї забрали в неволю. Тим закінчила ся кампанїя. З великою здобичею пішли Половцї на свої кочовища, ведучи масу невільників. «Змучені холодом, стомлені голодом і жаждою, схудлі з біди на лицї, почорнїлі, йшли вони незнайомими краями, серед диких народів, голі й босї, з ногами поколеними на тернї, і з слїзми говорили між собою: «я з того міста», «я з того села», так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину, підводячи очі до Вишнього, що знає всї тайни»…[192] Сьвятополк, не чуючи можности дальшої боротьби, оженив ся з донькою Тугорхана, «половецького князя», щоб піддобрити ся до Половцїв, і дав окуп, щоб не воювали більше (се називаеть ся в наших лїтописях: «створи миръ»). Окупивсь і Мономах[193].

Похід Олега

Ся катастрофа осьмілила Олега Сьвятославича. Він зрозумів, що настав його час. Взявши Половцїв до помочи, він прийшов на другий рік (1094) з Тмутороканя під Чернигів. Мономах засїв у містї, Олег попустошив передмістя і почав добувати «острог». Вісїм день ішли бійки, нарештї Мономах стратив надїю відбитись, а як він сам поясняє: «пожалував християнських душ, сїл, що горіли, та монастирі, та сказав: нехай погані не хвалять ся», і розпочав переговори з Олегом. Він віддав йому Чернигів, а сам ретировав ся з останками дружини в Переяслав. Се було в день св. Бориса (24 липня; мала Мономахова дружина, яких сто мужа, з родинами мусїла перебирати ся серед половецької орди, «і облизувались на нас як вовки», пише Мономах, — але щасливо пройшла у Переяслав[194]. Свої почутя до Половцїв Мономахова дружина й сам Мономах виказали за те, коли прибули на весну до Переяслава половецькі старшини Ітлар і Кітан «на миръ», себ то — брати окуп. Дружина Мономаха задумала їх порізати; Мономах з початку противив ся, — бо він їм присягнув, але потім згодив ся. Він закликав їх до себе, там їх замкнули в покою і постріляли з даху безборонних, як щурів. Потім Мономах і Сьвятополк наглим нападом заскочили їх табор за Голтвою і пограбили. Кликали з собою й Олега Сьвятославича, але він не пішов і не згодивсь убити сина того Ітлара, що був у нього.

Сю відмову Олега князї приняли як провокацію: мовляв Олег тримає з Половцями — «зане ся бяше приложилъ к Половцемъ», як мотивує Мономах в своїй автобіоґрафії. Відносини зірвано, «бысть межи ими ненависть»[195]. Ізяслав Мономахович зайняв Муром, вигнавши Олегового посадника. Давид Сьвятославич під тойже час, розсваривши ся з Новгородцями, вибрав ся звідти й захопив Мономахів Смоленськ[196]. Олега Сьвятополк і Мономах візвали на якийсь небувалий конґрес до Київа: «приходь до Київа умовити ся в присутности епископів, ігуменів, бояр наших батьків і громади («горожаны») про Руську землю, щоб оборонити її від поганих».

Дїйсна цїль була иньша. Знаємо обвинуваченнє на Олега, що він хоче тримати з Половцями, і загальне незадоволеннє на його союз з Половцями (лїтопись висловляє його кілька разів досить сильно, а відгомін сеї традиції маємо ще і в Слові о полку Ігоревім, що його зве «Гореславичом» замість Сьвятославича, та винуватить у всїх тодїшнїх усобицях)[197]. Зовсїм ясно, що Мономаху з Сьвятополком треба було на тім конґресї не наради, а чого иньшого. Під пресією загальної опінії вони хотїли або примусити Олега, щоб розірвав союз з Половцями і таким чином позбути ся небезпечного половецького союзника у себе з заду під час завзятої боротьби з Половцями з фронту, а заразом і ослабити самого Олега (се все особливо важне було для Мономаха), або — знайти повід, знов таки — санкціонований загальною опінїєю, для дальшої боротьби проти Олега. Олег, очевидно, розумів се дуже добре. «Набравшись дурної пихи», «усприємъ смыслъ буй и словеса величава», як клясифікує се неприхильний йому лїтописець, Олег відповів, що не признає над собою суда «епископів, чернцїв і смердів». Тодї Сьвятополк і Мономах оголосили його одномишленником Половцїв і пішли на нього походом.

Се було при кінцї квітня (1096). Олег не відваживсь анї вийти проти них, анї відсижувати ся в Чернигові; похід, видно, застав його неприготованим. Він вихопив ся з Чернигова в Стародуб, Володимир і Сьвятополк погнали ся за ним і обложили в Стародубі. Облога була дуже тяжка, Стародубцї завзято боронили свого отчича; близько пять тижнїв ішли битви під городом. Нарештї Стародубцї не могли довше триматись, і Олег капітулював. Сьвятополк і Мономах зажадали, щоб він прибув разом з братом Давидом на з'їзд до Київа — «сняти ся и порядъ положити»; Олег присягнув на тім. Подібно вчинили і з Давидом: Сьвятополк і Мономах ходили під Смоленськ, примусили його вернути ся в Новгород і теж постановили з ним угоду — мабуть зобовязали його приїхати на той з'їзд[198].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ІI. Розклад Руської держави в XI–XII в.“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи