Розділ «ІI. Розклад Руської держави в XI–XII в.»

Давид тим часом, діставши в руки Василька, попробував був забрати його волость, але наскочив на Володаря, і той примусив Давида залишити сї пляни і випустити Василька (при кінцї марта 1098). Не вдоволивши ся тим, Ростиславичі помстили ся над Давидом, попаливши його пограничні землї. Потім приступили під Володимир і післали до володимирської громади, жадаючи, аби видали тих бояр, що намовили Давида на Василька. Володимирцї вдарили в дзвони, скликали віче й зажадали від князя, аби видав тих бояр. Давид, передчуваючи біду, вислав ще сих бояр з міста, перед тим, але громада вкінцї вимогла, що їх видав — инакше грозила ся, що піддасть ся Ростиславичам. Бояр віддано Ростиславичам і ті повісили їх і розстріляли стрілами[213].

Тим часом Сьвятополк зміцнив себе помочию Сьвятославичів, забезпечив собі богатими дарунками невтралїтет Поляків, до котрих звертав ся по поміч Давид Ігоревич, і доперва на початку 1099 р. розпочав свою кампанію на Давида. Давида обложено в Володимирі; він чекав помочи, що обіцяли йому польські князї, але ті, перекуплені Сьвятополком, помочи не прислали, хоч взяли гроші й від Давида. Вкінцї по семи тижнях облоги Давид скапітулював: піддав Сьвятополку місто під умовою, аби випустив його з Володимира, і втїк у Польщу. Але забравши Давидову Волинь, Сьвятополк не міг устояти перед спокусою прилучити до неї й Галичину, «бо то була волость його батька і брата» (Ярополка), як стилїзує його мотиви повість. Без довших короводів пішов він її заберати, хоч перед тим присяг Ростиславичам, що воює тільки з Давидом. Та Ростиславичі того не настрашились і стрінувши його з військом на границї своєї землї, «на Рожнї полї» (на вододїлї Серета і Буга) розбили його сильно. Василь в своїй повісти оповідає, що слїпий Василько виїхав з хрестом перед військо, пригадуючи Сьвятополку його присягу, і се зробило вражіннє на військо: «богато побожних людей бачило високо вгорі хрест над Васильковими вояками». По сїй неудачі Сьвятополк передав дальшу кампанїю своїм синам і сину Давида Сьвятославича Миколї, що був з ним з помічним військом, а сам вернув ся до Київа. Сьвятополчичі звернули ся по поміч до Угрів проти Ростиславичів і дістали дїйсно. Сам король з старшиною й великим військом прибув у поміч і приступив під Перемишль, де замкнув ся Володар. Давид, що по своїм погромі став союзником Ростиславичів, привів в поміч половецьку орду під проводом Боняка. Під Перемишлем на Вягрі стала ся битва, де Половцї страшно знищили Угрів, звабивши їх малим віддїлом до погонї й потім обнявши всїми своїми силами: «збили Угрів у мяч, як сокіл збиває галок». Угри кинули ся тїкати, й маса їх потопило ся в Вягрі і Сянї. Повість, що рахує угорське військо на неможливе число 100 тис., каже, що пропало їх 40 тис. Се розумієть ся неправда, але великі утрати їх не підлягають сумнїву: «така біда стала ся, що нема такого й у книгах, і оповісти не годен», як кажуть угорські хронїки[214].

Се осьмілило й Давида Ігоревича, і він почав здобувати собі назад Волинь. Йому удало ся здобути Володимир, де в облозї загинув старший Сьвятополкович Мстислав, і кампанїя, що ще протягла ся після того кілька місяцїв і мала ріжні переміни, закінчила ся (десь коло вересня 1099 р.) тим, що Волинь зістала ся в руках Давида[215].

Не здужавши здобути від Давида Волинь оружно, Сьвятополк звернув ся до князїв, щоб вони відібрали йому Волинь у Давида. І се йому удалось, бо Сьвятополк, як сказано, заняв собі дуже вигідне становище в полїтицї: з Сьвятославичами він був у союзі (спеціально з Давидом), а Мономах його бояв ся. На з'їздї Сьвятополка з Сьвятославичами й Мономахом у Ветичах (Уветичах), під Київом (насупроти Вишгорода, за Днїпром), в серпнї 1100 р., прийшло до порозуміння між ними: Давида за кару ухвалено вивести з Володимира і передати Волинь Сьвятополку. Давида Ігоревича візвано на з'їзд, чи на суд; поводом, видно, були скарги Давида на Сьвятополка, що він хотів його вигнати, але справу повернено другим кінцем, против самого Давида. Давид сьміло прибув, але стрів ся з такою холодною однодушністю зібраних князїв, що, як каже лїтопись, не став нїчого й говорити. «Прийшов до них Давид Ігорович і сказав: «чого сьте мене прикликали? от я, кому від мене кривда?» А Володимир на те відповів: «ти сам присилав до нас, казав: «хочу прийти до вас, братя поскаржити ся на свою кривду», отже прийшов єси й седиж з братиєю своєю на однім коврі, то чому не скаржиш ся, від кого маєш кривду»; і не сказав на се Давид нїчого. Тодї уся братія всїла на коней — Сьвятополк із своєю дружиною, Давид і Олег з своєю дружиною, кождий осібно, а Давид Ігорович сидїв осібно і не припускали його до себе, а радили ся собі з'осібна про Давида. Вкінцї князї видали над Давидом такий присуд і оголосили йому через своїх відпоручників тут же на з'їздї: за те, що ти кинув ніж між нами, чого не бувало в Руській землї (історія Сьвятополка, очевидно, уважалась чимсь дуже архаічним!), позбавляємо тебе володимирського стола, але анї увязнимо тебе, анї зробимо иньшої шкоди, а даємо тобі волость Божський і Острог, крім того Сьвятополк від себе дає тобі Дубен (з Волинської волости самогож Давида!) і Черторийськ (з Турово-пинської), а Мономах 200 гривен і Сьвятославичі других 200 гривен грошима. Давид не відважив ся спротивитись сій конспірації й піддав ся присуду. Йому потім Сьвятополк дав Дорогобужську волость, його колишнє володїннє, правдоподібно — замість тих розкиданих волостей, що признано йому на Ветицькім з'їзді, і він там і скінчив своє бурливе житє.

Окрім сього присуду князї видали ще иньше рішеннє, ще більш дивне. Після того як провинник Сьвятополк засудив свого співпровинника Давида і за кару забрав собі його волость, він же з иньшими князями постановив відібрати волость і у покривдженого — Василька, розумієть ся — з тим, що й вона мала бути передана тому Сьвятополку, що його ослїпив! Такий рішинець на користь несправедливого Сьвятополка видавав ідеальний Мономах і признаваний пізнїйше сьвятим Сьвятославич Давид. Річ зрозуміла, що перед такими оборонцями правди й моральности Давид Ігоревич міг уважати безпотрібним відмикати губу.

«Тодї послали, оповідає про се своїм епічним стилем лїтопись, послів до Володаря й Василька, кажучи: візьми (Володарю) свого брата Василька до себе, і нехай буде вам оден Перемишль; схочете — живіть собі з нїм, не схочете — пусти (Володарю) Василька сюди, будемо його тут годувати; а холопів і смердів наших (себто Сьвятополкових і Давида Сьвятославича, забраних у війнї з Ростиславичами) видайте!»

Ростиславичі показали більш енерґії як Давид: вони рішучо відкинули сю нахабну пропозицію[216]. Тодї Сьвятополк із Сьвятославичами постановили йти на них походом і відібрати у них волости. Воно можливо, що та пропозиція ветицького з'їзду була й зроблена для зачіпки, для провокації, щоб потім мати причину відібрати від Ростиславичів Галичину і доповнити Сьвятополкови «волость його батька і брата», котру він не міг здобути сам. Але сьому спротививсь рішучо Мономах, як він описує в своїй автобіоґрафії (вона й написана з поводу сього розмиря, як оправданнє свого житя й полїтики, не тільки для його дїтей, але й для суспільности). Пригадаймо поголоски й натяки про союз Мономаха з Васильком, зважмо, що всяке дальше зміцненнє Сьвятополка було для Мономаха небезпечне, і ми зрозуміємо, що він не міг поступити инакше. Його відмова спинила союзників: може їх очам представила ся знову перспектива союза Ростиславичів і Мономаха; у всякім разї вони після сього дали спокій Ростиславичам, і Василько лишивсь на далї в Теребовлї[217].

По сих пертурбаціях полїтична система Руської держави виглядала так: Київщина, Волинь (з виїмком Погорини) і Туров-Пинськ в руках Сьвятополка. На Волини сидїв його син Ярослав[218], Київщина і Туров-Пинськ в безпосередній управі самого Сьвятополка. Бересте він віддав, здаєть ся, сину Ярополка Ярославу, але той забунтував і стратив волость[219].

Друга велика держава — Мономаха: Переяслав, Смоленськ, Новгород і Поволже (про Тмуторокань вже не чуємо по тих половецьких бурях з кінця XI в.). В Новгородї сидїв старший Мономахович Мстислав; иньші Мономахові сини, здаєть ся, пізнїйше вже розсажені по волостях. Землї Мономаха були значно більші й сильнїйші від Сьвятополкових. Після того як він позбув ся боротьби з Сьвятославичами, становище його було міцне, і він був властиво першою силою, але Сьвятополк опирав ся на союзі з Сьвятославичами, стояв у тїснім союзі також з Угорщиною і Польщею[220] і грав на Руси першу ролю в останнїх роках XI і перших роках XII в. Мономах переняв у нього першенство аж пізнїйше — взявши в свої руки боротьбу з Половцями.

Сьвятославичі подїлили батьківщину так, що Давид сїв у Чернигові[221], Олег в Новгородї Сїверському, йому ж належало Посемє[222]; Ярославу зісталась Муромська волость (тодї центром її стає Рязань[223]. Визначної ролї в полїтицї вони не мали, виступаючи в ролї помічників — з початку Сьвятополка, потім Мономаха, коли він став шефом руської полїтики. Се особливо дивно для Олега, такого енерґічного; мабуть попередні трівоги й зусиля приборкали вже його. Давид же взагалї був невизначною фіґурою, як і меньший брат Ярослав. Пізнїйше поученнє за те виставляло Давида взірцем християнських чеснот, миролюбности й стїйности в слові[224].

Давид Ігоревич зовсїм зійшов зі сцени по ухвалї Ветицького з'їзду. Ся княжа галузь від тепер сходить нї нащо; син Давида Всеволод, чи Всеволодко, як його зве лїтопись, дістав Городен волинський, маленьку волость на нижнїй Горини.

Ростиславичі теж не брали ролї в загальній полїтицї, заняті своїми домашнїми справами: вони далї вели завзяту боротьбу з Поляками, про котру чуємо ще з 90-х рр. (1092), і Володар навіть попав ся був раз в неволю Полякам[225], — та заходились коло зміцнення своїх границь чужеплеменною кольонїзацією. Від коли вмер Рюрик Ростиславич (1092), Володар сидїв в Перемишлї, Василько в Теребовлї.

Полоччина й далї жила своїм осібним житєм. По Мономахових спустошенях 80-х рр. старий Всеслав дав спокій «Ярославовим внукам» і сидїв тихо. По його смерти (1101) сини його (а було їх аж сім)[226] подїлили батьківщину й роспочали між собою війну, в котрій брали участь і Ярославичі (1104). Сей роздїл і замішання приготували пізнїйшу окупацію їх земель Мономаховою династиєю) (правда — не довгу).

Така полїтична система трівала до смерти Сьвятополка. Він хотїв зробити в нїй ще одну переміну. Його, видко, дуже інтересував Новгород, і він бажав навіть виміняти його у Мономаха на Волинь. Мономаху міняти не хотїлось, але він не відважавсь і відмовити Сьвятополку, тож викрутив ся Новгородцями: він візвав сина Мстислава й новгородських відпоручників у Київ, і тут Новгородцї заявили рішучо, що не приймуть до себе Сьвятополкового сина (Ярослава). Сцена ся о стільки характеристична для Мономахової дипльоматиї й сильного становища Сьвятополка, перед котрим викручувавсь Мономах, що її варто навести: Новгородцї з Мстиславом і з Володимировими послами стали перед Сьвятополком, і посли Мономаха сказали: «от Володимир прислав свого сина, а от і Новгородцї прийшли, щоб узяти твого сина, а Мстислав нехай іде у Володимир». Тодї Новгородцї сказали: «нас прислано з заявою: ми не хочемо анї Сьвятополка анї його сина; коли має твій син дві голови, нехай іде; ми Мстислава дістали ще від Всеволода й вигодували його собі на князя, а ти нас покинув». Сьвятополк всякими способами умовляв їх, але нїчого не вдїяв, і відступив від свого пляну [227]. Розумієть ся, як би Мономах не мав нїчого проти обміну, то не турбовав ся б тим, чи Ярослав має ще одну голову в запасї, чи нї, і не спроваджував би їх до Київа з сею заявою.

Боротьба з половцями

Постанови княжих з'їздів в Городку, по ослїпленню Василька, і потім у Ветичах скасували побожні заміри Любецького з'їзду. Постанови про забезпеченнє спокою, про оборону покривджених потоптали слїдом зовсїм безпардонно самі їх автори. Постанову про отчини потоптано теж — князї забрали отчину у Давида, хотїли забрати і у Ростиславичів, та тільки ті не дались. Замість аби «соблюдати» Руську землю від Половцїв, вони знову залїзли з головою у внутрішнї війни. Але половецька справа занадто була пекучою, щоб її можна було заспати. В повісти Василя мотив — уважати на Половцїв виходить все на верх, де йно заходить мова про княжі відносини: він вкладаєть ся в уста князїв на Любецькім з'їздї, як доказ потреби солїдарности князїв; ним мотивує Мономах потребу спільної акції князїв против напастників, що нарушили спокій ослїпленнєм Василька; ним стримують Кияне Мономаха й його союзників від походу на Сьвятополка: «просимо тебе, княже, й братів твоїх — не губіть Руської землї! як почнете війну між собою, погані будуть тїшити ся тим і знищать землю нашу, що її зібрали до купи ваші дїди й батьки, великим трудом і відвагою, борючи ся за землю Руську — а ви хочете Руську землю погубити»[228]. І скоро відносини трохи уставились — після Ветицького з'їзду, половецька справа стала на дневнім порядку.

Головно її пильнував і положив в основу руської полїтики на цїле десятолїтє Мономах. Тут передовсїм входили в гру його власні інтереси, як переяславського князя: Переяславська волость терпіла від Половцїв більш нїж яка иньша земля. Але міг бути й вплив публичної опінїї: Мономах взагалї дуже уважав на суспільність, на її погляди й опінїю, а суспільність дуже симпатизувала боротьбі з степом. Треба тільки поглянути на непохвальні замітки про князїв, що наводили Половцїв на Русь, й ентузіястичні оповідання про походи на Половцїв, щоб переконатись в сїм; лїтописцї та поети, що осьпівували сї походи, дають, безперечно, відгомін поглядів суспільности: всї популярні у пограничної, київської людности князї були завзяті вороги степу…

Вже 1101 р. з'їздили ся князї — Сьвятополк, Мономах і Сьвятославичі під Київом (на Золотчі), здаєть ся — власне в половецькій справі, може укладаючи плян якоїсь спільної боротьби: суджу з того, що як раз сюди прибули посли від усіх половецьких старшин для переговорів. Князї призначили місцем для переговорів Саків (трохи низше по Днїпру), і тут уложено угоду й обміняно закладнїв[229]. Але саківська умова не упорядкована, видко, русько-половецьких відносин, і по роцї такої виникнув плян походу в степи, на половецькі кочовища. Спеціальних мотивів лїтопись не подає, не каже, чи Половцї самі переступили угоду, чи руські князї уважали її непевною й хотїли відстрашити Половцїв на далї; але низше ми побачимо натяк на те, що половецькі напади не переривались і по нїй. На початку 1103 р. в сїй справі з'їздили ся Сьвятополк і Мономах з своєю дружиною під Київом (на Долобську); похід був вже рішений в прінципі, ріжнились що до часу: дружина Сьвятополка уважала весну невідповідним часом з огляду на сїльські роботи: «знищимо смердів і переб'ємо їм рільні роботи», Мономах довів, що нема що уважати на се, коли селяне — «смерди» незабезпечені взагалї від Половцїв. «Дивно минї, дружино, переказує лїтопись його арґументацію, що ви про коней до оранки думаєте, а того чому не поміркуєте, як почне смерд орати, а Половець приїде, ударить смерда стрілою, візьме його кобилу, потім піде до оселї його, візьме жінку й дїтей і забере все майно його — то коня того жалуєте, а самого його чого не жалуєте». І не могла нїчого на те відповісти дружина Сьвятополка, а Сьвятополк сказав: я вже, братя, готов, і встав з ради». Сї арґументи дружини й Мономаха інтересні, бо показують — перше, що в сих походах на Половцїв окрім дружини брали участь і земські полки з міщан і селян, друге — що половецькі напади йшли далї своєю дорогою, хоч в лїтописях не записано в сих роках половецьких нападів, — може тому, що занадто вже призвичаїлись до них.

І так плян Мономаха прийнято; похід ухвалено зараз; закликали иньших князїв. Давид Сьвятославич і кілька дрібнійших князїв взяли участь, Олег вимовив ся (може — не хотїв ще розривати з Половцями). Війська рушили в мартї, Днїпром у низ, від Хортицї рушили на схід степом, і пройшовши чотири днї, десь в басейнї Самари стрінули й погромили половецьке військо. Богато половецької старшини полягло, а взятого в неволю старшину Бельдузя Мономах казав забити — за те, що Половцї не держались присяги й напали на Русь[230]. Русини захопили половецькі кочовища, забрали богато товару й невільників. Ще важнїйше було, що з степу при тім виведено ватаги Печенїгів і Торків, що були підвласними Половцям, а тепер переходили під руську протекцію та призначались до кольонїзації й оборони полудневого погранича[231]. Сьвятополк ужив сї виведені з степу ватаги для нового скольонїзовання Порося і заходив ся коло його укріплення городами. В серпнї тогож року відновив він Юрїв, знищений Половцями тому вісїм років[232]. Правдоподібно, теж робило ся й за Днїпром, в Переяславщинї.

За похід 1103 р. Половцї пімстили ся цїлим рядом нападів. Лїтопись, розумієть ся, згадує не всї (декотрі нпр. знаємо з приписок до автобіоґрафії Мономаха). Під 1105–1107 р. записано, що Боняк напав на околицї Заруба, на правім березї Днїпра, погромив ново осаджених Торків і Печенїгів, що мабуть хотїли його відігнати (1105). У Мономаха згадують ся два напади Боняка, обидва мабуть на Київщину; за ним уганяли, але догнати не могли. Меньш удав ся набіг Половцям в околицї Зарічська (на Погоринї): за ними гнались аж до Дунаю, догнали й перебили, а здобич відібрали (1106). На другий рік терпіла Переяславщина: Боняк попустошив околицї Переяслава (май), потім, в серпні, він же прийшов з великим військом, з иньшими ханами, під Лубен, але Мономах постягав князїв (між ними був й Олег), і Половцїв сильно побито. Після того були переговори з Половцями; Мономах і Олег посвоячились з половецькими родами ханів Асеня і Гіргеня, висватавши доньок у двох одноіменних ханів — Аеп для своїх синів — Юрия Мономаховича і Сьвятослава Ольговича.