Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

«Передача церков і маєтків (церковних) має відбутися протягом півроку після того як стан духовний і шляхетський вернеться до своїх маєтків.

«Для внутрішньої безпечності і скоршого випровадження Москви з Києва король й. м. пошле гетьманові військ Зап. чужоземного війська зараз тисячу, а як треба буде більше, то хоч і 5 тис. — з котрим Тетеря поспішить якнайскорше. Хліб тому війську вельм. гетьман зап. визначить коло Білої Церкви (приписано рукою Виговського: або де (буде вважати за зручніше).

«Всі залоги між Случчю і Горинню гетьман зносить зараз і видасть універсал аби вийшли».

Підписано: Ів. Виговський, в. гетьман в. кн. Руського, і печать. На ці акти другого дня, 7 (17) зложено присягу в такій формі:

«Я Іван, своїм і всього війська Зап. іменем присягаю всемог. богові в трійці святій єдиному, на те що я з військом Зап. у всім буду справуватися згідно з комісією, котру я постановив з вельм. пп. комісарами своїм іменем і іменем війська Зап., і наступники мої — гетьмани військ Руських також будуть справуватися з військом. Так мені боже поможи і мука Христова. А ця присяга буде дійсна, коли виконають присягу король і вичислені особи. Ів. В., в. гетьман в. кн. Руського».

Генеральна старшина і полковники виставили таку «субмісію». «Мы, обозный, судЂи, есаулы войсковые, полковники, так своим яко панов сотников, атаманов и всеи черни войска Запорозского именем даємо на себе тую субмисію с печатю войсковою и подписами рук наших на реч нижей менованую тым способом:

«Поневаж найяснЂйший Ян-Казимер Король є. м. пан наш мил. тепер счасливе пануючий през вельможных и. м. п. комисаров ухвалою сеймовою до нас высланых: п. Станислава Казимера Беневского каштеляна волынского и пана Людвика Казимера Євлашевского кашт. смоленского милостиве декляровал, же нас, войско Зап. хотячи мЂти яко рицерских людей под протекцією своєю и под оную тепер берет, пустивши тоє все в вЂчноє запомнЂнье, счо ся кольвек през тыє замешанья стало, -

«Прето ми тую мил. ласку є. кор. м., п. н. м., яко дедичного пана, и всей Речы Поополитой вдячне и миле принявши, обецуємо по собЂ тоє, же так тепер яко и напотом вЂчными часы не будем руки на короля є. м., п. н. м., и всю Речь Посполитую подносити и противко не воєвати. И овшем — яко пана дедичного во всем так як из стародавных часов бывало и яко повинность наша рыцарская яко вЂрных подданых ку паном прирожоным кажет слухати волю є. кор. м., п. н. м. полнити. И присягою тоє публичною перед комисарами є. к. м. на тоє выслаными потвердити.

«Але то под такою кондицією, жебы теж и нас є. к. м., п. н. м., взаєм, і вся Речь Посполитая — так станы духовные яко и свЂцкиє, водлуг просьбы нашоє нас, войско Зап., во всем уконтентовали и присягою так своєю королевскою, яко и всеи Речи Посполитои на утвержене уже вЂчного и николи не розерваного покою змоцнили — так яко бы то вЂчными часы тоє не нарушено от всЂх наступаючих найяснЂйших королев полских было.

«И на тоє сеє наше писанє даємо.

«Писано в таборЂ под Гадячем року 1658 мЂсяца сентемврия семого дня.

«Тимош Носач єнералный обозный войска Запорозкого рукою. Самойло Богданович, Герман Гапонович судЂ войсковыє, Иляш Богаченко полковник чигринский, Федор Джулай полковник черкаский. Семен (?) Левонович полковник каневский. А (?) Креховецкий полковник корсунский, власна рука. Григорий Гуляницкий полковник нижинский рука власная. Петро Дорошенко полковник прилуцкий, рукою власною» [752].

Що можна сказати з приводу цих актів, в зв'язку з усіми тими відомостями, що ми маємо про ці переговори?

Навіть не дуже уважно приглядаючись гадяцькому актові (і текстові), ясно видно, що він з'явився в результаті завзятих торгів, завзятого бою за і проти постулату української автономії, «вел. кн. Руського». Можемо в повній мірі прийняти звістку Перетятковича, що протягом тижня акт цей перероблювано й переписувано разів з десять, і нарешті нашвидку, в ночі виготовлено — цю останню редакцію. Перерібками цими приведено її до повного хаосу, і від головного постулату — оцього «в кн. Руського»: означення прав третього, новопризнаного члена Річипосполитої — народу Руського, зісталися тільки цілком непоказні сліди, не говорячи вже, що зіпхнуто його на сам кінець, замість від нього, як головного постулату почати. Це пункт сьомий нашої нумерації — але в нім навіть не згадується це «в. кн. Руське». Воно заціліло в інших місцях принагідно — в титулі гетьмана й то не в повній формі («гетьман князівств Руських», «військ руських» тощо) — ця повна форма: «в. кн. Руського» виступає в петиції на сойм — «т. зв. екзекуції Гадяцьких пактів», доказуючи тим, що не з волі і бажання старшини в уніоннім акті цю повну формулу замінено такими, приблизними субституціями. Декларативно воно, це поняття, в уніоннім акті не виступає ні тут ні в 7 пункті, ні де інде. Навпаки, акт старанно маскує це формулою реституції довоєнних відносини Річпосполита, зложена з цих трьох народів: польського, литовського і руського (замість сказати — з трьох державних одиниць — «Корони Польської», «в. кн. Литовського» і «в. кн. Руського») «відновляється цілком такою як була перед війною» (п. 2) — коли ніякого в. кн. Руського не було. Правда, нібито мова йде при тім про територіальне statu quo, не зменшення території і границь передвоєнних, але при тім говориться про заховання і старих політичних прав і старих конфесій, так що гасло передвоєнних норм проголошується на всіх ділянках публичного життя. А з нового постулату — політичної автономії Русі, чи в. кн. Руського, на перевірку тільки й лишається конкретного, що капулерство, чи «печатарство» руське, що має фактично контролювати виконання постанов цієї нової унії. Глухо згадуються інші уряди: маршалка, підскарбія «й інші»; яка конкретно їх роля, не виясняється цілком: це голі рамки, що мають бути заповнені живим змістом тільки дальшою активністю творців унії. Такі самі рамки — це «конвокація» — збори сенаторів, дігнітарів чи може й усієї шляхти трьох українських воєводств, сурогат місцевого сойму. Конкретніше — це той трибунал, що його має організувати українська шляхта — субститут колишнього луцького трибуналу заснованого при першій унії. Цілком проблематичною величиною являється наємне військо, що має утримуватися з доходів трьох воєводств і пробувати під начальством гетьмана: має воно бути гарантією гетьманської влади і автономії проти переваги «Корони» — чи противагою війську Запорізькому? Це друге фактично певніше: може бути, що аргументувалось перед ширшими козацькими кругами інтересами автономності Русі, але в дійсності малося дати українській шляхті зброю проти переваги козацтва, особливо — козацької черні [753].

Коли на пункті структури і прав нової української держави опозиція комісарів дала тільки неясність і хаотичність, то на пункті її територіального обсягу вона задала цілком ясний погром змаганням козацького (чи старшинського) осередку до об'єднання в «Козако-руській державі» (вживши термінології Величка) всіх земель українських — разом з білоруськими (з цими може не в цілості, то принаймні частинно).

З одного боку цілком виразно виступає етнографічний критерій — «доки сягає руська мова» (в розумінню української і білоруської), або підмінюючи поняття народності поняттям віри — «доки досягли церкви грецького обряду». Це те що розуміється під поняттям «народу Руського». В ідеї «князівства Руські» і його уряду, «війська руські», гетьманат руський або «військ руських», границі народу Руського з Москвою — очевидно повинні розтягтися на всю цю територію; ця постулірована, неокреслена актом виразно державність руського народу повинна обіймати всі ці землі, доки сягає руська мова і доки — в залежності від мови — мають сягати права «грецької віри».

В дійсності тільки право грецької віри, властиво тут навіть тільки деякі права — реституція церков і рівноправність міщан грецької і римської віри виразно розтягаються на всю етнографічну територію «руську»: куди сягає руська мова, має право грецька віра, куди сягає грецька віра — мають міщани грецької віри право на магістратські уряди рівно з католиками.

На всі землі Корони і в. кн. Литовського очевидно розтягається контроль капулерів руських, щоб з ніяких установ не виходили акти противні постановам уніонного акту. Але це сказано глухо. Натомість сказано виразно, що контрасигновання королівських грамот руськими капулерами розтягується не на всю цю руську територію, а тільки на 6 воєводств коронних (Руське, Подільське, Волинське, Київське, Браславське й Чернігівське) — і то тільки на справи духовні, надання якихнебудь урядів і бенефіцій («gratiae» — жалування). На територію в. кн. Литовського ця компетенція не розтягається. В справах же світських функція капулерів обмежується тільки козацькою територією в тіснішім розумінню — трьома східними українськими воєводствами. Це властива державно-юридична територія «князівств Руських», інші державні права народу руського крім деяких релігійних гарантій (крім вичисленого вище ще участь галицьких владиків у сенаті) не виходять поза цю територію.

В збірці Голінського вичислено «пункти згоди з козаками», числом 18 і потім додано: «тих пунктів козаки подали були нашим комісарам 22, але їх обтято [754]: добивалися князівства абсолютно Руського [755] — при нім воєводства Волинського, Руського, Подільського, Белзького в Короні, а в в. кн. Литовськім — Пинська, Бихова, Стародуба, Овруча та інших земель — але те все обтято і не дано на те згоди». Серед тих ніби прийнятих 18-ти єсть також екстраваганції в змісті і стилізації, напр.: «Аби повернено люблинську церкву (4). Аби сойм був по черзі раз у Львові, другий у Луцьку, це відложено до волі короля й. м., также і трибунал — часто говорили: «Нам далеко їздити до Люблина, нехай буде нам тут трибунал» (6). «Біскупа в Києві не хотіли мати і костел тільки один, в Хвастові призначали резиденцію біскупові, але потім погодилися» (7). Можливо, що запис належить авторові дневничка і відзначає дещо з живих уст [756].

Таким чином мовчки відтиналися козацькі займанщини на Волині, Поділлі, в Пинськім Поліссю, в воєводствах Минськім, Мстиславськім, Новгородськім (район Чауського полку). Того що не важилися написати виразно в акті те договорювалося в секретній декларації Виговського: він обов'язувався вивести залоги з Волині (очевидно разом з тим — з Поділля і Берестейщини), при першій можливості зліквідувати Чауський полк. Козаччина вирікалася всієї політичної роботи, що запопадливо велася протягом останніх п'яти літ, була властиво нервом козацької політики — об'єднання української і сумежних частин білоруської території під патронатом війська Запорізького.