15 лютого н. ст. Мясковский одержав звістку від того-ж комісара, «що той зрадник дня 9 сього місяця, маючи очевидно потайне порозуміннє з усїми козаками, вступив в отверту боротьбу і о півночи ударив на Запороже, на згаданих полковників і табор їх. Тут виявила ся зрада всїх реєстрових, бо самі-ж до них [полковників] стріляли, так що ті з корогвами й бубнами ледви поуходили до Крилова, стративши 20 і кілька драґонів і більше як 10 товаришів». Потоцкий «тому кілька день» послав ротмістра Хмєлєцкого з унїверсалами й інструкціями для козаків, але після сеї останньої реляції рушив 15-го на Україну визначивши війську збірними пунктами Рокитну і Ольшанку на день 23 н. ст., і розіслав листи до панів просячи помочи військової — «не маючи вже нїякої надїї на вірність всїх реєстрових, коли зрадили черкаські» [1240].
Меньше значіння супроти сеї новознайденої реляції має звісна давнїйше коротенька сучасна записка про те ж у Машкевича, дворянина Єр. Вишневецького, під днем 15 лютого: «Князеви дано знати, що якийсь Хмельницький, зібравши трохи гультяйства, прогнав з Запорожа корсунський полк, що стояв залогою, і прогнавши, став скликати на своєволю, і до нього почало горнути ся що лиш живо». Вишневецький другого дня післав Машкевича з відомістю про се до Потоцкого, що був тодї (в 20-х днях лютого ст. ст.) в Богуславі, на похоронї Ад. Казановского [1241]. Се, як бачимо, не було тодї для Потоцкого нїякою новиною.
Сам Потоцкий відповідаючи на лист короля, що дорікав йому за непотрібний похід на Україну, про свої заходи проти Хмельницького писав королеви 21 (31) марта [1242], що рушив на Україну по зрілій розвазі, з огляду на панїку, яка підняла ся там. Сили Богдана в момент походу, як видко з листу, Потоцкий рахував тільки на 500 люда, але вважав вказаним рушити ся і против сих 500, «бо сї 500 підняли бунт з конспірації всїх козацьких полків і всеї України». Не має заміру розливати крови. «Кілька разів посилав [до Хмельницького], аби вийшов з Запорожа, — обіцяв йому ласку і пробаченнє його вчинків, але нїщо його не зрушить. Послів моїх затримав. Нарештї післав я з війська пана Хмєлєцкого ротмистра вашої кор. м., чоловіка справного і добре свідомого гуморів козацьких, умовляючи його [Хмельницького] словом моїм, що й волос йому з голови не спаде. Але він, не порушений і такою моєю поблажливістю, відослав до мене послів моїх з таким посольством: насамперед, аби я з військом уступив ся з України, по друге — аби я полковників і всю їх асістенцію відставив від полків, по-третє — аби я скасував ординацію Річипосполитої, так щоб вони зістали ся при таких вільностях, як тодї коли вони нас не тільки сварили з постороннїми, але і на маєстат покійних попередників і предків вашої кор. мил. підносили свою безбожну руку. В тих часах післав він [Хмельницький] на Низ, щоб дістати поміч від Татар, що чекають коло Днїпра. Посмів їх кілька сот перевезти на сей бік, аби вони зганяли наші сторожі, розставлені по ріжних шляхах, на те аби своєвільні не збирали ся до нього». Ладить собі і укріпляє «город» на Будках, на Низу, і звідти збираєть ся «боронити ся силою»; а сили його «в тих часах» (написання листа) рахують уже на 3000 [1243].
В иньших листах ріжних осіб, писаних в тих днях з України, на підставі, очевидно, відомостей, привезених Хмєлєцким, теж знаходимо звістки, що Хмельницький стоїть на Днїпровим острові званім Буцком чи Буцкою, дві милї від польської сторони, і робить собі на нїм укріплєннє з ровів і палїсадів. Має дуже багато живности і пороху; людей з ним рахують 2500, в тім 500 Татарів [1244].
Про переговори козаків з Кримом московські посли доносили з Криму, на підставі звісток від якогось «полонянника» з дня 5 с. с. марта, що до Криму приїхало до хана «з Днїпра запорозьких Черкасів чотири чоловіки» з прошеннєм, аби хан прийняв їх у підданство [въ холопство]. Стоять вони на Днїпрі і єсть їх в зборі пять тисяч, і просять хана дати їм своїх людей, щоб іти їм на польську землю війною за свою черкаську обиду, А за те, упоравши ся з королївськими людьми, обіцяють служити навіки ханови і на всяку війну з ним бути готовими». І хан тих послів ударовав кафтанами і тримав у себе в Бахчисараї тиждень і відправляючи дав по коневи, а кримським людям і чорним (простим) Татарам звелїв годувати коней і готовити ся на королївську землю, і до Перекопу до князя ширинського Тугая написав готовити ся на війну. І Татари та руські полонянники кажуть явно, що хан наказав кримським і ногайським людям готовити ся на королївську землю [1245].
До сих певнїйших звісток, поданих людьми близшими до справ, додам ще де що з переказів, записаних Кунаковим зимою 1648-9. Се розумієть ся, лєґенда, але жива, реальна, а не вифантазованї довільно пізнїйші оповідання Ґрондского про наради Хмельницького з козаками, або історії Величка.
Богдан Хмельницький, оповідає Кунаков, будучи за вартою, підмовив 300 козаків, і в відповідну хвилю разом з ними і з вартовими утік на низ, взявши, з собою з дому тільки бранця Татарчука, сина одного мурзи, що дістав ся йому при подїлї добичі і жив в його домі як свій. Потоцкий післав за Хмельницьким на здогін 500 козаків, а з ними «для вірности» 300 Ляхів. Коли вони догоняли Богдана в степу, він післав до них козаків від себе і ті почали козакам промовляти до сумлїння: невже вони піднесуть руку на своїх товаришів, що хочуть постояти за благочестиву віру? І козаки, вислані наздогін, відставши від Ляхів і поговоривши між собою, половили тих Ляхів, що були з ними післані, а котрі противили ся — побили, і пристали до Хмельницького. Той дуже радїв і велїв і тих взятих в неволю Ляхів теж постинати - нема чого, мовляв, ворогів божих і гонителїв християнства в живих тримати. І так Хмельницький уже з 800 козаками пішов по Днїпру вниз «в лукоморьє» (над морську затоку). Укріпивши ся тут, післав до Криму 20 козаків, а з ними написав до того мурзи, котрого сина мав у себе, що він йому віддасть сина без викупу і обміну — нехай приїде до нього «в лукоморьє» і візьме сина, а коли хоче мати закладнїв, нехай лишить з тих козаків, що він послав. Мурза з сотнею Татар приїхав до Богдана, і той йому показав велику честь, вернув сина і умовив ся з ним, що той підмовить иньших мурзів з Криму і 15 тис. Татар. Весною з першою травою вони мають іти з Криму і зійти ся з Хмельницьким коло Жовтих Вод. На тім вони присягнули: Богдан присягою, а мурза «шертью» (магометанською присягою). Тим часом до Хмельницького стало приїздити багато козаків, шляхти і вільних людей, і Богдан почав з них «строїти» полки і настановляти полковників, а як прийшла до нього вість, що мурзи вийшли з Криму, — Богдан, упорядкувавши полки, пішов з усїми полками на Жовтї Води, щоб зійти ся з Татарами. А всього з Богданом пішло «з лукоморья» в восьми полках коло 6 тис. козаків, шляхти і вільних людей [1246].
Як бачимо, сї оповідання, при своїй лєґендарности, сходять ся по-декуди досить близько з тою схемою подїй, яка вирисовуєть ся з наведених вище звісток.
Представленнє Хмельницького, його пляни, мотиви аґітації, лєґітімна лєґенда.
Застановимо ся тепер трохи над сею схемою.
Перед усїм насуваєть ся питаннє, якими мотивами поводив ся Богдан, тїкаючи на Низ при кінцї 1647 р. [1247]. Чи хотїв він тільки сховати там у безпецї голову свою, не маючи вже захисту нїде на волости? В таку ноту ударяє він у своїм листї до Потоцкого («реєстрі кривд»), представляючи що се зовсїм не було в його плянах — збирати козаків, а вони його самі вибрали привідцею і тим самим дали мандат заступати взагалї покривджене козацтво. Та не легко увірити, щоб старий сотник, заможний і шановний, мав вдоволити ся ролею неприкаянного низового лугаря без усяких дальших плянів.
В пізнїйшім листї до короля Володислава (по корсунськім погромі). описуючи ті кривди і утиски, які мусїли козаки зносити на волости від державцїв і своєї шляхетської старшини, Хмельницький представляє дїло так, що певна частина козаків, не можучи далї жити на волости під таким безправєм, рішила шукати прибіжища «бодай головам своїм з самими душами» — «не де инде як на звичайних місцях наших на Запорожу», що служило одвіку таким прибіжищем — «звідки предки наші з довгих віків звичайно оказували річи-посполитій і вашій кор. милости своє вірне підданство і служби». «Але і тут на Запорожу не дали нам спокою! Не вважаючи на привилеї, які маємо від вашої кор. милости, вони в нїщо обернули ваші військові вільности і нас самих, маючи нас не за слуг вашої кор. милости, а за своїх невільників власних». Без усякої причини з їх сторони гетьман Потоцкий наступив на них навіть і на Запорожу. Заразом і Україну став нищити, «мабуть задумуючи саме наше імя козацьке викоріняти або з землї зігнати». Тодї козаки рішили бороти ся з ним, маючи те переконаннє, що все се дїєть ся против волї короля («против волї і наказу вашої кор. милости на здоровє наше з великими військами наступили»), — що козаки терплять взагалї від панів за свою вірність і прихильність королеви, і гетьман Потоцкий не поступає в інтересах короля. Через те, против свого бажання, щоб тільки оборонити ся від Потоцкого, мусїли козаки ужити собі помочи хана кримського — «дав він нам поміч, памятаючи, що ми також помагали їм кілька разів против їх ворогів, в таких ж пригодах» [1248].
Хмельницький, очевидно, не договорює умисно, — щоб часом не скомпромітувати короля перед ворожими йому панами надмірно щирими виявами його порозуміння з козаками. Але кінець кінцем, коли згадаємо те, що знаємо про зносини короля з козаками і про ту аґітацію, яку Хмельницький вів між козачиною, — зміст його листу стає зрозумілим. Невдоволена шляхетським режімом козаччина зробила сецесію на Запороже, щоб там орґанїзувати ся незалежно від режіму уставленого ординацією 1638 р. і служити королеви, — котрий дав немов свою згоду на орґанїзацію такого свобідного козацького вїйська своїми переговорами і листами 1646 р.
Се було не те, що містило ся, правдоподібно, в королївськім листї. Володислав хотїв від козаків морської діверсії, і тепер, одержавши перші відомости про утечу Хмельницького на Низ і якісь заворушення там на Низу, він, очевидно, представляв собі, що се козацькі заходи до морського походу, про котрий він колись з ними домовляв ся. В листї до Потоцкого (звісного нам, на жаль, тільки з відповіди Потоцкого з дня 31 марта н. с.) король очевидно стримував його від усяких воєнних кроків против козаччини і радив дати їй свободу рушити ся на море, коли вона того хоче. Потоцкий в відповіди заявляє згоду свою з королївською гадкою, що козакам добре дати дорогу на море — не для того, мовляв, що вона того хоче, а тому що се діктують інтереси річи посполитої — «аби та мілїція поля не залягала і не забувала давнього способу воювання, що може придати ся в будучности». Але заразом підносить, що Хмельницький добиваєть ся не того, щоб іти на море, але щоб жити в стародавнїй своєволї, «а ті святі постанови річи посполитої, для котрих стільки було положено труду і крови шляхетської пролито [себ-то ординація 1638 р.], — аби шию собі зломили» [1249].
Се була правда, Хмельницький і його товариші не заявляли нїякої охоти іти на море. Їх завдання лежали на волости — в скасуванню ординації 1638 р. і відновленню порядків з-перед повстання Павлюка. Морський похід їм був зовсїм не потрібний, і про королївське порученнє — іти на море ми з козацьких кругів зовсїм не чуємо. Чуємо що иньше: що Хмельницький готуєть ся до війни «з Ляхами» з волї і наказу короля. Инакшими словами: король жадає помочи козаків против ворожих йому панів, котрі його не слухають і против його волї гнїтуть козаччину.
Ся ідея убираєть ся в ріжні форми - то релїґійні, то полїтичні. Так ми бачили вище оповіданнє Климова, як йому Хмельницький казав, що король підіймав козаків на Ляхів за грецьку віру стояти. Оповіданнє переказане не конче мабуть докладно, але що щось в такім роді виходило від Хмельницького і йшло між козаччину, се не підлягає сумнїву. Гридин, бувши на Запорожу під час аґітації Хмельницького, як ми бачили, теж чув, що Хмельницький орґанїзував похід і підіймав на Ляхів «по королївському велїню». Запорожець «Тимошка Семенов», що був в весняній кампанії 1648 р., також оповідав в червнї того-ж року, що се король підняв орду на Ляхів і віддав їй в неволю Потоцкого й иньших. Він, король, постановив перейти на православну віру, збираєть ся затим приїхати до Київа по жнивах, і всїх Ляхів хоче перевести «в християнську віру» [1250].
З другого боку аґітація мусїла вдаряти в струни боротьби в союзї з королем проти панів-Ляхів, які против волї короля поневолили козаків ординацією 1638 р. і хочуть винищити саме імя козацьке (листа Хмельницького з 12 червня) [1251]. А можна з усякою правдоподібністю відгадувати ще оден варіант — обрахований спеціально на шляхту, що так сильно підтримувала Хмельницького і в такій величезній масї виступає в рядах козаччини [1252]. Се боротьба з маґнатством, яке обсїло спеціально східню Україну і зробило собі з тутешнього землеволодїння виключно маґнатську монополїю. Викинути відси маґнатів і дати простір дрібно-шляхетському і козацькому землеволодїнню — се ідея, яка вповнї могла уміщати ся в рамах повстання, в представленнях його шляхетських участників. Вона відзиваєть ся не тільки в промовах Хмельницького перед комісарами 1649 р., але й гень пізнїйше, навіть в «статях» Б. Хмельницького: в його спеціальній опіцї для інтересів шляхти, яка пристала до козаччини.
В сих ріжних версіях лєґітімна лєґенда — віра в спочутє короля повстанським плянам і в його поміч, моральну чи реальну, плянованій боротьбі козацтва з маґнатами і їх воєнними силами, мусїла грати не однакову ролю, але мала своє значіннє. Вона була не нова: звучить дуже виразно і в аґітаційних відгомонах 1637 р., а можна піти ще назад і вказати на поголоски про союз короля і австрійської партиї против опозиційників, що ходили в 1590-х рр., як бачимо з нововідкритих матеріалів [1253]. Потайні зносини короля і двору з козаками в останнїх роках 1646-7 давали сїй лєґендї реальнїйшу підставу, нїж коли-небудь, і вона без сумнїву, відограла дуже значну ролю в аґітації, почавши від перших стадій її.
Розумієть ся, ми не можемо сказати, що ті заходи, які Хмельницький робить під сими кличами для орґанїзації своїх сил в перших місяцях, були докладно продумані і упляновані наперед, коли він тільки ще тїкав на Низ. Багато дечого могло бути піддане тими обставинами, які він стрів аж на низовім ґрунті. Але провідна ідея, хоч би в неясних обрисах, мусїла у нього бути: зібрати на Низу козаччину і підняти її до боротьби для повалення ординації 1638 р.
Що при тім Хмельницький мусїв сподївати ся активних виступів з боку польського війська і польської старшини против себе і своїх заходів, се, розумієть ся, мусїло йому бути ясне. Його нарікання на виступи Потоцького — тільки звичайне козацьке прибіднюваннє. Чи сподївав ся він з боку короля якоїсь помочи своїм плянам, се більше нїж сумнївне. Хмельницький мусїв настільки знати польські відносили, щоб тямити безсильність короля, і ледво чи рахував на щось більше понад аґітаційне значіннє своєї лєґітімної ідеї.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 77. Приємного читання.
TextBook