Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

         «Назвав мене козак мостивим паном!»

Сї образи були, видко, мотивами широко розповсюдженими. Пишний Жид, що велить козакови без шапки перед ним стояти (порівняти оповіданнє Кунакова) та каже себе (horribile dictu) мостивим паном називати, — і упокорений козак, що мусить зносити жидївські штурханцї і гнути ся перед ним (козак в сих образах українського поневолення виведений, очевидно, для сильнїйшого ефекту: коли рицарський гордий чоловік таке мусив зносити від Жида, що говорити вже про небораку-хлопа?). Дума, очевидно, тут черпає з устної, свійської традиції, і судячи по живости і силї сих образів, ся традиція була досить свіжа і богата в часї творення сеї думи. Натомість книжна українська традиція поза Самовидцем переважно мало самостійна і блїда.

Так Грабянка, для вияснення причин козацького повстання звертаєть ся до оповідання Коховского, — хіба може для більшого переконання, щоб словами Поляка потвердити українські кривди! Переповідає його свідоцтво одначе досить свобідно, додаючи деякі подробицї, якими оживляє сухе оповіданнє свого джерела («иметъ ли кто звЂра? кожу дай пану! иметъ ли рыбу? дай урочную дань оттуда на пана! отъ воєнныхъ користей татарскихъ конь или оружіе въ козака будеть — дай, хлопе, на пана!») [1117]. На иньшім місцї [1118], говорячи про порядки, які настали по Остряниновій війнї, переказує він оповіданнє Самовидця про тяжкі роботи і податки заведені державцями і орендарями — «дуди нЂякись, повивачноє, пороговщину, подимноє и поголовщину, очковоє, ставщизну, поємщизну, сухомелщину». Додає арендованнє Жидами церков («таже церкви божія Жидомъ запродаяху и за дозволеніемъ жидовскимъ крещаху младенци, и всякіе обради церковніє благочестивыхъ поддаяху Жидомъ въ аренду»). А докидає ще тяжкі муки, задавані Поляками козакам і їх сїмям: «дЂтей въ котлахъ варяху, женамъ сосци древіємъ изгнЂтаху и иная неисповЂдимая творяху бЂды» — популярна фраза, яка потім парафразуєть на ріжні способи.

В аґітаційнім унїверсалї Хмельницького (фальсифікатї), взагалї риторичнім і біднім змістом (правдоподібно власної фабрикації), Величко згадує ще безчествовання священників («бючи, роскрівавляючи, волоси і бороди вириваючи і утинаючи») та заборону зборів — «до такои пришлы были єсте неволЂ у Поляковъ, же двомъ или тромъ на мЂстЂ, на улицЂ или в дому своємъ зшедши ся заказано і неволно было вамъ зъ собою говорити и о потребахъ своихъ господарскихъ побесЂдовати, безъ чого и акти христинніи и веселніи быти не могутъ». [1119] Лукомський в своїх доповненнях до дневника Окольского розвиває мотиви оповідання Грябянки [1120] і Величкового унїверсала [1121], розмішуючи їх ріжними, часом дуже фантастичними подробицями. Напр. Поляки українських людей «шиями в колоди або в плетнї в найтяжші морози саджали, так що їм руки і ноги відмерзали, а иньші на смерть від морозу повмерали; жінок козацьких в плуги запрягали — лїд орати або рисувати, а Жидам велїли їx канчуками поганяти; иньших на лїд поставивши, казали з прорубів воду брати й їх поливати, або в проруби окунати велїли» [1122].

Нарештї автор «Исторіи Русовъ» [1123] вінчає сей цікль в розвою лєґенди, оповідаючи, як розіслані по Українї після погрому 1638 р. польські вояки виробляли «всЂхъ родовъ безчинства, насилія, грабежи и тиранства, превосходящія всякое понятіе и описаніе». Варили в кітлах і пекли на углях дїтей на очах батьків, а сих теж найлютїйшими карами замучували. Церкви пограбили і віддали в аренду Жидам, а церковні річи і шати тимже Жидам попропивали і пороздавали, ті з церковного срібла робили собі посуду, а з риз і стихарів перешивали спідницї своїм жінкам. «А сіи тЂмъ передъ христіанами хвастались, показывая нагрудники и исподницы, на коихъ видны знаки нашитыхъ крестовъ ими сорванныхъ».

Яка саме фактична основа лежить під сими, як бачимо, досить розгалуженними оповіданнями про арендованнє Жидами церков і побираннє з них доходів [1124], зістаєть ся неясним. Документальних звісток про арендованнє Жидами церков і які небудь конфлїкти на сїм ґрунтї досї не викрито, невважаючи на деяке заінтересованнє сею справою [1125]. В самій традиції обвинуваченнє Жидів в таких знущаннях, як бачимо, зявляєть ся досить пізно — але за те займає показне і міцне місце між арґументами сього історичного антисемітизму [1126].

Що до переказів про муки задавані Поляками Українцям, то вони розвивають звістки сучасників про нелюдські вчинки над українською людністю жовнїрів — чи то під час повстань, чи то під час кватировань жовнїрських: на ґрунтї ріжних суперечок і просто наслїдком недостачі карности серед польських військ. Ми знаємо, що з сього становища польська сольдатеска була одною з єгипетських язв Польщі навіть у внутрішнїх провінціях. В східнїй же Українї, фактично позбавленій публичної, державної власти [1127], вона дїйсно могла доходити до крайностей.

Бачили ми вище оповіданнє Коховского, що з поголосок, які доходили до нього, споминає про екзекуції чинені польськими військами з поручення дїдичів і старост, про вирізуваннє ними цїлих сїл наслїдком фальшивих обвинувачень в непокірности. Ґрондский, бувши з Любовіцким в посольстві у Хмельницького, оповідає, як Хмельницький нарікав на немилосердні своєвільства польських вояків. Вони прозивали козаків хлопами, били їх, грабили їх майно, безчестили їх жінок, полишених чоловіками, а потім, відходячи, замикали їх в хатах разом з дїтьми «і обложивши соломою, так палили, немов щурів». «А як могли зловити козака, що зброїв щось против пана, саджали його на найвищу палю, аби перед всїми як можна явно показати свою прирожденну ненависть до Русинів — немов би не досить було потиху кинути ворога в мішок та в воду...» Все се говорило ся з приводу подїй по 1648 роцї, але малює нам той загальний образ жовнїрських і панських насильств і екзекуцій, які робили саму згадку жовнїрських леж ненавистною для людности.

В звісній думі про замиреннє Хмельницького з Поляками сї жовнїрські лежі взяті з комічного боку — як польські жовнїри, маючи наказ не вимишляти великої стації

         По козаках і мужиках поставали,

         Да великую стацію вимишляли -

         Од їx ключі поодбірали,

         Да стали над їx домами — господарями

         Хозяїна на конюшню одсилає,

         А сам з його жоною на подушках почиває.

         То козак альбо мужик із конюшнї прихождає,

         У кватиру поглядає,

         Аж Лях мостивий пан іще з його жоною на подушках почиває,

         То він оден осьмак у карманї має,

         Піде з тоски з печали у кабак, та й той прогуляє.