Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Дня 15 февраля зачали ми в Терехтемирові ревізію кождого полку осібно. Хоч нам того не було поручено, але против тайних змов їх мусїли ми перевести явну присягу, щоб або вже знати, а не здогадувати ся тільки про зраду всїх, — або і комісарови і Іляшеви в їх експедиції на Запороже дати таку забезпеку, щоб знали кому вірити. Так от коли згідно з нашою переяславською ординацією прийшли перші два полки, вияснили ми їм широко і пишний стан і вірність, яка була у давнїйших козаків, і теперішні заходи зрадників, великі кровопролитя і страти козацтва і брак довіря до них короля і річи посполитої: коли саме тепер військо заходить ся через пп. гетьманів шукати милосердя короля і річи посполитої, годить ся спробувати останнього способу — аби присягли не всї гучком як звичайно, але кождий з осібна був обовязаний сакраментальною присягою на певні пункти. Отже чи хочуть козаки, щоб кождий окремо присягнув, положивши по формі палець на святий хрест, з тим щоб потім тримати ся такого порядку, який буде визначений соймом, — або инакше уже зовсїм не бути козацтву, анїж терпіти їх вічну невірність. Згадано при тім зараз про поголоски з Запорожа — що ще не злягли ся могили кумейські, і серед козаків ще стоять местники готові не тільки задавити кождий рух, але знищити саме імя козацьке, — а вже знаходять ся зрадники на Запорожу і підіймаєть ся нова своєволя. І тим закінчили ми нашу пропозицію: нехай кождий зложить присягу на ті три пункти — королеви і річи-посполитій не зрадити і руки на них не піднести; старших їм поданих слухати і на здоровє не важити; на море і Запороже без наказу гетьманів коронних не ходити і всї човни зараз попалити; своєвільників нищити завсїди і до чернецької ради не удавати ся. — Або нехай не відзиваєть ся і козацтва зречеть ся. А як згодите ся на присягу і виконаєте її, а потім її нарушите, то саме небо впаде на вас». . і т. д.

«По такім казанню (в котрім як вилитий встає перед нами Кисїль з усею своєю наївно-лукавою дипльоматією) — крикнули всї: ,хочемо умерти краще, анїж терпіти таку біду через зрадників і своєвільників! готові ми — кождий з нас — присягнути і присяги дотримати'. Тодї ми приступили до читання реєстру і положивши роспятє і уложивши текст присяги, казали кождому по формі виконати присягу. Коли кого небудь не доставало з реєстру, ми заявляли, що на доповнюваннє нема волї королївської, і ми не будемо доповнювати, бо то належить до сойму, скільки має бути війська і в якім порядку, а наступство потомкам зрадників не годить ся давати». (Така, очевидно, була дотеперішня практика, що на вакансії вступали перед усїм сини померших).

«Сим способом відправили ми всї полки і при закінченню кождого полку заповіли їм похід на Запороже і визначили, котрого дня мають зібрати ся під Криловим. Правда, вагали ся ми, чи йти з половиною тільки чи з усїм військом, але коли маємо такі відомости, що там на Запорожу найменше три тисячі, то вважали ми потрібним іти з більшою, а не меньшою силою. Підозрівати їх теж не позволяла нам присяга така сувора і виразна. Тому звелїли ми по городах зіставити з кождого полку по сотнї на сторожу, а з тих двох полків, котрі призначили ми на сторожу -Чигринського і Білоцерківського казали ми йти по половинї.

«При тім пописї пильнували ми позаарештовувати козаків вказаних нам паном краківським. І так Чорномазого взяли ми і посилаємо. Івана Злого Татари в степах зловили і з великим тріумфом в ролї козацького гетьмана запровадили до Константинополя. Острянин лежить хорий, иньші кажуть, що вже помер: писали ми до полтавського пана, аби взяв його під свій суд, коли ще живе. Чечуга втїк на Запороже. Полковника миргородського ми скинули і взагалї скасували полк Яблоновського, як непотрібний, як то було давнїйше волею п. краківського, злучили ми його з полком Переяславським, а полковник сей став чорняком, аби був покірний і шанував дароване йому під Боровицею житє. Полковника черкаського і чигринського готові ми були скинути, але сам Іляш упередив нас — рекомендував їх певність в осторогах і справах запорозьких і казав, що на сю хвилю не бачить більш відповідних на сї уряди, тому мусїли ми їх полишити, вистерігаючи ся, щоб під сю виправу на Запороже не давати приводу до невдоволення, так скоро зміняючи тих, котрих ми самі поставили і свою вірність казали заприсягти під Боровицею.

«При тім пописї довідали ся ми, скільки козаків, а скільки простої збунтованої черни полягло в тій битві (під Кумейками). Справили ми сей попис так пильно і докладно, що нїхто не міг пройти під чужим іменем, анї син на батьківське місце (иньшими разами значить так бувало!). Отже убуло всього (з реєстру) дванадцять сот — бо тепер їх 5800 знайшло ся в реєстрах, а що всього пораховано побитих 6000 трупів, значить згинуло 5000 своєвільників. З того козаки хотїли себе рекомендувати — вказували, що той бунт підняли своєвільники з слобід українних. Але ми на те їм добре одповіли, вказавши, що з того випливає їх більше лукавство, бо хлопи не бунтували ся б, як би вони козаки) не були їх промоторами, тим часом збунтувавши їх самі, однї з них чекали, чим те все скінчить ся, иньші провадили, иньші знов - що на конях сидїли, на очах наших утїкли. А річ-посполита має таки з того зміркувати, що так само важно уняти слободи і хлопів власних, аби не мали часу шалїти, — як і затримати в порядку самих козаків, бо нї хлопи без козачої фірми і поради, анї козаки без хлопської сили устоятись не можуть [705].

З закінченнєм попису виникали далеко скрутнїйші «консідерації» про Запороже. З одного боку, як пояснюють в тім же справозданню комісари, консеквенція вимагала і з ним поступити ex lege victoriae, на правах побідника, суворо і твердо, але з другого боку — не було на те сил, та й обстанова була иньша. По обрахунку комісарів вони могли вислати на Запороже не більше 4000 реєстрових; тим часом заходила весна і в весняних обставинах не легко було наступати на Запорожців, «бо самі місця і води будуть їм обороною».

Кінець кінцем на повній радї, що відбула ся в Переяславі 11 (21) II визначено козакам похід по вищенаведеному пляну; 18 (28) вони мають ставити ся в Крилові до визначеного комісарем ротмістра Мєлєцкого і з ним рушити на Запороже. В інструкції явній, поданій їм на тій же радї, поручало ся зреєструвати тамошнїх козаків, які знайдуть ся, поприписувати їх до полків і привести до присяги і потім з полками разом вивести їх з Запорожа на Україну, «чернь просту, люзних людей», не реєстрових також вивести з Запорожа всїх, зажадати видачі човнїв і їх попалити, забрати також київські гармати захоплені козаками свого часу; на сторожі на Запорожу мали зіставати ся сим разом полки Чигиринський і Білоцерківський на чверть року; потім їх мали перемінити полки Черкаський і Переяславський, потім Київський і Корсунський, і так далї переміняти ся що чверть року — «аби кождого року всїм полкам довело ся мешкати на Запорожу і ужити тої здобичи, котрою там займають ся». В тайній інструкції Мєлєцкому поручено було вважати на обставини і поступати відповідно до того чи лагіднїйше чи суворійше, аби тільки відвернути доконче похід на море і бунт на волости. Наказано також добити ся видачі Скидана і Чечуги — чи відразу з тим виступити, чи аж пізнїйше, як присягу вже зложать, — вважаючи на обставини. Приписувати до реєстру велено не більше пятисот — ,та й то тільки для форми, і в київські книги тих реєстрів не записувати — аж прийде ординація від короля, а тепер аби запобігти тій своєволї й спорожнити від неї Запороже, а човни щоб попалити [706].

Виконати сю інструкцію було одначе далеко тяжше ніж її уложити.

Посольство реєстровцїв до короля і сойму, даремні зусилля коло привернення ласки, скараннє Павлюка і товаришів. Нова соймова ординація для козацького війська, авторство Кисїля. Відновленнє Кодака

Реєстрове військо було взагалї в дуже трудній позиції по своїй «субмісїї». З одного боку воно трівожно прислухало ся до симптомів нової своєволї, що підіймали ся наоколо і грозили новим вибухом змести покірних реєстровцїв. З другого боку трівожно чекало нових бичів і скорпіонів, що мав сплести новий сойм на козаччину в відплату за останнє повстаннє. Перед нами два листи з одного і того самого місяця (лютого), що малюють сї трівожнї очікування сумних лицарів Боровицї. Оден писаний від реєстрового війська в Переяславі дня 3/II до короля і пересланий з послами козацькими Йосифом Пашкевичом, Романом Половцем і Данилом Пунковичем. Посли їхали з тим, аби предложити королеви і через нього — соймови, що збирав ся з початком марта, потреби і біди козацькі. В своїм листї реєстрове військо в досить сильних виразах запевняло свою неповинність в попереднїм повстанню, жалувало ся на тяжкі кари і кроворозлиття, які безневинно впали на них, і просили вернути їм ласку і заховати при дальнїйших правах і вільностях.

«Бога ставимо свідком і вельм. п. Кисїля, добре того свідомого, — що ми реєстрові не були причиною того, навпаки — пильнували того, щоб нїчим не образити милостивої ласки короля і всеї річи-посполитої. Початок тому дав Томиленко; бувши у нас старшим, він допустив тої своєволї на Запорожу; за його справою і той давнїй зрадник Павлюк, потайки вийшовши з Запорожа, вихопив нам армату з Черкас, а за тим що тільки було гультяйства — випищиків, могильників, будників, овчарів — найбільше з маєтностей кн. Вишневецького з Заднїпровя, — все туди пішло, так що їх там до кільканадцяти тисяч зібрало ся. А ми хоч як хотїли туди за ними гонити, — не могли через Томиленка, бо нїяк не хотїв. Дуже тим розжалені і затрівожені, збігши ся на раду на Расаві, ми зганили се Томиленкови і скинувши його з старшинства, настановили старшим славної памяти небіжчика Саву Кононовича. Був він щиро вірний наказам гетьманським і на услуги в. кор. милости разом з нами став, але що того гультяйства зібрало ся на Запороже без кінця, то збунтовавши ся против всякогосподівання нашого і потайки вийшовши з Павлюком і Скиданом до Переяслава, ухопили вони небіжчика Саву, старшого нашого, і писаря військового Онушкевича з кількома иньшими добрими молодцями і замордували їх нелюдською смертю. Стати проти них не мали ми сил і мусїли утїкати розно, хто куди міг: одні до яснов. п. краківського [707], иньші по лїсах і пустинях ховали ся, а помочи й ратунку не було нам і тут. Аж як Павлюк з своєю своєвільною купою підбив силоміць під свою власть нас — майже все військо, наступив з коронним військом яснов. п. польний гетьман [708]. Протиставити ся йому ми нїяк не хотїли, але до якогось часу мусїли зіставати ся при тімже гультяйстві, що нас зневолило, і не могли інакше його позбутися, як тільки підвівши їх під військо коронне, де й відступили від них, зіставивши самих на пляцу (!). Але нїчого то нам не помогло: при сухім дереві і мокрому дістало ся, чи винні чи не винні — мечем і огнем однаково нищено, так що скільки на світї живі, і на чужих сторонах не бачили такого пролитя крови бісурманської, як тепер нашої християнської, і вигублення невинних дїтей. Самому Богови жаль мабуть того, і не знати доки той плач невинних душ буде трівати! Хто й жив зістав ся, не жити йому — так знищені, обнажені — иньший не має чим грішне тїло приодїти! Маємо вже справдї досить за свої дїла — і не так би й тяжко було, як би за свої злї вчинки, але власне за чужі терпимо і нещасний упадок поносимо. Безбожні люде і самі нїчого не осягли і нас на віки загубили!» [709].

Другий лист писаний до Конєцпольского, з приводу поголосок, що частина коронного війська виводить ся з України — мабуть з огляду на трівожнї пересправи на півночи — конфлїкти з балтийськими портами. Старшина вказує на небезпечні поголоски про своєвільників з Запорожа, що вони готують «знову якийсь недобрий замисел, аби над нами, теперішнїми старшими мстити ся», і висловлює побоювання, що при всїх своїх заходах вона не здужає запобігти новому бунтови, коли не буде польського війська на Українї: «коли десь якоїсь компанїї рицарства на Українї не буде, прийде з нами до якоїсь — навіть певної небезпеки!» [710].

Та сї благання, звернені до короля, і всякі ті «услуги», якими старшина силкувала ся засвідчити свою льояльність — походи на своєвільних, ловленнє і видаваннє на екзекуцію різних провинників, — зіставали ся без відповіди. Польське правительство рішило сповнити суворі ради старого гетьмана, котрими той наважив ся приборкати ненавистне козацтво. Ми знаємо його проґраму, виложену перед королем по перших вістях про погром повстання [711]. Тим часом як шляхетські соймики, відповідаючи на королївську пропозицію, що намалювала страшний образ козацького своєвільства і турецької небезпеки, не йшли дальше шабльонових фраз про потребу відновлення козацької кріпости, старостинських репресій на козаків і т. д., правительство готовило корінну реформу в дусї дезідерат Конєцпольского. Небезпека на полудневій границї настроювала його дуже неприязно для козаччини. Турецькі війська стояли далї на погравичу і грозили війною за перший похід козаків на море. Вважали за певне, що як тільки Туреччина дібє згоди з Персією, з котрою воювала, так зараз звернеть ся на Польщу. Тому відновленнє Кодака, випорожненнє Запорожа, заведеннє гострої карности на козаччину вважали справами невідкличними, щоб не дати Туркам притоки до війни.

Перед усїм се скропило ся на провідниках повстання. Привезених до Варшави ватажків засуджено на смерть. Кисїль даремно просив спамятати про дану ним поруку і не компромітувати перед козаками його, комісара в справах козацьких: се не помогло нїчого, і Павлюка з чотирма товаришами стято під час самого сойму [712]. Жидівський мемуарист Натан Гановер (з Волини) переказує оповідання, в яких на сю Павлюкову кару переносили ся старі перекази про Наливайка: Павлюк підіймаючи повстаннє, хотїв бути королем польським, і за те його тепер укороновали на смерть: його посадили на залїзний трон розпалений до білого, наложили на нього залїзну корону, а в руки дали залїзний скіпетр, і підпалювали його так поки він не вмер [713].

Козацьким послам на їх горячі благання про захованнє старих прав, дано дуже холодну відповідь, що для забезпечення на будуче від повстань сойм мусїв дати нову ординацію, і козаки повинні до неї приспособити ся і тримати ся її та наново «заробляти ласку королївську» [714].

В основу соймової ординації положена записка, прислана на сойм Конєцпольским, вона повторяє її місцями дословно, подекуди розширяючи деякими доповненнями, а її фінансова сторона була перенесена на секрктний «скрипт для архива», до котрого вкінцї нова ординація і відкликується [715].

Військовий компут вертав ся назад до куруківської норми — шести тисяч; бачили ми вже, що при реєстрації приготовлено сей перехід через прилученнє Миргородського полку до Переяславського; реєстр також фактично зведений був до сього числа, бо приписки на вакансії не роблено до соймового роспорядження, і до зареєстрованих при реєстрації терехтемирівській на Запорожу позволено було приписати не більше 500 - а фактично й тих не приписано, бо на Запорожу реєстрації, як побачимо, зовсїм не вдало ся перевести.

Се реєстрове військо на будуче позбавляло ся самоуправи. «На місце старшого, котрого з поміж них уже нїколи не буде [716], ми (король) будемо визначати їм старшого комісара від сойму до сойму, за рекомендацією гетьманів, чоловіка в станї шляхетськім родженого, в справах рицарських досвідченого, котрий би військом радив, всяких бунтів пильнував, справедливість убогим людям чинив». Отже справа вертаєть ся назад до тих старших, котрих правительство хотїло визначати козакам в другій половинї XVI в.: до сього ж старшого комісара мав відійти суд над козаками. Але не тільки він має визначати ся правительством з шляхтичей стороннїх, не козаків, — так само полковники і осавули. Тільки сотники і отамани мали виберати ся (знов таки очевидно не козаками, а їx новим начальством) з самих козаків, «добре нам і річи-посполитій заслужених, людей рицарських»

Друга новина — се заведеннє прибічної «ґвардії» при комісарі і полковниках. Реєстрове військо зіставало ся в підозрінню, і по останнїм погромі вірної старшини вважали потрібним забезпечити будучу шляхетську старшину від подібних сюрпризів. «Дуже важно, аби комісар і полковники мали повагу і безпечність та були спроможні в самих початках давити всякі бунти і своєвільства, як би вони починались, а для того треба їм завести відповідну ґвардію і утриманнє», писав Конєцпольский в записцї, і сойм повторив се в тім секретнім скриптї своїм. При комісарі мало бути по сотнї козаків і драґонів, при полковниках по півсотнї козаків і драґонів, наємних, на вищій платнї, не такій, як платило ся реєстровцям, а як польським воякам (реєстрові мали по 10 зол. річно, сї по 124 і 132 зол.). Щоб знайти покритє для сеї нової «ґвардії», Конєцпольский проєктував скасувати платню реєстровцям — «бо козаки при своїх вольностях мають такі богацтва і посїлости, що з них повинні даремно служити королеви і річи-посполитій». Одначе така зміна здала ся правительству, очевидно, занадто сміливою; справу платнї козацької промовчано в новій ординації, в тайнім скриптї видатки на нову адмінїстрацію козацьку поручено оплатити в найблизших роках «з ординарійних податків», а на будуче справа полишена на волю дальшому соймови.

Для здавлення своєвільства на Запорожу рішено доконче довести до кінця Кодацьку кріпость, і то можливо як найміцнїйше її укріпити і обсадити великою як на ті часи залогою — шістьсот пішого війська і сто козаків (не реєстрових, а наємних). На Запорожу тримати сторожу з реєстрових, по черзї; а два полки реєстрових мали знов тримати пограничну сторожу. Без пашпорту комісара нїкого на Запороже не перепускати, а безпашпортних поручити кодацькому комендантови карати смертю.

Щоб з козацьких привілєґій не виникало трудностей для панів і державцїв, ущербку їх прав і доходів, видано цілий ряд обмежень в сїй сфері. Спеціальні комісари мали перевести катастр козацьких посїлостей і з властителїв тих посїлостей і їх потомків мали комплєтувати ся реєстрові полки, а «приписів» щоб не було — себто щоб привілєґіоване козацьке землеволодїннє не розширяло ся. Щоб не пускати козаків до міст, де вони своїми привілєґіями і претенсіями бороздили фіскальним плянам державцїв і їх орендарів, міщанам заборонено вступати в козацьке військо, вписувати в козаки своїх синів, а навіть видавати своїх доньок за козаків, під загрозою конфіскації маєтку. Козакам заборонено мешкати по містах і володїти ґрунтами з виїмком Чигрина, Черкас, Корсуня й тих міст, де їх присутність буде потрібною для забезпечення від Татар. Заборонено козакам взагалї проживати «в одлеглїйших українних краях». Досить неясна заборона, яку мабуть треба поставити в звязок з дальшим мотивованнєм — «аби мешкаючи вкупі (по містах) не мали оказії до зборів, а з тим і до бунтів». Але в дїйсности заборона промешкування і володїння маєтками по містах виходила з тих фіскальних інтересів панів і державцїв, про котру, як властивий мотив репресій на козаччину, говорить цитований нами вище Пясецкий.