Розділ «III. Модерна історія»

Як можна скористатися з такої типології, якщо припустити, що вона справедлива? Для Європи можна було б узяти найекономніший тип як еталон того, що мало б, у принципі, статися, і скористатися ним як точкою опори для дослідження відхилень і чинників, які їх пояснюють. Щодо Французької революції, то можна поставити таке запитання: чому події 1789 р. пішли не за зразком 1688 р., а за моделлю 1640 р. в Англії? Порівняльний спосіб використання цього типу можна вивести з констатації того факту, що один і той самий тип спільний для політичних процесів із докорінно різними напрямками руху. Негайний перехід відбивається у військових державних переворотах ХІХ ст., зокрема в Латинській Америці, або в ХХ ст. у колишніх європейських колоніях, зокрема в Африці, причому перевороти призводили не до демократії, а до більш-менш жорстких і корумпованих авторитарних режимів. Війна за незалежність характерна для деяких болісних прикладів деколонізації: в Індокитаї, Алжирі, Кенії, Північній Родезії. Відсутність влади та її виродження в громадянську війну позначили російську революцію 1917 р. і Китай в 1911-1949 рр. Складним був процес у Китаї, якщо розширити часову перспективу, починаючи з «втрати Небесного мандату» маньчжурською династією в першій половині XIX ст., і протягнути її до вторгнення Заходу й Росії. Куди помістити Японію від початку епохи Мейцзи в 1867 р. у цій порівняльній типології? Можливо, нікуди, бо можна стверджувати, що в Японії ніколи не було революції чи зміни логічної схеми розвитку, а відбувалося увічнення «елітарної авторитарної консенсусної ієрократії» зі змінними параметрами залежно від обставин і контексту, здатної як на найвдаліші адаптації, так і на найтяжчі катастрофи — маються на увазі вимушене відкриття країни у 1854 р. і розгром у 1945 р.

Диференціація укладів

Уклад — це царина людської діяльності, яка визначається певною метою та режимом або режимами, який може бути політичним, релігійним, економічним, технічним, морфологічним, етичним тощо. Диференціація укладів — це прагнення кожного укладів роз’яснити свою мету, зосередитися на ній і відрізняти її від інших цілей: кожен прагне прив’язатися до своєї внутрішньої логіки та досягти найбільшого привласнення укладу й мети. Ніхто не заперечує модерну диференціацію укладів, навіть якщо доведеться визначати уклади інакше та тлумачити їхню диференціацію в іншому напрямку. З цього не слід робити висновок, що модерні часи — це завершення всіх людських проблем. Адже цілі мають статус ідеалу, мети, якої потрібно і можна прагнути, але до якої люди тільки більш-менш наближаються. З іншого боку, природа завжди знаходиться під загрозою псування, тож що природнішим є режим, то прямішою стає загроза й тяжкіши-ми стають прояви викривлення природи. За рахунок диференціації уклади прагнуть досягти самостійності, а не незалежності. Вони продовжують залишатися відкритими один щодо одного та взаємно обумовлювати себе.

Як прив’язати виникнення диференціації до особливостей європейської історії — прямо або непрямо — через іншу характерну рису модерної доби? Зведена до своєї суті відповідь полягає в тому, що диференціація — це вияв демократизації, а перетворення від недиференційованості до диференціації залежить від особливостей відповідної історії.

Кореляцію з демократією можна вивести з теорії укладів. Вони водночас автономні і відкриті один щодо одного. Не всі вони справляють на інших однаково вагомий вплив. У системі людства політичний чинник посідає чільне місце. Диференціація цілком може мати відношення до політичних процесів і так само може впливати на них. Найпростішу й най-прямішу кореляцію можна побачити в здатності політичного чинника призупинити певним чином свою центральність, оголосивши, що за умови дотримання деяких політичних правил уклади зможуть здійснювати будь-які неполітичні прояви, що належать до їхньої компетенції. Ця позиція відповідає розрізнянню громадського й приватного, коли громадське визначає спільне благо і порядкує ним, а приватне постає як сфера, де розгортаються всі види неполітичної діяльності індивідуальних і колективних дієвців. Політичний чинник означає водночас уклад, який опікується конкретною метою — миром через справедливість, до чого можна звести спільне благо, і ситуацію, коли уклади діляться на два класи: один, громадський, зайнятий політичним укладом, другий, приватний, — усією рештою. Цю складність можна одразу розв’язати, якщо ввести концепцію політичного режиму. Розрізнювання громадського та приватного посідає чільне місце в демократичному режимі.

Якими можуть бути наслідки чистої й досконалої демократії щодо різних укладів? Одним із них є те, що приватні уклади будуть полишені на самих себе, і їх візьмуть під свою опіку приватні дієвці, зацікавлені — з причин, які ще належить з’ясувати, — у кінці укладу, якому вони віддають свої сили. Мало зацікавлені або байдужі дієвці відвертаються від цих укладів і займаються іншими справами. Порядкування долею кожного укладу приватними дієвцями повинне мати хаотичні висліди, оскільки будь-хто може ними порядкувати будь-як, але шляхом постійного відбору логіка чи раціональність укладів має виринути з хаосу. Ця процедура, що веде від хаосу до укладу через спроби, невдачі та відбір, має перебувати під гарантією закону та права. Своєю чергою, сукупність укладів буде піддана тій самій дослідницькій процедурі й теж поміщена під егіду закону та права. Аби діяти в такій організаційній моделі, індивідуальні дієвці повинні мати підвищену здатність до осмислення, яка дозволила б їм розібратися в ситуації, і душевну стійкість, аби в усьому відповідати прямій лінії. Через брак і недосконалість осмислення та душевної стійкості, демократичний і диференційований світ має зазнавати незчисленних невдач, які призво-дитимуть до критичних виступів і до пропозицій з реформування чи закликів до революції, а це завжди зменшує чи ліквідує диференціацію й демократію.

Демократія вочевидь виглядає основним, якщо не виключним, рушієм диференціації укладів і вирішальною умовою її можливості й здійсненності. Щодо європейських особливостей, то вони сприяли переходові від недиференціації до диференціації позитивним шляхом, тому що вони нав’язали його, і водночас негативним, бо гальмували його, розтягуючи в часі болючі наслідки та сприяючи адаптації дієвців. Найважливіший позитивний внесок слід віднести на рахунок олігополярної трансполітії. Диференціація збільшує ефективність укладів, концентруючи зусилля на їхній власній логіці, а демократія гарантує кожному свободу не входити в той чи той уклад або виходити з нього. Цю ситуацію слід сприймати як вигідну з усіх боків усім тим, кого приваблює мета і хто зберігає тверезість погляду. Так, наприклад, набожна людина має радіти, що шлях, який веде до блаженства, звільнений від усіх релігійних паразитів, які його захаращували й відхиляли від мети. Усі ті, хто прагнуть процвітання через збільшення ресурсів, а не через контроль потреб, повинні радіти економічному розвиткові, уможливленому завдяки спрямованій ліквідації всіх контролів і гальм, які впливають на економічний чинник. Ті, кого не цікавить та чи та мета, можуть полишити її й займатися чимось іншим. Розчищення шляху до блаженства мало б призвести також до покидання святилищ, а економічний розвиток — до схильності збільшувати дозвілля та користатися гарним життям.

Змагання між політіями змушує кожну з них рівнятися на найефективнішу зі страху зірвати своє виживання. Ця вимога діє в усіх трансполітійних іграх, але всі вони призводять до імперського результату, а він знімає цю вимогу, і не підпадає під це правило лише олігополярна гра, де змагання вічно й без кінця-краю починається знову. Внесок трансполітії має бути помітнішим і сильнішим тому, що змагання стосується продуктів, життєво важливіших для політій. Життєво найважливіше воєнне мистецтво: трансполітійне змагання зобов’язує до професіоналізації війни й до використання у воєнних цілях усіх інновацій і реформ, придатних для цього. Ресурси, які можна мобілізувати, визначають потенційну потугу політій: жодна з них не може безкарно відвертатися від інновацій, уможливлених завдяки дедалі вищій ефективності економічних методів. Будь-який прогрес спрямований на ефективність, повинен невідворотно поширюватися по олігополярній трансполітії.

Негативний вплив на перехід до диференціації слід більше пояснювати трьома іншими особливостями. Результатом територіального утвердження та міцної стабілізації королівств і політій став трансполітійний простір, достатньо сегментований, щоб розривні наслідки диференціації не були негайними або надто швидкими. Різні політії могли відігравати одна щодо одної роль захисних мембран. З одного боку, у кожній політії окремим інтересам загрожує диференціація, клерки налякані дехристиянізацією або традиційні економічні позиції ліквідуються внаслідок розвитку капіталізму. Окремі інтереси, коли об’єднаються, можуть обкласти політичну владу й домогтися тимчасового припинення змін. Та це блокування не може бути остаточним, бо тиск трансполітії невблаганний. Якщо вільний рух зерна вигідний з точки зору ресурсів, то рано чи пізно він утвердиться в королівстві. Негативний вплив монархій слід пов’язувати з їхньою поміркованістю. Присутність самостійних соціальних сил гарантує їхню здатність тиснути й штовхати як у напрямку диференціації, так і для її уповільнення та стримування. Політичні режими, створені європейськими монархіями, уможливлювали без жодних обмежень виникнення консервативних і прогресивних коаліцій і робили вигідною для всіх ту роль противаги, яку вони відігравали стосовно одна одної. Урешті-решт, нації спираються на виражене підкреслення певного культурного рівня реальності й залюбки надають йому ідеологічного присмаку. Ситуація дає змогу консерваторам, які опираються інноваціям, що постійно вип-лескуються з диференціації, відчути їх і оголосити культурними особливостями чужого, потенційного ворога, замість сприймати їх у їхній природності як вирази загальнолюдського. Конституційна монархія, яка може демократизуватися, дискваліфікується як «англійська», гідний зневаги капіталізм — як «голландський», незнайома критична філософія — як «німецька», рівність умов — як «американська»... І навпаки, національна гордість може активізувати освоєння інновації, народженої диференціацією, на яку політія натрапила першою або щодо якої вона найкраще озброєна. Державні послуги вирізняли Францію, рівність — скандинавські політії, релігійна терпимість — Сполучені Провінції, живопис як спеціалізований і професіоналізований вид діяльності — Італію та Нідерланди.

Щоб виявити типові явища диференціації, слід зосередити увагу на двох напрямках. Один із них простежує наголос, який диференціація робить на внутрішній раціональності кожного укладу і на наслідках цього акценту для діяльності, роботи і головно пізнання. Це останнє зазнає примноження, поглиблення та систематизації міркувань, що стосуються укладів. Політичне викликає інтерес, який веде до Мак’я-веллі і продовжується подальшим розвитком політичної філософії. Економічне веде до процесів усвідомлення, які складають первісну історію політичної економії до Адама Сміта. Педагогічне стає нагодою для розробок, позначених конкретно оформленими внесками Еразма і Руссо. Етичне в своєму складному просуванні до диференціації було позначене думкою Монтеня. Ці когнітивні феномени можна було б прив’язати до диференціації з переконливішою очевидністю, якби паралельно не народилися й не розвивалися природничі науки. Вони просуваються в тому ж самому напрямку з іще невідпорнішою силою. Важко чи навіть неможливо розподілити симптоми залежно від того, що належить віддати одній та іншим. Питання, утім, ані цікаві, ані важливі, за винятком одного моменту, хоча й суттєвого: диференціація та раціональне пізнання — це два незалежних процеси в тому сенсі, що перша не викликала другого і стихійно не перетворювалася на нього, тоді як науковий підхід обов’язково позначається на раціоналізації, яку вводить диференціація. Це суттєвий момент, оскільки він наперед дискваліфікує будь-яку спробу пояснення народження науки, що базується на ідеї стихійного та ендогенного розвитку від диференціації. Диференціація потужно стимулює емпіричне раціональне пізнання, але від неї до науки відбувається не органічний розвиток, а перетворення.

Зазначений перший напрямок дослідження обіцяє багатий урожай, тільки якщо його застосувати до пізнання. За врожай правитимуть результати історіографії ідей, які можна віднести до диференціації укладів. Якщо ж застосувати його до діяльності й роблення, то він більше виправдовує себе в дослідженні феноменів, викривлених ідеологією. Другий напрямок видається перспективнішим, бо прямує за вказівками диференціації щодо відмінностей між укладами. Кожний уклад потребує виявлення типових явищ і подій. Можна взяти, наприклад, спорт і види спорту як явища, що супроводжують диференціацію ігрового, або ж можна прив’язати до диференціації педагогічного школу й освіту або ще вирізнити дитину й підлітка як етапи життя. Зупинимося на двох особливо вражаючих виявах диференціації: на капіталізмі та секуляризації.

Капіталізм характеризують чотири основні риси: закріплення прав власності на всі чинники виробництва; розподіл чинників між виробниками, а продуктів — між споживачами за допомогою ринкових механізмів; віддання ініціативи підприємцям; економіка, що розвивається, тобто така, що перебуває в стані зростання та трансформації дуже довгий термін. Перші три риси дають змогу виявити капіталістичні епізоди в різних проявах традиційної історії — в Китаї, Японії, Індії, Азії, а надто в середньовічних полісах Європи, де можна спостерігати й аналізувати вже добре сформований капіталізм. Четверта риса надає йому зовсім незвичайної ознаки. З другої половини XVI ст. розвивається докорінно новий і небачений процес, який набирає чіткіших рис у XVII ст., рішуче виривається на поверхню з другої половини XVIII ст. і вибухає приблизно з 1850 р., а ще потужніше — у другій половині XX ст. Цей процес не змінює природи капіталізму як такої, але приводить до безпрецедентних його проявів. У цьому процесі можна вирізнити два взаємозв’язані феномени. З одного боку, спостерігається збільшення, примноження й урізноманітнення ресурсів, які отримують індивідуальні та колективні, державні й приватні дієвці. Таке довгострокове зростання базується, урешті-решт, на постійному підвищенні продуктивності праці й на поглибленні принципу економіки: більше — меншими силами. З іншого боку, спостерігається цілеспрямоване руйнування архітектоніки цілей на користь економічного в колективних турботах і виникнення цивілізації створення багатств. З порівняльної точки зору вирішальною видається саме ця — п’ята — характерна риса капіталізму. Економічні турботи стали долею людства та його представників од часів неолітичного перетворення з огляду на те, що для всіх або майже для всіх настали часи нестачі — для більшості через брак ресурсів, а для декого через неконтрольоване розширення потреб, але модерна доба виявилася першим періодом, коли насмілилися зробити неможливе: перетворити потреби на цілі.

Питання полягає в тому, щоб з’ясувати, чому це нечуване економічне перетворення сталося саме в Європі в ті часи, а не десь в іншому місці й в інший період. Можна запропонувати побіжну відповідь на нього, поділивши її на дві частини. Три перші риси капіталізму можуть дістати політичне пояснення. Права власності відбивають статус змістів приватної сфери, коли він гарантується громадським як гарантом закону й права. Ініціатива — це свобода громадянина, в якій поєднуються політична легітимність усіх окремих інтересів і право кожного висувати свою кандидатуру на відповідальну позицію, у цьому випадку на позицію, в якій на благо або в послугу комбінуються рідкісні чинники, а також право стверджувати, що він зможе знайти платоспроможний попит. Ринок — це економічне застосування способу регулювання окремих приватних інтересів і добору переможних кандидатів. Капіталізм у деяких зі своїх рис постає як економічне перенесення принципів, які також знаходять політичне перенесення в демократії. Друга частина відповіді спирається на припущення, що політичне переважає над економічним, щоб визначити напрямок впливу. На користь цього варіанта виступають центральність політичного в схемі людства та проста хронологія. Так, політичні процеси в Європі справляли свій економічний вплив двома способами. Усередині помірність ієрократичного режиму, а за нею демократизація уможливили розвиток капіталізму. Ззовні олігополярна неімперіалізація нав’язала капіталізм під тиском конкуренції та через відсутність європейського політичного ринку: жодна центральна політична влада на європейському рівні не змогла заклинити ринки, приборкати ініціативи та порушити права власності.

Залишається пояснити четверту рису. Економічні наслідки політичних процесів проявилися в два різні періоди. Перший визначається домодерним пізнавальним і технічним озброєнням Європи. У ньому немає нічого надзвичайного. Європа плентається позаду Китаю, тоді як Індія майже зруйнована режимом Моголів, а Азія — монголами і наступними режимами. У цих межах спостерігається активніше випробування можливостей нажитися та підвищення середнього рівня життя населення там, де політичні умови сприятливіші. Архетиповим прикладом слугує Голландія в XVII ст. — як федеративна, капіталістична й квітуча республіка. Але в цей період не відбувається радикального перевороту в економічному: четвертої ознаки ще немає. Вона з’являється в другому періоді, коли зустрічаються капіталізм і природничі науки — приблизно з середини XIX ст. їхня конвергенція та співпраця вприскують в економічне інновації, що йдуть одна за одною, які докорінним чином міняють способи та умови життя. Найтиповіший приклад дають Сполучені Штати в XX ст. Англія грала цю роль у XVIII ст., а надто в XIX ст., послуживши перехідним містком між Голландією та Сполученими Штатами.

Секуляризація — це явище, що зачіпає релігійний уклад у його християнському варіанті, оскільки ми розглядаємо Європу, але ця ситуація випадкова, оскільки диференціація укладів могла б секуляризувати будь-яку релігію. Потрібно чітко вирізняти три принципово зовсім відмінні процеси, хоча між ними можуть існувати зв’язки, а дієвці часто схильні змішувати їх між собою. Секуляризація означає саме відкидання та утримання релігійного укладу в приватній сфері. Громадське не займається ним жодною мірою, за винятком гарантування свободи совісті та віросповідання. Розвінчання містичності складається з двох окремих процесів. Приватизація релігійного може привести до усвідомлення того, що це лише суспільний ритуал, без якого цілком можна обходитися. За цим іде більш-менш активна відмова від відвідування місць культу, у цьому випадку християнських: це — дехристиянізація в точному сенсі цього слова. Другий процес базується на послідовному відкиданні пізнавального й практичного паразитування релігійного на користь науки та техніки. Це — раціоналізація у вузькому сенсі. Ці принципові відмінності ведуть до максимально дієвого означення дехристиянізації. Вона може означати відмову від певного суспільного ритуалу всіма тими, хто не мають чи мають замало релігійних потреб, — величезною більшістю. Вона може також означати ліквідацію чи зникнення культурних ознак, навіяних християнством, і відбивати цивілізаційне перетворення. Вона може, зрештою, відображати релігійну плюралізацію, де релігійний і парарелігійний попит стикається з урізноманітненою пропозицією, в якій християнство фігурує поруч із буддизмом, індуїзмом, ісламом, юдаїзмом, різноманітними сектами.

Диференціація укладів може бути пов’язана з усіма процесами, але найбезпосереднішим, найбільш явним і найочевиднішим є секуляризація. Політична модернізація полягала в переході від ієрократичного режиму, легітимуюча ідеологія якого ґрунтувалася на давньоєврейських і християнських постулатах, до режиму демократичного, чиї принципи обходяться без будь-яких ідеологічних посилань, і для якого релігійні зобов’язання суто приватна справа. Вони можуть не цікавити нікого або майже нікого, меншість, більшість, усіх або майже всіх — ці міркування не мають жодного істотного значення для політичного режиму в його принциповій основі. Ця основоположна теза історично виражається у відділені трону від вівтаря або держави від церкви. Конкретні історичні обставини відділення залежать від політичних і релігійних ресурсів, які мобілізуються троном і вівтарем. Обставини зробили так, що перехід був дуже надзвичайним у Франції — католицькій країні, де у духовенства не було труднощів зі створенням коаліцій і для нього перехід від одного режиму до іншого відбувався болісно і тяжко. Політичний поділ еліти призвів до сильної ідеологічної поляризації між клерикальною та світської партіями на понад сто п’ятдесят років. І навпаки, протестантські країни пережили спокійніший і поступовіший перехід до секуляризації, як це було в Нідерландах — хоча в XVII ст. виникали подекуди криваві конфлікти між ремонтрантами й гомаристами[22] — або в Скандинавії. Велика Британія стоїть окремо, оскільки вона офіційно ще залишається ієрократією, хоча й позбавленою будь-якої субстанції: суверен є керівником покинутої всіма церкви.

Після забезпеченої й прийнятої суспільством секуляризації релігійна складова в політичному не обов’язково зникає, але вона набуває два різних сенси. Наївний сенс базується на ідеї, що громадяни демократії повинні бути доброчесними і вони можуть бути такими, тільки якщо вони релігійні. В ідеологічному сенсі релігія може перетворитися або на антимодерний і реакційний релігійний інтегризм, або ж, у поміркованішому напрямку, в ідентифікуючий допоміжний чинник, як, приміром, це було в анексованому Другим райхом Ельзасі, у Польщі, в Ірландії та Квебеку.

Деградація може виникнути в кожному з укладів раціоналізації, якою супроводжується диференціація. В ігровому сенсі вона виражається, окрім іншого, в автономізації, інституцілізації та організації видів спорту. Проявом цих процесів за сто п’ятдесят останніх років стала організація змагань, що сприймаються одночасно як окремі й ефективні події для поліпшення результатів. Перетворення подій на видовище неминуче, і це вводить певну маловідчутну деградацію. Якщо спортивні видовища й справді належать до ігрового укладу, власною метою якого є розрядка, то ті, хто організують і беруть участь у цих видовищах, займаються прибутковою справою та вже більше не прагнуть розрядки. Вони спонтанно переходять з ігрового в економічне. Розрядки прагнуть глядачі, а зовсім не спортсмени. Вони стали таким самим економічним «чинником», як і решта, економічна цінність якого визначається його досягненнями в межах вимог глядачів щодо різних видів досягнень. Це — активне спонукання до монополії, тобто до рекордів і перемог. Ідеться вже не про те, щоб просто «брати участь», а про швидше, дужче, вище. З цього випливає поділ спортсменів, адже їх уважають чинниками зі своєю ціною, на жменьку індивідів, які збирають урожай популярності й багатства, і масу, яка знаходиться в тіні. Такий розподіл призводить до майже непереборного прагнення вдаватися до обману не стільки під час самих змагань, де цілком зрозумілий інтерес дієвців спонукає до пильності, скільки під час підготовки спортсменів, а також до застосування будь-якого доступного ефективного допінгу.

Релігійна деградація може бути породжена диференціацією та концентрацією релігійного на його найвищій і найхарактернішій основі: одкровенні Абсолюту для випадкових істот щодо переходу з випадковості до Абсолюту. Одкровення має нераціональний характер: воно не є раціональним, оскільки довести його неможливо, і не є ірраціональним, бо в ньому немає нічого абсурдного. Такий стан нераціональної слушності відкриває шлях до двох протилежних видів деградації. Один із них стає результатом переведення нераціонального в раціональне. Деїзм, або природна релігія, або розумний екуменізм базуються на двох помилках: логічно суперечно й абсурдно твердити, що випадкова істота може адекватно виражати абсолютне; психічно сумнівним є твердження, що раціональне зведення релігій до їхнього найменшого спільного знаменника та до здорового глузду може задовольнити психічний уклад, позначений настільки гострим чуттям випадковості, що йому потрібно вірити в конкретно означене абсолютне. Зворотна деградація випливає з переведення нераціонального в ірраціональне. Щодо усталених релігій, то деградація виражається в тій чи тій формі фідеїзму, якою постулюється радикальне розділення між обома сферами розуму й віри. Одкровення є об’єктом лише для віри, а те, що належить до розуму, — дуже незначне. Якщо існує суперечність між ними обома, то віра перемагає, а будь-яке долучання до розуму — ознака злоякісності. Ірраціональне стає чистим у щирих послідовників спіритизму, «New Age» або сцієнтології.

Політичне становить особливий випадок, цікавий своєю центральністю. У чистому природному режимі ситуація мала б такий вигляд: політичне займається виключно та якнайкраще власними справами, тобто законами і правом; дієвця-ми виступають законодавці, судді й політики, які виражають законні ідеології; інші уклади живуть собі самі й не звертаються до політичного з жодними приватними проханнями, крім випадків, коли порушуються закони та їхні права. Утім, багато рахунків і спорів мають внутрішній характер і врегульовуються між собою під гарантією політичних закону й права. У такій чистій ситуації дієвці проводять своє життя та зосереджують свої інтереси в обраних ними укладах. Вони не цікавляться політикою, оскільки найкращі їхні представники вважають її нудною та дріб’язковою, і зосереджуються на внутрішньому житті, а більшість піддається ілюзії, яку наводить здоров’я як мовчання органів: ми не думаємо про те, що забезпечує їхнє безпроблемне функціонування. То де ж тут деградація чи навіть викривлення? Деградація таки є, оскільки треба утримувати те, що працює саме по собі, аби воно продовжувало працювати й надалі. Ентропія завжди у виграші, якщо нічого не робити, щоб стримувати та уповільнювати її. Без пильних і відданих громадян перемогу здобуває політичний ринок, і громадську сцену цілковито займають посередні й нечесні особистості. Це — нездорова ситуація, про яку зовсім нерозумно думати, що вона може тривати нескінченно без прикрих наслідків. Поруч із цим утилітарним аргументом, дещо дріб’язковим, як і всі утилітарні доводи, існує ще й аргумент етичний. Режим визначає стан політиків і громадян, яке зобов’язує дієвців виконувати певні обов’язки та дотримуватися певних чеснот: не виконувати й не дотримуватися їх — значить, деградувати, бути корумпованим, з усіма відповідними наслідками.