Розділ «III. Модерна історія»

Ірраціоналізм — протилежний близнюк раціоналізму, чий «ізм» стверджує, що все залежить і не залежить тільки від розуму. Ірраціоналізм стверджує, що розум не контролює нічого або що те, що належить до розуму, неістотне. Після означення місця нераціонального, тобто того, що не є ані раціональним, ані ірраціональним — природа Абсолюту, основа основ, спорідненість душ тощо, як додаткової гарантії та запобіжного заходу проти раціоналізму, ірраціоналізм може характеризуватися трьома ступенями дедалі більшої сили. На першому ступені стверджується, що реальне розподіляється на дві спільноти: одна, яка підпорядковується розумові та науці, і друга, яка належить до інших способів пізнання. Помилка полягає не в тому, що обмежуються відмінність між способами пізнання їхніми процедурами, а в тому що вона поширюється на предмети, щодо яких ці способи застосовують. На другому ступені науковий спосіб стає таким самим способом, як і решта, і не має жодної зверхності над ними ні за якими критеріями. На третьому ступені науковий спосіб є не способом пізнання, а культурним артефактом — чи нейтральним, чи показником декадансу. Хоч як це парадоксально, але виникнення й утвердження науки сприяють ірраціоналізмові в його трьох ступенях, порівняно з ситуацією, коли наука не існує.

Розглянемо перший ступінь. У донауковому стані нераціональному сприяє збільшення слушних пояснень, принаймні стосовно культури, яка їх продукує. Одні й ті самі реалії можна сприймати, з одного боку, раціонально, через спостереження, індукцію та висновки, а з іншого — нераціонально, через етіологічну міфологію або встановлення відповідностей між різними укладами реальності. У цьому контексті, ірраціональне майже зовсім не проявляється, хіба що на індивідуальному та ідіосинкратичному рівні. З виходом на арену науки змінюється все. Вона змушує до загальної дискваліфікації нераціонального, чи напряму, показуючи його беззмістовність, або непрямо показуючи, що нераціональне — це продукт культурного відокремлення. Наука виражається в науках, а останні входять у час. Раціональне охоплює тільки частину реального й охоплює її не цілковито — а доти, доки науки лишаються незавершеними. Тоді й з огляду на незворотну дискваліфікацію нераціонального величезні прогалини раціонального стають сприятливими місцями для виникнення ірраціонального. З іншого боку, науковці легко піддаються позитивізмові, для якого дійсні тільки наукові судження і навіть тільки судження найбільш математизованих і найжорсткіших наук, а також сцієнтизмові, переконаному, що наука покликана дискваліфікувати та замінити всі інші способи пізнання. Обидва ці відхилення неправильні, оскільки навіть найформалізованіші й найжорсткіші наукові судження можуть бути істинними тільки тимчасово, а всі способи пізнання мають власну легітимність. Оскільки позитивізм і сцієнтизм неслушні, люди знаходять для себе добрі причини для того, аби кидатися в антинауковий ірраціоналізм.

На другому ступені донауковий стан стихійно розподіляє різні аспекти реального між відповідними способами пізнання. Фермер іде за досвідом і емпіричним розумом, щоб обробляти свої лани. Він вдаватиметься до молебнів чи до відповідних обрядів стосовно тих обставин, якими він не в змозі керувати, наприклад погоди. Якщо йому цікаво «дізнатися про причину речей», він звертатиметься до відповідних прадавніх міфів або до здатності хліба проростати. Науковий стан ліквідує цю стихійність. Наука займається всім реальним, усіма його аспектами й навіть іншими способами пізнання, які беруться як предмети наукового розслідування. Законний розмах законних пізнавальних амбіцій викликає потужні імперіалістичні спокуси, які повинні наштовхуватися на антисцієнтичну реакцію рівної сили. Згадаймо про наукове вивчення релігій, про редукцію, якій учені піддають їх майже безапеляційно, та про ірраціональну реакцію обурення боговірних, уражених в їхній вірі — законній в очах розуму, ані позитивістського, ані сцієнтистського. З іншого боку, наука — це спосіб пізнання, метою якого є пояснення. Воно дається наприкінці. А тим часом некомпетентні можуть вивести з цього, що наука ефективна не більше за інші способи. Проте некомпетентні всі, зокрема й науковці, варто їм вийти за вузькі межі своєї компетенції. Треба нарешті враховувати й можливі технічніші відхилення. Зразковою наукою досі була фізика. З цього можна зробити висновок, що будь-яка наука має прагнути рівня фізики. Якщо якась наука не спромагається на це, значить, або відповідні науковці — нездари, або ж предмети цієї науки не піддаються науковим підходам, які діють у фізиці. Звідси легко перескочити до ірраціональних висновків і переконати себе, що до цих предметів слід застосовувати інші пізнавальні підходи. Отже, ми доходимо думки, що наука стосується тільки фізичної природи й, можливо, живого світу, але людські справи їй зовсім непідвладні.

Донауковий стан не дозволяє досягти третього ступеня. Цей рівень ірраціональності є суто сучасним здобутком, і цілком імовірно, він має ідеологічне підґрунтя. У нього може бути два ідеологічні джерела. Радикальна антимодерна реакція вважає все сучасне викривленим і ознакою занепаду, зокрема науку. Така ідеологічна позиція — антагоністичний близнюк ідеології прогресу й щастя через науку. Іншим ідеологічним джерелом є антинаукова реакція, що спирається на наслідки, які вважають неприємними, або на можливі ризики застосування науки. Оскільки з розвитком науки збільшується й обсяг її застосувань, випадки реакції та ірраціональної паніки частішають у тому ж самому темпі та можуть призводити декого до радикального ірраціоналізму.

Виродження науки в ідеологію — це сучасний аналог виродження релігії в традиційному світі. Ідеологія дотична до політичних уявлень. Деякі уявлення раціональні й стосуються логіки того чи того режиму та способів його вдалого існування. Інші — нераціональні або ірраціональні. Нераціональні уявлення — це довільна інформація для політичних дій. В ієрократичних режимах інформація стосується правомірності чинної династії як намісника. У демократичних режимах вона дає змогу робити нерозв’язний вибір на засадах раціональних принципів демократії. Це — легітимні ідеології легітимації. Ірраціональні уявлення є результатом викривлень. Це може бути перехід від паразитування релігії на службі політичній владі до її викривлення на користь якійсь політичній справі, до якої релігія не має відношення: «священна» війна, громадянська війна, хіліазм. Перехід з викривленням може торкнутися також науки, переводячи її зі служби засобам політики до політики як науки. Останнім ядром модерної ірраціональної ідеології, уведеної не наукою, а за допомогою використання науки — попервах ідуть ідеологічний порив і устремління: викорінити на цьому світі всі людські напасті, а розумування стоять на другому місці, — є редукція діяння в роблення та/або в пізнання.

Через редукцію в пізнання ідеологія стверджує, що істинне знання дозволяє напевно розв’язати всі проблеми. Досить знати, щоб змогти. А наука обов’язково знає. Отже, треба звернутися до правильної науки, щоб точно забезпечити щастя всіх. Ті, хто пов’язані з правильною наукою, мають законне право обіймати владу, щоб отримати способи вмикання когнітивного перемикача спасіння від напастей. Редукція в роблення виходить з науки. Досить знати будову машини, хоч якою б складною вона була, щоб змусити її працювати якнайкраще та запобігати чи усувати всі її несправності. Досить знати, щоб вміти робити, а коли вмієш робити, то все чудово влаштовується. Отже, ті, хто вміють робити, повинні отримувати машину, щоб керувати нею. Перша редукція серйозніша й смертельніша за другу, оскільки другу можна звести до стану підважування легітимної позиції — каме-ралізму. Цей стан полягає в тому, щоб використовувати знання тараціональне вміння, аби знижувати ризики провалу діяння. Підважену версію камералізму можна умовно назвати «технократією».

Ідеологія має полемічний характер, оскільки вона мобілізує або нераціональні, або ірраціональні уявлення на службу політичного діяння. Викривлення ідеологією наукового знання в наукове діяння призвело до суперечної ідеологічної позиції — антимодернізму. Цілями й улюбленими приводами цього викривлення є саме ті риси, які визначають модерну добу: демократія, диференціація укладів, капіталізм, наукова раціоналізація та індивідуація.

Індивідуація

Наявні лексичні засоби дозволяють увести потрібні означення та дотримуватися їх:

— індивід — це спосіб існування живого виду; або — окрема істота, яка представляє певний живий вид; або — функціональна генетична одиниця, водночас як вираз, носій, передання та місце мутацій генома певного виду;

— індивідуальність означає риси індивіда, узяті в його окремості;

— індивідуалізм — ідеологія, яка розглядає індивіда як виключну міру всіх речей;

— індивідуація — становище індивіда в середовищі, яке прагне покласти на нього нинішню відповідальність за всі цілі людини.

Термін «індивід» уживають для всіх видів живого й навіть для всього реального, яке завжди складається тільки з екзи-стенційних окремостей, проте зазвичай його використовують для живого світу. Термін «індивідуальність» зовсім не застосовують для видів, індивідів яких ми не можемо розрізняти, як, приміром, сардини чи мурахи; цей термін уживають для індивідів, які мають, у нашому баченні, такі риси, які дозволяють відрізняти їх від їм подібних, наприклад, собака, кіт, кінь, можливо, дерево з помітними особливостями. Терміни «індивідуалізм» і «індивідуація» вживають тільки для людського виду. Перший означає ідеологію та відповідно другорядне явище стосовно індивідуації.

Індивідуація, поза сумнівом, — ознака модерних часів. Пошук її умов уможливлення веде двома шляхами. Один із них указує на те, що в європейських процесах могло сприяти виникненню, поширенню та тріумфу індивідуації. Інший, менш очевидний шлях — це шлях пошуку умов, за яких індивідуація повинна мати радше позитивні, ніж негативні наслідки. Обидва шляхи стикаються, якщо виявити такі процеси, в яких індивідуація як результат певних чинників знаходить у цих самих чинниках або в їхніх паралельних продуктах умови, які дають їй змогу позитивно впливати на діяльність людини, залишаючись при цьому самою собою. Але процеси, які найкраще відповідають цій гіпотезі, — це саме європейські особливості, яки ми розглядаємо. Отже, ми приходимо до пе-реформулювання загальної тези: індивідуація є спільним продуктом усіх досліджуваних процесів; індивідуалізований індивід знаходить у цих самих процесах стільки ж схем обернення індивідуального на колективне; індивідуація позитивно сприяє цим процесам. Урешті-решт, індивідуація постає дуже важливим феноменом модерної доби.

Неважко показати, як багато з розглянутих явищ сприяли індивідуації. Демократія все перекладає на громадян: як у приватній, так і в громадській сфері, хоча, як відомо, на попередніх фазах існування людства ми знаходимо численні приклади демократій, які керувалися не індивідуалізованими, а комуналізованими індивідами. Капіталізм базується на власності, ринку, ініціативі, вплив яких на ефективне керування ресурсами тим вищий, що агентами є індивідуалізовані особини, які індивідуально користуються результатами підвищення ефективності. Можна, звичайно, зауважити, що це — недостатня причина, щоб індивідуація взяла гору над комуналізацією, адже, в принципі, дієвці могли б задовольнитися менш високою ефективністю. Потрібно ввести обмеження, а саме трансполітійний ринок, який не підпадає під жодний контроль, а регулюється квазіполітійною структурою. Нація знає і визнає тільки індивідів. Індивідуація й націоналізація взаємно зв’язані в тому, що, хоч вони й залежать від різних процесів, проте підсилюють одна одну після виникнення. Ця взаємна дія, однак, асиметрична, оскільки нація й індивід можуть дійти до точки, за якою індивід захоче вивільнитися з-під влади нації, а з боку нації таке неможливе. Нація як будова спирається на індивідів, які можуть засновувати інші будови.

Пізнання взагалі й наука зокрема мають потужні здатності до індивідуації, оскільки мислить індивід і він же мобілізує здібності виду. Від часів греків європейська цивілізація сильно схилялася до пізнання, можливо, більше, ніж інші цивілізації, і певно те, що вона створила науку. Поза сумнівом, схильність і створення торкаються лише дуже незначної частини обізнаних. Але навіть якщо припустити, що вони посідають вирішальне стратегічне положення, загальне поширення індивідуації на все європейське населення повинне мати інші причини. Такою сполучною ланкою та способом поширення може бути освіта, оскільки вона була відкритою й навіть стала обов’язковою для всіх. Своєю чергою, загальне поширення освіти може бути зв’язане з цивілізаційним відхиленням у бік знання, але також із демократією, яка вимагає знання, і з капіталізмом, якому воно потрібне. Модерна ідеологія як спільний продукт демократії та науки індивіду-аційна, тому що звернена до індивідів, а індивіди можуть мати в ній потребу. Релігія взагалі й християнська релігія, зокрема, мають індивідуаційні якості, адже шляхи блаженства відкриті для підготовлених індивідів, які згодні пройти крізь їхні труднощі. Ці якості діють тільки щодо проявів справжнього релігійного покликання: вони зустрічаються рідко, але всюди. Інколи таким якостям вдається розширити своє коло впливу, включаючи до нього навіть скромні й невиразні прояви спрямованості на релігію. Це уможливилося тільки за модерних часів.

Усі ці чинники реальні, але вони потрібні одні одним і їм потрібна власне модерна доба, тому аналіз наражається на серйозний ризик укусити себе за власний хвіст і породити підозру в логічній помилці. Ризик цей зникає, якщо звернутися до вирішальнішого чинника — диференціації укладів. Збільшуючи та виокремлюючи ролі в суспільстві, вона перешкоджає індивідам злитися з певною фігурою. Нав’язуючи логіку кожного укладу дієвцям, які в ньому діють, диференціація ускладнює рутину й вимагає від індивідів більшого. Перетворюючи будь-яку спільноту на суспільство, вона не дає індивідам розчинитися в спільноті, якщо це не нація, яка може стати притулком для індивідів, що сильно потребують спільноти, і яка приймає тільки індивідів. Діючи на всі інші згадані чинники та мобілізуючи їх собі на службу, вона змушує їх сприяти її власному сприянню індивідуації.

Усі консервативні ідеологи поділяють один і той самий страх. Якщо все має спиратися на індивідів, то все обрушиться й порине в занепад і хаос, адже полишені на самих себе індивіди скидають будь-який примус і підривають будь-яку колективну справу. Маємо визнати, що нічого такого досі не траплялося і ніщо не передвіщає, що таке може трапитися в подальшому. Чому? Загальна відповідь полягає в тому, що чинники, що сприяють індивідуації, надають їй також засоби для активної й позитивної праці на користь модернізації. Індивідуація зовсім не псує механізми й не гальмує процедури, а сприяє їхній роботі. Вона є перевагою в демократизації, у науковій раціоналізації й у диференціації укладів. Ця остання веде нас у саме серце проблеми та виявляє глибинні причини наперед установленої гармонії. Якщо звернутися до одного з висловів Норберта Еліаса та змістити центр ваги його тези, можна стверджувати, що диференціація укладів запроваджує «цивілізацію звичаїв», примушуючи індивідів стримувати стихійні прояви тілесності, емоційності й чутливості, ставлячи ці якості на службу зростаючій мозковій діяльності. І справді, що більше прогресує індивідуація, то більше витрат і вигод усіх видів діяльності суспільства переносяться безпосередньо на самих індивідів. Що більше таке перенесення індивідуальне, то частіше перед індивідами постає альтернатива між оптимізацією витрат і вигод і безповоротною поразкою. Оптимізація потребує усвідомлення своєї відповідальності, яке базується на володінні собою, самовдосконаленні й увазі до іншого.

Усвідомлення відповідальності виражається та здійснюється насамперед у договірний спосіб. Індивід укладає з іншими індивідами договори з колективними цілями. Договірна група стає домінантним способом об’єднання та кооперації, що запроваджується демократизацією й диференціацією укладів. Диференціація укладів відбивається також у мережевій структурі та в інтеграції індивіда в мережі, сполучною ланкою якої він стає. Отже, запроваджується спосіб суспільного життя там, де приватне полишається політичним на його законну спонтанність і самоорганізацію в мережі, сприятливі для обміну, для поділу та для взаємного пізнання індивідами один одного, і там, де олігополярна трансполітія стихійно веде до федеративної, багатоцентрової та ієрархізованої структури мереж. Урешті-решт, нація пропонує індивідам спільноту, оскільки ймовірно, що людська чутливість потребує спільноти. У європейській фазі виникнення модерної доби цю роль відіграла «злагода націй», і вона відігравала її то краще, що індивіди більше потребували її. Індивід і суспільство не суперечні полярності, це — взаємодоповні, ба навіть автока-талітичні полярності в модерному контексті. Існує наперед створена гармонія між індивідуацією й механізмами, які дають змогу використовувати її на користь індивіда і суспільства. Проте не слід ніколи забувати про людський огріх і про ентропію, яка вражає все суще. У цьому механізмі обов’язково криються недоліки.