Розділ «III. Модерна історія»

Зрештою, вигода не обов’язково ділиться порівну. Капіталізм прагне ефективності й прибутку. Точне пояснення реального його не бентежить. Він може фінансувати й заохочувати науки й теорії, які обіцяють економічну вигоду й мало плідні з точки зору пізнавального прогресу. Ризики є цілком реальні, і капіталісти можуть їх приймати, але капіталізм повинен їх уникати. І справді, ідеї таємничим способом виникають в індивідах і тримають у секреті процеси, які в них містяться: тільки в кінці ми дізнаємося, що ховала в собі та чи та теорія. Вузький капіталістичний розрахунок торкається тільки короткострокової перспективи і того, що вже відоме. Ретельний розрахунок стосується плідних проривів. Оскільки передбачити їх неможливо в жодному плані, то раціональна стратегія полягає в тому, щоб призначити якомога менше ресурсів, які виділяють на дослідження, і поставити на ймовірність прориву. У тривалій перспективі ринок винагороджує ретельний розрахунок і карає розрахунок вузький. Рано чи пізно перший візьме гору над другим, якщо тільки ринок не буде порушений зовнішнім втручанням. Іншою сприятливою для фінансування наукових досліджень ситуацією є змагання між політіями або з метою отримати якесь військове спорядження, або з метою здобути більше авторитету.

Але й при цьому треба, щоб таланти хотіли виявити весь свій потенціал. Найсприятливішою є ієрархізована структура, оскільки у талантів тут буде більше шансів, що їх підштовхуватимуть і тягнутимуть до їхнього найвищого рівня кваліфікації через змагання й винагороди, які розподіляють відповідно до пристрастей дослідників: відкриття — зацікавленість, авторитет усередині й, можливо, назовні мережі — за честолюбство й марнославство.

Друга умова максимізації й увічнення вимагає, щоб усі гіпотези, усі експерименти, усі пояснення були просіяні крізь сито критики компетентних осіб. Не можна розраховувати на самих виробників, оскільки психічно та гносеологічно неможливо критикувати самого себе в момент роботи. Для того щоб можна було покладатися на критиків, потрібно насамперед, щоб вони були зацікавлені в критиці, а це передбачає, що критика є рушієм змагання та просування в ієрархії. Потрібно також, щоб вони нічим або мало чим ризикували й не ставали жертвами сили, яка знаходиться ззовні або всередині співтовариства достойників. Ця умова вимагає, щоб наукову діяльність уважали законною приватною діяльністю і щоб ніхто не міг заборонити компетентним особам входити до спільноти, контролювати формулювання гіпотез, повторювати експерименти, а це значить, що співтовариством достойників керує не влада й не сила.

Третя умова більш тонка. Реальне складається з багатьох рівнів реальності й може розкладатися на різні сегменти. Доки науки не приведуть до єдиної науки, здатної пояснити все, що можна пояснити — якщо припустити, що така вища конвергенція можлива, — кожне співтовариство достойників відповідає тільки за один сегмент і за один рівень реальності. Розвиток наук і дослідження реального мають, в принципі, збільшувати кількість наук і посилювати їхню подальшу спеціалізацію, хоча б з огляду на накопичення відібраного знання та все більше виявлення складності реального. Цей процес збільшує дедалі вужчі співтовариства достойників, які чимраз більше спеціалізуються. Так само як надмірна біологічна спеціалізація підриває можливість виживання якогось окремого виду, так і надмірна спеціалізація підриває наукові дослідження, зменшуючи ймовірність плідних знахідок, і позбавляє їх цільового призначення, знищуючи будь-яку можливість намалювати зв’язну картину реального. Це обмеження змушує кожне співтовариство покладатися на інші співтовариства, щоб просуватися вперед у власних дослідженнях. Якими ж можуть бути ці окремі співтовариства достойників?

Важко визначити це заздалегідь, оскільки просвітлення й допомога можуть надійти з будь-якої ділянки. Кожне співтовариство знаходиться в центрі концентричної мережі, коли інші співтовариства розміщені на колах, що віддаляються від нього. Згідно з імовірністю кожне співтовариство повинно розраховувати насамперед на ті, що розташовані на найближчих колах, але, зважаючи на таємничий і капризний характер наукової інтуїції, не можна виключати, що астрофізикові стануть у пригоді роботи археолога, і навпаки. Проте достойники, компетентні в якійсь конкретній проблематиці, некомпетентні в усіх інших — більше або менше залежно від відстані, яка їх розділяє. Некомпетентність будь-якого співтовариства достойників за межами власного кола та потреба для всіх них використовувати інформацію, яка надходить з-поза цих меж, змушує кожне співтовариство довіряти решті. У стосунках між ними та за браком компетентності може важити тільки авторитет. Але для того, щоб авторитет був обґрунтований, а довіра — виправдана, потрібно, щоб кожне з них могло впевнитися, що інформація надходить від співтовариства компетентних осіб, де панує тільки врядування, а влада, а надто сила там не діють. Потрібно, щоб усередині кожного наукового співтовариства постійно існувала взаємна критика, а між співтовариствами панувала довіра.

Зображена модель наукової організації з перспективою успіху та довготривалості приблизно відповідає фактичному стану речей у Європі. Олігополярна трансполітія перешкоджає будь-якому політичному чи ідеологічному контролю, здатному утримуватися в часі, і постійно відновлює воєнне, економічне та честолюбне змагання між політіями. Зростаючий розрив між державним і приватним сприяє приватизації, а також зменшенню таємничості та деідеологізації пізнавальної діяльності. Приватизація збільшує кількість центрів і зменшує ризики внутрішнього контролю, оскільки, якщо вхід закритий, то можна створити поруч інший центр, і це веде до мережевої структури. Урешті-решт, може розвиватися ієрархічна структура, оскільки ієрархічному змаганню сприяють три попередні переваги, причому вона може розвинутися не в якусь єдину ієрархію, де могли б лютувати авторитет і сила, а в нескінчену кількість ієрархізованих співтовариств достойників, які стихійно розміщуються так, що кожне стає центром відкритої концентричної структури, а весь комплекс можна бачити ззовні як мережу, поширену на весь культурний ареал і — потенційно — на людство й усю планету. Така ієрархічна мережева структура є давньою даністю в Європі. Вона не сягає грецьких полісів і елліністичного періоду, ліквідованого з приходом Римської імперії, а нормально функціонує з XI ст. і принесла користь теології, філософії, містиці, архітектурі, живопису, літературі — усім галузям європейської цивілізації. Наука й науки стихійно розмістилися в структурі, додаючи їй нову галузь і по-своєму дотримуючись діалектики тем і варіацій, яка випливає з неімперіалізації та з олігополярності.

Типові події наукової раціоналізації є пізнавальними, з одного боку, оскільки наука — це спосіб пізнання, спосіб, який дозволяє пояснити, чому те, що існує, є таким, як воно є. Вони стосуються, з іншого боку, виконання, оскільки наукові галузі — як застосування науки до ділянок реальності — стирають протистояння між природою та штучністю так, що процес пояснення дає змогу не лише пізнавати, а й робити, виконувати. Пізнавальні події можна поділити на кілька класів. Одні з них внутрішні для самих наук. У наук своя історія, оскільки вони є дослідженням, розпочатим у часі. Ця історія позначена кунівським темпом, в якому чергуються теоретичні прориви як результат інтуїції, багатої на гіпотези та плідної на дедукцію, і пояснення такого прориву співтовариствами достойників. Це — справжня історія, водночас випадкова й збагненна, суміш хаосу й космосу, де зрозумілий уклад виринає поступово з безладних процесів. Історію й темп розвитку можна виявляти на всіх рівнях реальності наукового дослідження, від рівнів великої загальності, світів, до найспеціалізованіших галузей науки.

Інші події відбуваються через те, що наукові прориви набувають форми парадигм, які — після того, як їх пояснять, — можуть прийматися будь-ким і застосовуватися до всіх способів пізнання. З цього народжуються спонтанні й несвідомі сприйняття та передсуди на кшталт різних «ізмів», чиї шкідливі якості можуть поширюватися на всі сфери. Як приклад можна навести цілий перелік таких видів сприйняття:

— механіцизм: усе складається з елементів, на які діють перемінливі сили, з чого виникають збагненні конфігурації;

— сцієнтизм: усе, що існує, має свої причини, аби бути доступним для наукового розуму — єдиного законного способу знання;

— релятивізм: усе є питанням точки зору, і при цьому жодної абсолютної точки зору не існує;

— еволюціонізм: усе, що існує, пережило добір, вписується з цієї причини у висхідну лінію від меншого до більшого та захоплюється ендогенним процесом;

— генетизм: усе, що існує, є виразом десь закодованої програми;

— історицизм: реальність складається з окремостей, що випливають з безлічі перемінливих чинників так, що неможливо вивести хоч якийсь урок з нічого;

— економізм, демографізм, лінгвістицизм (і його структуралістське відхилення: кожний елемент має цінність не сам по собі, а згідно зі своїм місцем в системі елементів): кожна реальна людська наука своїм застосуванням до певного укладу чи його сегмента породжує спокусу «останньої інстанції», яка все пояснює, оскільки уклади взаємозалежні й, виходячи з якогось одного, зрештою доводиться згадувати їх усі, а отже, ілюзія стає непереборною, якщо забути, що уклади теж автономні один щодо одного.

Усі ці пізнавальні «ізми» мають, з одного боку, законне коріння в науковій парадигмі, на якій вони паразитують, а з іншого — можливість ідеологічного застосування, коли їх використовують у політичних цілях. Паразитування на одній і тій самій парадигмі може бути вигідним діаметрально протилежним ідеологіям. Так, еволюціонізм може слугувати псевдонауковою основою як для лівої ідеократії — в ім’я прогресу та стадій, через які він невблаганно проходить, — так і для правої ідеократії — в ім’я боротьби за життя та добору най-пристосованіших. Аналогічно у традиційному християнському контексті християнська релігія слугувала для узаконення будь-якої влади, стверджуючи, що «цього хоче Бог». Самої цієї ознаки досить, щоб виправдати як релігію, так і науку в злочинах, які чинилися їхнім іменем: саме пристрасті та ідеологія відвертають їх убік викривлених і згубних методів, а не вони самі здіймають пристрасті й розвиваються в ту чи ту ідеологію.

Третій і останній клас типових пізнавальних подій — це клас когнітивного впливу науки, проблематика якого виглядає складніше. Вона може спиратися на дві тези: усі способи пізнання природні й законні; науковий світ випадково зреалізувався у визначеному культурному й пізнавальному контексті. Звідси можна вивести два наслідки. Неминучим видається певний науковий імперіалізм в ім’я чудодійної ефективності та сили цього способу. Суттєвими виглядають два прояви такого імперіалізму. Одним із них є сцієнтизм, про який уже згадувалося в зв’язку з його невченими прихильниками, хоча його можуть обстоювати також і необачні науковці. Другий — це редукціонізм, не в сенсі зведення всього до якоїсь останньої інстанції, а в сенсі зведення всіх реалій до стану, в якому їх може опрацьовувати наука взагалі та якась одна наукова галузь, а всі інші способи дискваліфікуються. Завдяки такій редукції містика стає неврозом, материнська любов — хімічною речовиною, думка — секрецією мозку. Редукції цього штибу надто дитячі, щоб спричинитися до серйозних когнітивних потрясінь поза межами кола дурнів. Існують тонкіші й спокусливіші види редукції. Так, економіст може впевнити себе, що наука вирізняється кван-тифікацією та використанням математики. Оскільки предмет економічної науки насправді можна частково виразити числами, особливо ціни та фізичні кількості, то виникає непереборна спокуса розглядати тільки те, що може виражатися в числовій формі, та ігнорувати решту. Отже, економіст може дійти до ігнорування науки та політики як економічних чинників! Демографія, яка має справу з кількістю населення, наражається на таку ж саму небезпеку математичного ре-дукціонізму.

Систематизований аналіз внеску наук у процес діяння вимагав би розгляду укладів і сприяння їм з боку науки та наук, вирізняючи при цьому дві категорії сприяння. Одна з них випливає з застосування науки до способів, мобілізованих укладом. У цьому напрямку можна було б побачити, як виникають типові явища на кшталт політичних інституцій, що виводяться з політичної науки, аспектів підприємства, які можна приписати науці про організацію, методів навчання, вигаданих наукою про освіту. Інші типи сприяння є наслідками наукових досліджень у тому чи тому укладу, як, приміром, керування ядерними ризиками й політика, або місце наукових дисциплін в навчальних програмах. Розгляд стосунків між науками та економічними продуктами, товарами й послугами, які мають задовольняти потреби, мав би поєднувати обидва підходи, але такий розгляд веде до банальних речей. Якби довелося переписати всі товари, які стали результатом використання наукових досліджень, то вочевидь цей перепис торкнувся б великої частини, якщо не всієї, сучасної економіки, яка ґрунтує свої цінності на використанні фізики матеріалів, хімії, атома, біології, інформатики тощо.

Цікавіше буде підкреслити повну зміну ролей між примітивною й традиційною економікою попиту, де економіка має на меті задовольняти потреби, які вже переважно існують, та економікою пропозиції, де ресурси передують потребам і викликають їх. Ми бачимо в цьому різні означення капіталізму, які постають у дещо новому світлі. Перше означення виділяє режим економічного, заснований на правах власності, на ринковому регулюванні та на індивідуальній підприємницькій ініціативі й позначений потужним розривом між виробництвом і споживанням. Означений у такий спосіб капіталізм можна спостерігати в багатьох періодах життя традиційного світу в чотирьох великих культурних ареалах: це — природний режим економічного на певному рівні складності суспільства. Друге означення додає до першого економіку пропозиції, яка значною мірою залежить від наук і характеризується перманентним, якщо не постійним, розширенням. Цей капіталізм перебуває на стадії невизначе-ної тривалості історії людства, але вона повинна стихійно й невідворотно привести до стаціонарного стану — не нерухомого, а такого, що знаходиться в постійному коливанні навколо приблизної рівноваги. Третє означення капіталізму доповнює два перші наукою про створення багатства, щоб викликати колективну нав’язливу ідею та відчуття абсурдності піднесенням цілі економічного в ранг найвищої мети.

Наука призвела до певних викривлень, які проявляються в інших галузях діяльності людини. Оскільки наука — це спосіб пізнання, то можна припустити, що викривлення проявляються через пізнавальне викривлення. Така гіпотеза дає змогу вивести дві можливості. За однією з них, науковий спосіб падає під тиском гібридизації й викликає реакцію ірраціоналізму, так що певне псування веде до викривлення. За іншою можливістю, знання та виконання, яке залежить від знання та прямує за ним, претендують на те, щоб замінити дію, з якої випливає ідеологія: викривлення стає результатом змішання понять.