Розділ «III. Модерна історія»

Архітектоніка укладів деградує чи викривляється, якщо якийсь проміжний уклад захопить найвище місце. Кількість придатних до узурпації кандидатів слід звести до двох. Метою технічного є ефективність. Підвищення ефективності засобів, мобілізованих на службу цілям, і прагнення дедалі вищої ефективності можуть знайти слушне обґрунтування в бажанні людини бути діяльною й у задоволенні, яке дає чимраз детальніше освоєння поля можливостей, відкритих видові. Великі технічні звершення викликають захоплення й ентузіазм. Та попри все, важко приховати той факт, що технічне є в повному сенсі обслуговувальним укладом. Більшість людей, які не є технологами за покликанням чи за професією, хотіли б знати, з якою метою потрібно прагнути дедалі більшої ефективності. Який уклад має скористатися з технічного прогресу? Можна було б відповісти, що це — політичний уклад у його військовому аспекті. Це, звичайно, дуже потужний рушій, можливо, навіть найпотужніший в історіях людства, але важко виробити ідеологію, яка обрала б війну як найвищу мету. Навіть дарвіністська ідеологія війни як чинника, який виявляє перевагу, обмежує її роллю послуги, проте до послуг належить військова техніка, бо шпага може виявити перевагу так само добре й навіть краще, як атомна бомба. Укладом, якому технічний прогрес іде на користь, цілком може бути економічне, адже воно теж вирішальне для кожного укладу і слугує дуже ординарним пристрастям. Підрив архітектоніки укладів мав би слугувати економічному та його методиці й вести модерні часи до економізму.

Дія підважувальних сил у модерних суспільствах — це емпірична даність, яку важко заперечувати та яку ще менше заперечують. Індивідуальне й колективне нав’язливе прагнення багатства не нове. Це — постнеолітична константа, адже ресурсів мало й вони погано розподілені: їх ніколи не буває досить чи забагато й можна завжди пристосовуватися до більшої кількості. Ці банальні положення пояснюють не модерний економізм, а ту легкість, з якою люди, що ввійшли в модерні часи, масово долучаються до економізму. Якщо намагатися знайти пояснення в «американізації» та в її поширенні, ми все одно не матимемо ключа. Або економізм — це американська особливість, і вона не пояснює легкість і швидкість його поширення та долучення до нього. Або ж це модерна ознака, яка знайшла в Сполучених Штатах ще в ХІХ ст. найсприятливіші для себе умови й скористалася для свого поширення гегемонною позицією цієї країни в світі після Другої світової війни. Друга гілка цієї альтернативи, ясна річ, правильніша, але вона не відповідає на поставлене запитання. Пояснення через демократію наближається до правди, але не досягає її. Капіталізм, означений як економічне втілення принципів, політична матеріалізація яких зветься демократією, може пояснити економічне процвітання на кшталт голландського в XVII ст., задоволення зацікавлених людей від цього та заздрість сусідів, але він не розв’язує проблеми, поставленої чинником нав’язливості, а надто чинником колективної нав’язливої ідеї, притаманної останнім десятиліттям.

Диференціація укладів дає задовільне пояснення. Цілеспрямована поміркованість політичного дає змогу кожному укладові раціоналізуватися. Економічна раціоналізація може напрочуд широко використати науковий прогрес, прямо через прикладні засоби й непрямо за допомогою технологій, які збільшують продуктивність. Такий ланцюжок характеризує капіталізм як безкрайній процес, який живиться постійними вприскуваннями інновацій. Естафету підхоплює другий ланцюжок і веде капіталізм до економізму. Ресурси, які мають дієвці, збільшуються, а часто й поліпшується їхня якість, причому вони постійно зазнають струсів у своєму означенні й складі. Потреби, які стихійно рівняються на дефіцитні ресурси, більше не здатні на це, оскільки ресурси нестійкі, міняються та зростають. Потреби вивільняють і ставлять залежно від безмежних потреб і під тиском порівняння й змагання. Ті, кому цей процес вигідний, задоволені й дають підхопити себе потокові без опору. Ті, хто опинився в програшу, незадоволені й стурбовані, але їхнє незадоволення та їхні турботи мають економічний характер. Політичний ринок, який задіюють для подальшого збільшення прибутків тих, хто виграють, і для обмеження втрат тих, хто програють, ставить економічні проблеми в центр обговорення та актуальних питань.

Економістська інверсія рівноцінна тому, що видові та його представникам приписують скупість і здирництво як найвищу ціль. Якщо висновок і ситуація сприймаються як абсурдні, то чого слід очікувати? Раціональне розв’язання лежить у етичній площині й полягає в тому, щоб триматися правильної позиції — гарне життя має визначати і обмежувати потреби, які слід прагнути покривати ресурсами такого ж самого обсягу, — завдяки свідомому особистому вибору. Інакше розв’язання потребуватиме використання ідеології та викриття капіталізму. Оскільки капіталізм складається з трьох окремих шарів детермінантів, ідеологія може піднятися на три ступеня різкості. Перший таврує капіталізм, заснований на власності, як крадіжку, капіталізм, заснований на ринку, як сліпу й ірраціональну долю, а капіталізм, заснований на ініціативі, як хижацтво. Другий ступінь змішує його з багном як жахливий прояв науки, наслідки якого не піддаються контролю, і техніки — такої, що закріпачує й отупляє. Останній ступінь ненавидить його як антицивілізацію та руйнівника звичаїв. Усі ці ступені смертельні для демократії, якщо до влади приходять ідеологи, що в демократії малоймовірно.

Наукова раціоналізація

Доречно було б провести лінію розмежування між наукою як способом пізнання та науками, які виникають від застосування цього способу до галузей реального. Наук існує багато, тому що реальне має вигляд нашарування рівнів дійсності, і науки змінюються, оскільки сприйняття цього нашарування змінюється мірою прогресу наук. Неможливо виключати, що якась єдина наука дасть змогу пізнати все реальне: у такому разі наука буде і способом, і його застосуванням. А поки що потрібно погодитися з розподілом реального на три головні царини: фізичний світ, живий світ і світ людей. Кожну з цих царин досліджує незмірна й перемінлива кількість наук залежно від того, може та чи та проблематика вирізнити частину або аспект світу і знайти в ньому його власну раціональність. Хоча наука народилася в Європі, вона має загальну цінність. Походить вона від культури, але після створення її можуть прийняти будь-де. Питання ставиться про її зародження в Європі та про можливість прив’язати її до європейських особливостей.

Наука відсутня в усіх культурних ареалах, за винятком одного — європейського, де вона актуалізувалася вперше за елліністичної доби з III ст. до н.е., зникла близько II ст. н.е. за Римської імперії та актуалізувалося вдруге — здається, вже по-справжньому — в Європі в першій третині XVII ст. Проте вона не зазнає якогось перетворення в пізнавальних можливостях людини. Вона мобілізує ті ж самі здібності, що й інші способи пізнання, але використовує їх інакше. Вона була готова до вжитку від самого початку, хоча більшість людей ніколи до неї не вдавалися й навіть ніколи не підозрювали про її існування. З цього парадоксального її становища можна зробити три корисних висновки. Людство може обійтися без науки й наук, щоб вижити і знайти собі якесь призначення. Наука — це вельми неймовірна пізнавальна розкіш, умови уможливлення якої настільки конкретні, буцімто не було б безглуздо думати, що вони могли б ніколи й не виникнути. Зародження науки не могло бути стихійним і нормальним розвитком одного, кількох або всіх інших способів пізнання, бо інакше наука мала б народитися всюди.

У разі означення умов уможливлення допомагає порівняння з іншими культурними ареалами, оскільки в цьому процесі одразу дискваліфікуються гіпотези здорового глузду. Старі численні інтелектуальні еліти, віртуози умоглядності, очевидно, потрібні нам для цього, але певно, що недостатні, адже брахмани й освічені не залишалися в боргу. Накопичене й систематизоване впродовж віків і тисячоліть знання теж, безперечно, корисне, але китайці тут набагато перевищили європейців завдяки краще організованому переданню культури від покоління до покоління. Поняття «закону» в сенсі закономірності, яка може бути виявлена, очевидно, загальнолюдське, адже не можна вижити в хаосі й не можна призвичаїтися до ідеї хаосу. Та й, все одно, це — загальноприйняте поняття в Індії, Китаї, Передній Азії. Слід також відкинути гіпотезу, попри її переконливіший вигляд, за якою для свого народження наука потребувала середовища, зацікавленого в її можливих способах застосування, оскільки цей інтерес міг виявлятися в дослідах. Але річ у тім, що науки та прикладні методи дуже довго існували, не знаючи одні про одних, принаймні до ХІХст. Урешті-решт, донаукові китайські техніка і навіть технологія набагато перевищують європейські. І так далі.

Урок, який можна вивести з цих порівнянь, полягає в тому, що треба знайти таку гіпотезу, яка не піддається вбивчому зауваженню про те, що ця сама умова існувала там, де наука не народилася. Усі пізнавальні способи наявні всюди, окрім науки, особливість якої ґрунтується не на незнанні інших способів і не на використанні докорінно нових операцій, а на особливій манері їхнього використання, які можна резюмувати як контрольовану фактами дедукцію для виходу на істинні судження. При цьому на думку одразу спадає образ перетворення. Народження науки має всі зовнішні ознаки перетворення, локальної зміни загалом, яка змінює ціле. Розглянемо цей образ серйозно: він пропонує нам шукати особливість і навіть європейську унікальність, яка могла б спровокувати або стати нагодою для пізнавального перетворення. З іншого боку, загальність пізнавальних способів не виключає відмінностей у їхньому застосуванні. Колективна нав’язлива пізнавальна ідея, центральний топос для цивілізації міг би сприяти або відвернути, з точки зору ймовірності, перетворення в напрямку до наукового способу пізнання. Зрештою, потрібно рахуватися і з елліністичним попередником. Наука народилася тоді вперше, але її плідність в плані породження наук була слабкою і ледь помітною за одне чи два століття, доки вона повністю не згинула після правління Антонінів. Цей прецедент учить, що самого лише перетворення не достатньо, треба, щоб воно зберігалося, розвивалося й тривало в часі. Розумно було б відрізняти умови уможливлення, притаманні проривові, й умови, неодмінні для його продовження в часі.

Для з’ясування умов прориву очевидно й настійливо постає певна лінія аргументації. Кожен із трьох світів, між якими розподіляється реальне, написаний окремою мовою. Сьогодні ми з розумною певністю знаємо, що фізичний світ написаний математичною мовою. Щодо живого світу, то тут можливі деякі вагання, оскільки мова його виглядає інформаційною на молекулярному рівні та системною на рівні органічному. Людський же світ може складатися стратегічною мовою, основоположними членами якої є біном пробле-ма/вирішення. Нам слід розглянути фізичний світ і математику, оскільки саме цей світ став нагодою для кардинального перетворення, що відбулася наприкінці XVI — початку XVII ст. Чи можна виявити в європейському ареалі одну чи кілька особливостей, які стосувалися б або декодування математичної мови, або її застосування для декодування природи, або того й другого разом? Оскільки виявляти ці особливості доводиться на рівні історичних самобутностей, а на цьому рівні між культурними ареалами все різне, то можлива кількість особливостей стає практично нескінченою. Не можна навіть виключати, з огляду на те, що йдеться про перетворення, яке доведеться приписати якомусь ідіосинкратично єдиному індивідові, в якого народилася ця хороша думка. Щоб закрити глухий кут нескінченості, варто уточнити місцезнаходження прориву й пошукати пов’язані з ним особливості.

Наведений аргумент веде до результату, який є таким, яким він є, а єдине його достоїнство — те, що він веде за межі простого опису відкриттів і процесів. Фізичний світ написаний математичною мовою. Ця мова сама записана в четвертому світі — світі чисел, визначною особливістю якого є потенційний статус і актуалізація в декодуванні та через нього. Математична мова була декодована в Китаї, а надто в Індії і, як здається, в Передній Азії, принаймні певною мірою. Європа в цьому відношенні залишалася позаду, і їй довелося вчитися в інших ареалів за допомогою свого грецького авангарду. Треба зазначити, що від самого початку опанування греками математики вони виявили виняткову річ, яку передали європейському ареалові: геометрію. Геометрії немає в інших ареалах. Її відсутності там достатньо, щоб дискваліфікувати іншу підказку здорового глузду, яка схиляє до ув’язки відкриття геометрії з практикою межування землі. З питань оподаткування королівства й імперії набагато прискіпливіші землеміри, ніж будь-коли такими могли бути греки. Частота появи геометрії має більше шансів залежати від морфологічних чинників — поліс і можливість сприймати його як центр і периферію — та чинників політичних — просторове розміщення громадського в центрі, а приватного — навколо нього. Сприйняття природи як такої, що складається з геометричних фігур, могло бути спонтаннішим і безпосереднішим, ніж думка, яка складається з чисел і рівнянь. Геометричне сприйняття видається природнішим, адже бачення є само по собі сприйняттям і побудовою простору за допомогою форм. У будь-якому разі геометрія уможливила донаукове бачення світу, розвинуте Платоном у його «Тимеї». Воно лише донаукове, оскільки не базується на жодній гіпотетично-дедуктивній теорії, яка може вести до дослідів. Це — потужна й глибока метафора, пов’язана з символьним способом пізнання. Але вже стає мислимим стрибок — через перетворення — від цього символьного способу до способу наукового та до вирішальної інтуїтивної здогадки Галілея, для якого природа є геометричною онтологічно, і це можна довести, а вже не є метафоричною й поетичною.

Але при цьому ще треба було думати про застосування декодованої геометрії — відкритої наново в XVI ст. після перевидання праць Евкліда й Архімеда — до фізичної природи. Свого часу ще александрійський прорив ґрунтувався в Архімеда на цьому поєднанні. Його можна було б зв’язати з певною релігійною особливістю. Обидві можливі концепції Абсолюту — іманентного і трансцендентного — осіли одна на схід, а інша на захід від Інду. Дуалізм панує в азійському ареалі, який передав його європейському за допомогою грецької філософії, а згодом християнства. Іонійці зробили дуалізм світським і не знищили його, навпаки: уся грецька та європейська філософія ґрунтується на суперечливих полярностях у яскраво вираженому й дивовижному контрасті з індійською, а надто з китайською філософією. Можна стверджувати з помірним і скромним переконанням, що дуалізм придатний більше, ніж монізм, для застосування геометрії до фізичної природи, оскільки він уможливлює й полегшує її сприйняття як неживого об’єкта, яким керують внутрішні правила функціонування.

Основоположний постулат китайської філософії менше придатний для цього, оскільки він базується на відповідностях між людським і фізичним світами й шукає способи, які дали б змогу маніпулювати чинниками впливу між цими двома світами. Такий постулат має мало шансів привести до бачення природи, висловленого Лукрецієм, неживий характер якої в нього такий самий абсолютний, як і в сучасній науці. Зрештою, саме це й надає творові «Про природу речей» його таких сучасних акцентів, хоча в ньому й не міститься жодного судження, що вказувало б на науковий спосіб пізнання.

Зіставлення дуалізму та застосування геометрії до природи залишається надто розпливчастим, щоб привести до точного місця прориву. Це місце відоме, воно — принцип інерції, який відкрив Галілей, але так ніколи чітко й не роз’яснив ним. Вийдемо з засновку, що прорив був здійснений саме в цьому місці. Він стосується поступового руху, до якого можна долучити й мінливий рух. Проблема руху — справжня нав’язлива ідея європейської філософії від часів греків. Її настирливість можна пояснити тим, що для філософії буття становлення — це скандал, питання, що потребує відповіді під страхом пізнавального краху. І навпаки, індійська, а надто китайська філософія йдуть за вказівками здорового глузду й, можливо, правильного глузду, поміщаючи становлення першим і на місце витоку: це не скандал і не термінове питання. Проте становлення — це також неминуче нав’язлива думка для теології Творення та для Одкровення, яке подає себе як Історію. Вони не можуть уникнути того, щоб не поставити становлення та рух на друге місце й не ставити собі запитання про причини, які змогли змусити нерухоме і непорушне Єство створити рухливе й таке, що може бути порушене, становлення. Зустріч грецької філософії з християнською теологію, можливо, була випадковою в римських школах риторики й у колах освіченої еліти імперії, але, попри все це, вони поділяли одну й ту саму настирливу думку пізнання. Проблема руху пристрасно й ретельно дискутується пізньою схоластикою XIV-XV ст., зокрема в Соборнні. Чому сталося таке посилення інтересу? Не буде безглуздим пов’язати його з прийняттям і поширенням канону, який цілковито перевертає воєнне мистецтво. Засвідчено, що роздуми торкалися руху гарматних ядер, так само як Аристотель думав свого часу про рух стріли, випущеної з лука, а згодом створив свою винахідливу теорію.

Астрономія сприяла проривові радше непрямо, ніж якимсь прямим впливом. Геліоцентричну гіпотезу запропонував і обстоював Аристархом ще в ІІІ ст. до н.е. Її відкину-ли, а її натхненника засудили за святотатство. Це — шокувальна ідея, яка може бути прийнята тільки в середовищі, де вона такою не буде, або яке буде готове сприймати шокувальні ідеї. Оскільки геліоцентризм був тимчасово остаточно відкинутий, то грецька астрономія трималася геоцентризму, а він — разом із геометрією для опису спостережень — привів до Птолемея та до теорії епіциклів. У 1543 р. Копернік знову вводить геліоцентризм майже підпільно, адже ідея досі шокує, але вона пробиває достатні проломи у «ворожому стані», щоб мати змогу просуватися далі. Які ж то були проломи? Певну роль мало відіграти Відродження, Реформа, зі свого боку, і релігійні війни, але найвірогідніше прийняття геліоцентризму окремими особами є симптомом невірування. Так само, як геоцентризм у поєднанні з геометрією привів до Птолемея, геліоцентризм, який спирається на геометрію, породжує Кеплера. А закони Кеплера діють, оскільки ці прості геометричні закони й справді добре описують траєкторії планет.

Кеплер і Галілей здійснюють реальний пізнавальний прорив, перетворення в прямому сенсі слова: якась дрібниця змінює все. Усе міняється, адже прорив за своєю природою розширюється. Він виводить на механіку, а вона — на гармонійне бачення: природа — це машина, що діє за жорсткими законами, які дає змогу виявити математика. Неважко зрозуміти вибуховий характер перетворення: усе сталося впродовж життя лишень одного покоління: у 1600-1630 рр. Можна бачити також і її переважно «історичний» характер. Вона випадкова: об’єктом перетворення міг би бути радше будь-який інший об’єкт, ніж проблема руху, і водночас збагненна: будь-яка дороговказна нитка давала змогу розмотати клубок, зважаючи на те, що він був прив’язаний до правильної ідеї, а саме: що природа насправді написана мовою математики. Можна спертися на випадковість об’єкта та замислитися над можливістю того, що прорив стався б не в фізичному світі, а в живому або в людському світі. Можливі дві гіпотези, які підтримують високу ймовірність хронологічного пріоритету фізичного світу. За однією з них, прорив здійснити важче й він не очевидний у двох інших світах, мови яких менш доступні напряму. Ця гіпотеза видається слушною для живого світу, але не може стосуватися людського світу, стратегічна мова якого є безпосередньою даною людським дієвцям. Звичайно, від безпосередньої даної до раціонального пізнавального використання існує певна відстань для стрибка, але вдалі спроби здійснити його були зроблені до стрибка математики й механіки. Ще у Фукідида на початку Пелопоннеської війни спостерігається суто науковий підхід — водночас гіпотетично-дедуктивний і експериментальний. Гіпотеза має три частини: політія прагне спроектувати назовні всю потугу, на яку вона здатна; проектування цієї потуги визначає стратегію об’єднання в союзи інших політій; коли співвідношення мобілізованих сил приблизно рівне, війна стає тривалою й може піти за логікою крайностей. Експериментом є розповідь і аналіз Пелопоннеської війни між Афінсь-ким союзом і лакедемонянами. Науковий пізнавальний прорив фактично відбувся, але він не мав тих самих наслідків, які мав принцип інерційності.

Корисною в цьому плані може бути друга гіпотеза. У людському світі жоден прорив на жодному об’єкті не може призвести до вибуху, що розширюється, оскільки історична матерія настільки складна, що поширення вдалого прориву з одного об’єкта на інші дуже проблематичне і навіть неможливе. Ось чому наукові прориви, такі переконливі й незаперечні, як прориви Фукідида, які можна знайти в Мак’я-веллі — наприклад, гіпотеза про різну здатність до завоювання ззовні імперії з абсолютним ієрократичним режимом і королівств з ієрократичним режимом, обмежуваним аристократами, і її випробування на Османській імперії та Європі, — або в Гішардена — наприклад, про стійку рівновагу олігопо-лярної системи та її розбалансування внаслідок втручання зовнішніх чинників і випробування на Італії 1494 р., про невмілі амбіції Людовіка Сфорца та італійські війни, які мали точитися через це впродовж чотирьох десятиліть, — передували проривові механіки, хоча й не призвели до аналогічних наслідків.

Гіпотеза різних мов після її перевірки геометрією та фізичною природою сама по собі веде до епохального пізнавального перевороту, тобто до використання дедукції й переведення спостереження та індукції на другорядну роль. Ми знаємо мову й знаємо, що реальне написане цією мовою. Але текст надто довгий і надто складний, щоб його можна було читати й декодувати безпосередньо. Текст потрібно ділити на фрагменти, які піддаються розшифруванню. Щоб поділити текст, потрібні критерії. Щоб мати критерії, потрібно поставити запитання до реального. Щоб поставити запитання йому, потрібно поставити запитання собі. Щоб розпочати процес, потрібно дати відповіді на ці запитання, тобто запропонувати гіпотези. Цей методологічний і пізнавальний переворот на користь дедукції — фактично переведення в природний підход, притаманний діяльності людини, яка полягає в тому, щоб означувати для себе проблеми, які ставить життя, і знаходити для них правильні вирішення, але це переведення має бути раціоналізованим, свідомим і формалізованим, тобто відірваним від будь-якого конкретного контексту.

Умови збереження науки в часі означити легше — за допомогою симуляції та її спрямованості на дослідження. Ця третя операція наукового розуму насамперед колективна. Наука й науки можуть тривати, тільки якщо їх візьмуть під свою опіку спільноти достойників, щоб їх упорядковувати, поповнювати, передавати. Перша операція — гіпотетично-дедуктивна теоретизація — може бути тільки індивідуальною: скажімо, у того чи того індивіда виникає ідея і причини цього будуть то більш таємничими, що глибшою й пліднішою виявляється ця ідея. Експеримент може бути індивідуальним або колективним, оскільки ця обставина не торкається його природи. Щодо пояснення, то воно виходить за межі всіх соціологічних та історичних даних, оскільки воно є одкровенням реального собі самому та його прозорістю в свідомості людського виду. Тільки дослідження підтримує історичне й соціологічне запитання: на яких умовах, зовнішніх для самого пізнання, воно максимізується й увічнюється?

Перша умова означає, що потрібно розвідати чи вивчити щось за допомогою випробувань, невдач і впорядкування. Потрібно, щоб індивіди теоретизували і щоб індивіди — ті ж самі або інші — чи групи експериментували. Предметів для вивчення стає то більше, що краще виявляються таланти, здатні на це, і чим краще вони можуть показати себе. Мережева й ієрархізована структура спільноти достойників може найкращим чином задовольнити цю умову. Ціла група населення і навіть усі сучасні люди можуть бути охоплені ланками мереж, так щоб уникнути ризику пропустити потенційний талант. Недостатньо бути талановитим, потрібно ще могти й хотіти розвинути свій талант. Щоб могти, науковцям може бути потрібне певне приладдя. Таке приладдя споживає ресурси, яких може бракувати науковцям з огляду на їхнє соціальне походження. Потрібно, щоб ненауковці забезпечували їх ресурсами, а це передбачає, що вони отримуватимуть взамін принаймні стільки або й набагато більше, якщо це гра з додатним результатом. Розрахунок може базуватися на двох дуже різних ситуаціях. В одній із них пізнавальні відкриття вчених ведуть до прикладного застосування, яке несе вигоду ненауковцям. Цей розрахунок змушує науки — а не просто науку — рано чи пізно зав’язувати тісні стосунки з капіталізмом, не тому, що вони нестримно притягуються одні до одного через вибіркову приязнь, а більш прозаїчно — тому, що вони потрібні одні одному.