Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

Єпископ на якусь хвилину затявся.

— Княгиня Рогніда простила всіх і просила, аще завинила, її простити, тіло ж заповіла поховати без почесті й слави там, де й жила, — в Предславині, вона-бо давно зреклася суворого світу, як і світ зрікся її, а все добро своє заповідала церкві...

Стоячи біля вікна, Володимир довго дивився, як надворі починає снуватись павутиння світанку, потім обернувся до єпископа й сказав:

— Не будемо судити... Рогніда зробила так, бо ніколи не дбала про суєтну славу, але для слави нашої й церкви її слід поховати як княгиню.

Єпископ схилив голову — він згоден був з думкою князя.

— Велю, — суворим голосом сказав Володимир, — віддати погребову почесть моїй жоні Рогніді як княгині, тіло ж покласти там, де сама побажала, — в Предславині.

Володимир замовк. За вікном усе більше розпалювалось денне світло. Проміння його впало на бліде обличчя, високе чоло.

— І ще я хочу, — важко передихнувши, закінчив князь, — попрощатись з нею. Уночі ми з тобою, отче, підемо в Десятинну церкву.

Ніч. Нічого не видно. Десь у пітьмі лунають кроки. Кілька чоловік пробують землю посохами, спускаються шляхом, що веде від воріт Гори. Ось вони, чути, повертають ліворуч, прямують через яр до Десятинної церкви, обриси якої вимальовуються на сірій тканині неба.

Скоро, либонь, буде дощ, парить, важко дихати. Небо перерізала сліпуча блискавка, й на мить стало видно, як люди зупинились на пагорку — високі й чорні, прямують до дверей церкви. Вдарив грім, на землю падають великі краплини.

У бабинці Десятинної церкви горить кілька свічок, жовте проміння їх освітлює пізніх, одягнутих у темні м’ятли[193] гостей — попереду священики, за ними з посохом у руках єпископ Анастас, поруч з ним князь Володимир.

Дерев’яна, видовбана з товстого стовбура липи корста з тілом княгині Рогніди стояла в правому притворі церкви, навкруг неї горіло у високих срібних світильниках багато свічок. Коли князь і священики стали туди наближатись, то почули голос, що одноманітно читав слова з Псалтиря, а далі побачили черницю, яка читала, і ще кількох, що стояли на колінах біля труни небіжчиці.

Помітивши пізніх прибулих, черниці одступили, зникли десь у пітьмі церкви, далеко в переходах стали єпископ і священики, князь Володимир лишився один перед корстою з тілом своєї першої дружини — княгині Рогніди.

Так, тепер він був один на один із тією, яку, не бачивши, нарік колись своєю жоною і не зрадив свого слова, а покликав до Києва, зробив княгинею Русі...

Він був один на один із тією, яку так безглуздо забув на одну годину, зрадив, за що суворо заплатив, платить і, либонь, довго ще буде платити.

Він був один на один із тією, якій у найважчий час свого життя не звірився у всьому, послухавшись розуму, а не серця, зробив ще одну, останню вже, помилку, зрікшись Рогніди і назвавши своєю жоною грецьку царівну Анну.

І от нині, скрадаючись у пітьмі заревної ночі, він прийшов до її тіла, щоб запитати себе: де була правда, а де лжа життя, де була любов і де неприязнь, щоб відповісти самому собі, кого ж у житті він любив, а кого ні, та ще хто любив його — сина рабині, князя, а потім василевса?!

Він стояв біля корсти княгині Рогніди у темному м’ятлі, в чоботях, на які ліг жовтий порох Гори, полум’я свічок освітлювало сивий чуб, похмуре чоло, довгі вуса, смутні очі, й дивився на неї.

Проминуло багато літ, коли Володимир бачив востаннє Рогніду. Вона лежала в корсті така, якою він знав її й раніше, либонь, смерть тільки підкреслила те, на що в житті звичайно не звертають уваги: в сяйві багатьох свічок виразно було видно високе чоло княгині й ті ж самі вигнуті брови, горді, ніби невдоволені уста, гостре підборіддя, та ще складені на грудях руки — з тонкими, прозорими навіть пальцями.

Було в цьому обличчі одно: дуже бліде, з гоструватими вилицями, глибоко запалими очима, зморшками біля носа й уст, зовсім сивим волоссям, що змінило золотистий льон давньої коси, — це обличчя було тепер дуже далеким від задушливого притвору церкви, суєти суєт Гори, усього світу.