Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

І він справді був би безмежно щасливий, з його душі, мабуть, спав би той тягар, який протягом багатьох і багатьох літ гнітив його, коли б Святополк пішов до нього, простягнув свої руки.

Та Святополк не рушив з місця.

— Жорстокий, безжальний княже, — прохрипів він. — Зараз я вірю тобі, але навіщо, навіщо ти мучив мене, зробив такого, яким я є? Вже мені пізно змінюватись, чуєш, — він на мить замовк і кінчив, — я проклинаю тебе!

Володимир зрозумів, що сталось, — Святополк устами своєї матері проклинає, ненавидить його: у цю ніч, в цьому порубі нічого не можна зробити.

— Що ж, Святополче, — сказав він, — ти проклинаєш, а я... я прощаю тебе.

Князь пішов до дверей порубу, рішучим рухом, так що забряжчали засуви, широко розчинив їх.

— Ось двері розчинені, — промовив Володимир, — іди, Святополче...

Він першим вийшов земляними сходами з порубу, побачив воєводу Вовчого Хвоста й гриднів.

— Я увільнив князя Святополка з порубу, — сказав Володимир воєводі. — Віднині він житиме на Горі. Пустіть його.

Надворі сіявся дощик. Низько над Горою пливли кошлаті важкі хмари, із-за них крадькома визирали зорі. Було холодно, вогко, пусто.

В один з перших днів зарева[192] князь Володимир дізнався про кончину колишньої жони своєї — княгині Рогніди. Розповів йому про це єпископ Анастас, що до світання прийшов у терем, побудив князя.

— Нині вночі, — скорботно промовив він, — у Бозі спочила княгиня Рогніда — черниця Анастасія.

— Вона тяжко хворіла, страждала? Чому мені не повіли про це? — повернув голову до єпископа й подивився на нього якимись великими очима князь Володимир.

— Княгиня не веліла комусь говорити про свою хвор, — відповів Анастас, — і не турбуйся, княже, вона не мучилась, не страждала, дні й ночі проводила в самоті, вкушала хліб та воду, давно вже нікого не хотіла бачити, токмо вчора покликала мене й висповідалась, а вночі тихо спочила, пішла в світ інший...

Єпископ, це було помітно, розповів не все, що знав про кончину Рогніди, він був єдиним свідком останнього дня її життя, останнім розмовляв з нею, але князь Володимир не став у нього нічого запитувати: якби Рогніда щось хотіла йому переказати, Анастас сказав би про це.

— Де лежить її тіло?

— У Предславині, в теремі, княже.

— Коли її поховаємо?

— Завтра, княже.

— А де?