Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

Він сів на пень.

— Стомився я! Сядь і ти! — запропонував Володимир Святополку.

— Я й постою, — похмуро промовив він. — Мені немає від чого стомлюватись — хіба від дум...

— Про що ж ти думаєш, Святополче?

— Князеві, який учора сидів у палатах, а нині гниє в твоєму порубі на трухлій соломі, є що думати.

— Чому не думав про це раніше, коли хотів підняти смуту в західних волостях Русі, йти з тестем своїм на Київ, вбити мене — київського князя, зрадити віру руських людей, стати слугою папи?

— Зараз я в твоїй власті, — спроквола відповів Святополк, — ти дужий, вельми дужий, княже, василевс... Але навіщо вигадуєш таке про мене — учора туровського князя, а нині в’язня, кинутого твоєю десницею в цей поруб?

— Марно ти нарікаєш на мене. Не я тебе кинув у поруб, це бояри й воєводи, що чули про твої замишляї в Турові, схопили тебе, привезли до города Києва... Та й жона твоя Марина, духівник Рейнберн, іже були з тобою, нині сказали правду... О люди, люди, всі ви такі, днесь служите одному, заутра другому...

Святополк мовчав, дивлячись у темний куток порубу, потім обернувся до Володимира, й той побачив його запалені очі, закушені уста.

— Що ж, — задихаючись, прохрипів він, — коли все знаєш, скажу і я правду... Слухай, княже Володимире! Це — так! Мислив я з Турова йти на Київ, мислив перемогти твою дружину, а вже вої мої, либонь, не пошкодували б і тебе...

Важко мені в цьому признатись, тобі це страшно чути, але отака моя правда.

Володимир здригнувся й промовив:

— Чую, Святополче! Тепер ти сказав правду. Але марно думаєш, що вона страшна мені. Ні, не за себе боюсь, за Русь, за людей її страшно.

Довгу хвилину по цьому князь Володимир мовчав, а потім продовжив:

— Страшно, Святополче, за Руську землю... З одного боку — ромеї, зі сходу насувають печеніги, за ними ідуть половці, з полунощі точать ножі свіони, ти ж хотів від заходу пустити в нашу землю ще й поляків, німців, Папу Римського.

— Поляки й німці далеко, — заперечив Святополк. — Папа Римський від них ще далі... До Візантії, — процідив він, — либонь, ближче, адже так, княже?

Володимир зрозумів, на що натякає Святополк.

— Я на легіони ромеїв не спирався й не пустив би їх на Русь... Віру християнську я приймав такожде не від константинопольського патріарха.

— Я також не збирався продавати Русь, — зухвало крикнув Святополк, — ні полякам, ні німцям, ані папі!..

Князь Володимир гірко посміхнувся.