Що ж до головників, татів, паліїв, сволочників, які викопували трупи християн на кладовищах, рубали хрести, Володимир був безжальний... Власне, це робив уже не він, — щоб захистити своїх, княжих, мужів і всі ті добра, які давав він за їхню службу (а інакше вони б йому й не служили), князь Володимир заводив нові й нові закони: вбивство таких мужів каралось подвійною вірою й смертю, за вбивство вільного ремісника чи смерда бралась віра проста, коли ж хто вбивав холопа, то не платив нічого за його безталанну душу, а мусив лише відшкодувати втрату раба господареві... Суворим життям жив тепер город Київ: як на небі був Бог — владика життя й володар усього сущого, біля нього — апостоли й святі, що діяли словом Бога, та ще грішні душі, яким судились огонь і муки, — так на землі були князь, його мужі і велике множество ницих людей, що робили на князя й мужів.
Тільки ж земля не була небом, тут багатий дбав і примножував власні добра, в убогого забирали останнє зерно, холоп-раб гострив окісок і виходив уночі на дорогу, підкрадався до кліті боярина...
Так і писався новий закон, на крові нині стояв Київ, великий князь і василевс Володимир твердо сидів на столі своєму.
Більше непокоївся князь Володимир про землі свої — у деякі з них він послав синів, у деяких сиділи свої, місцеві, князі.
З місцевих князів Володимир не дивувався — вони з великим трудом платили Києву дань, не посилали вчасно земського війська, хижо дивились на бояр, що приїжджали з Києва на пожалувані їм землі. Час від часу князь Володимир виряджає в ту чи ту непокірну землю дружину, і горе тій землі, далеким українам Русі: сила перемагала й тримала в покорі силу.
А сини як підпирають великокняжий стіл, члени його ж роду, його очі, руки, рідна кров? Вишеслав у Новгороді, Мстислав у Тмутаракані, Ярослав у Ростові, Святополк у Турові... «Діти мої, — посилав їм князь Володимир грамоти, — сидячи в Києві, думаю про вас, кріпіте землю отців наших, мудро утверждайте закон, будьте в’єдно зі мною й городом Києвом...»
Але сини гірше, ніж місцеві князі, сплачували дань, тримаючи великі свої дружини, мало посилали земських воїв до Києва, часто не приймали бояр і воєвод київської Гори, бо роздавали землі своїм мужам. І в далекі й близькі землі їхали послухи, очі й вуха князя з’явились по всій Русі.
Так Володимир довідався про те, що діється в недалекому Турові, де сидів князем син Ярополка — Святополк. Воєвода Безрук, який був у Турові правою рукою Святополка, а воднораз послухом Володимира, часто приїжджав до Києва, завжди заходив до князя Володимира, приїхавши ще раз, хотів говорити з ним віч-на-віч.
— Я слухаю тебе, воєводо! — сказав Володимир, коли вони залишились тільки вдвох у одній з палат на верху терема.
— Маю недобрі вісті з города Турова, княже, — повів Безрук.
— Що за вісті, — стривожився князь, — і чому вони недобрі?! Адже ти сидиш там, блюдеш княжий стіл.
— Не один я господар у Турові, князем города й усієї землі є Святополк... Нас ніхто не почує, княже?
— Говори сміливо! Тут тільки я та ще ти...
І Безрук розповів Володимиру, що князь туровський Святополк через жону свою Марину налагодив зв’язок з тестем — польським князем Болеславом — і німецьким імператором Генріхом, які обіцяють дати йому збройну допомогу, а через єпископа Рейнберна — духівника Марини — з Римським Папою і що Святополк уже готовий, спираючись на воїнство Болеслава, вирушити на Київ, убити його — князя Володимира, захопити Київський стіл, прийняти католицьку віру...
Вслухаючись у кожне слово, яке промовляв воєвода Безрук, князь Володимир непорушно, спираючись на поручні, сидів у кутку палати в кріслі, довго мовчав, раптом так дуже стиснув пальці правиці, що зламав поручні.
— Воєводо Безрук! — встав Володимир з крісла. — Чи розумієш ти, що сказав? Якщо це правда — Святополк мій ворог, якщо лжа — ти приймеш смерть...
— Княже Володимире, — спокійно і впевнено відповів Безрук, — я сказав токмо правду і мусив її сказати, бо служу Русі, людям, тобі.
5
Пізно вночі земляними, слизькими після недавнього дощу сходами князь Володимир спустився в поруб, де сидів Святополк. Попереду нього, тримаючи голі мечі в руках, ішли два гридні, воєвода Вовчий Хвіст із світильником у руках ступав взап’ять князеві.
— Вийдіть, гридні! — велів Володимир, коли ті, одімкнув-ши важкий замок, увійшли до порубу, а воєвода поставив світильник на землю. — І ти йди, воєводо!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „У БЕРЕСТОВОМУ“ на сторінці 5. Приємного читання.
TextBook