Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

— Так чому ж ти тоді так діяв, Святополче?

Довгу хвилину в порубі було тихо, тільки з дерев’яного зруба стіни в одному місці однозвучно падали краплини, потріскувала солома в кутку, за дверима раз і другий пролунали кроки.

— Від уності моєї, — почав Святополк, — я не любив тебе, княже, бо кров батька мого Ярополка запеклась на твоїх руках, бо ти вигнав матір мою Юлію з Києва, бо мене зневажили діти твої й сам ти, бо ти, розділяя землі, поставив мене князем у найгіршій волості — Турові, бо ти ніколи й ні на крихту не робив мені добра, токмо зло... Чому ж я мусив робити тобі добре, як міг я не помститись за батька, матір і за все, за все?..

Сперши голову на руки, князь Володимир слухав слова Святополка.

— Ти сотворив добре, сказав мені свою правду, хоч, Святополче, ліпше би було та й міг її сказати раніше. Що ж, я почув це нині від тебе, хоч знав твої думи раніше...

— Так чому ж ти кинув мене в поруб, допитуєш, мучиш, якщо все знаєш?

— Я прийшов не допитувати, а говорити з тобою, Святополче, бо все це неправда.

— Великий княже і василевсе Русі! — засміявся Святополк. — Тобі мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене?

— Я говорю це, — ніби не почув його слів Володимир, — бо не хотів убити і не вбивав брата мого, а твого отця Ярополка, багато горя й муки прийняв сам від нього, а ще більше Русь і її люди, я ж усе простив йому, кликав на мир і любов... Князя Ярополка в сінях терема убили два гридні, яких підкупив воєвода Блуд, ти, Святополче, це знаєш.

— Не вірю! Так вигадав ти з своїми боярами, це ви націлили мечі вбивць у серце мого батька...

— Я вислухав твою правду, чому ж ти не хочеш слухати мою?! Втім, ти зараз сам усе зрозумієш...

— Слухаю! — крикнув Святополк. — Що ж ти ще скажеш мені?

— Скажу те, що я ніколи не проганяв і не міг прогнати з Гори твоєї матері Юлії, бо твій батько не Ярополк, як усі вважають і як думаєш ти сам...

— Не Ярополк? Княже Володимире, ти глузуєш з мене... Навіщо?! Хто ж мій батько?

— Був час, коли все було не так, як нині, — смутно сказав Володимир, — був час, коли мати твоя поховала мужа свого Ярополка й любила мене... Від любові цієї, від гріха нашого ти й народився, а я... твій батько.

Святополк стояв у кутку порубу й пильно дивився на князя Володимира, що сидів на пні, похиливши низько голову. Мить — він здригнувся, здавалось, хотів кинутись уперед.

Але мить була така коротка — Святополк не думав іти вперед, він обхопив голову руками, стиснув зуби так, що навіть Володимир почув скрегіт, і підвівся...

— Ти — мій батько? — крикнув він. — Ні, ти жартуєш, княже Володимире. Ти хочеш мене обдурити, як множество людей... Не вірю, чуєш, я не вірю, княже!

У Володимира нестямно колотилось серце. Страх, рани далекого минулого, скорбота, що так усе сталось, що він знову стоїть перед тінню брата Ярополка, а може бути, — плодом своєї любові, перед сином, розривали його душу.

— Святополче, — вставши з пенька, хрипко промовив він. — Брата Ярополка немає, кості матері твоєї Юлії поховані в Херсонесі, я один нині відповідаю й мушу відповідати за наш гріх. Правду говорю, ти — мій син, іди ж до мене.