— Поляки й німці далеко, — заперечив Святополк. — Папа Римський від них ще далі... До Візантії, — процідив він, — либонь, ближче, адже так, княже?
Володимир зрозумів, на що натякає Святополк.
— Я на легіони ромеїв не спирався й не пустив би їх на Русь... Віру християнську я приймав такожде не від константинопольського патріарха.
— Я також не збирався продавати Русь, — зухвало крикнув Святополк, — ні полякам, ні німцям, ані папі!..
Князь Володимир гірко посміхнувся.
— Так чому ж ти тоді так діяв, Святополче?
Довгу хвилину в порубі було тихо, тільки з дерев’яного зруба стіни в одному місці однозвучно падали краплини, потріскувала солома в кутку, за дверима раз і другий пролунали кроки.
— Від уності моєї, — почав Святополк, — я не любив тебе, княже, бо кров батька мого Ярополка запеклась на твоїх руках, бо ти вигнав матір мою Юлію з Києва, бо мене зневажили діти твої й сам ти, бо ти, розділяя землі, поставив мене князем у найгіршій волості — Турові, бо ти ніколи й ні на крихту не робив мені добра, токмо зло... Чому ж я мусив робити тобі добре, як міг я не помститись за батька, матір і за все, за все?..
Сперши голову на руки, князь Володимир слухав слова Святополка.
— Ти сотворив добре, сказав мені свою правду, хоч, Святополче, ліпше би було та й міг її сказати раніше. Що ж, я почув це нині від тебе, хоч знав твої думи раніше...
— Так чому ж ти кинув мене в поруб, допитуєш, мучиш, якщо все знаєш?
— Я прийшов не допитувати, а говорити з тобою, Святополче, бо все це неправда.
— Великий княже і василевсе Русі! — засміявся Святополк. — Тобі мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене?
— Я говорю це, — ніби не почув його слів Володимир, — бо не хотів убити і не вбивав брата мого, а твого отця Ярополка, багато горя й муки прийняв сам від нього, а ще більше Русь і її люди, я ж усе простив йому, кликав на мир і любов... Князя Ярополка в сінях терема убили два гридні, яких підкупив воєвода Блуд, ти, Святополче, це знаєш.
— Не вірю! Так вигадав ти з своїми боярами, це ви націлили мечі вбивць у серце мого батька...
— Я вислухав твою правду, чому ж ти не хочеш слухати мою?! Втім, ти зараз сам усе зрозумієш...
— Слухаю! — крикнув Святополк. — Що ж ти ще скажеш мені?
— Скажу те, що я ніколи не проганяв і не міг прогнати з Гори твоєї матері Юлії, бо твій батько не Ярополк, як усі вважають і як думаєш ти сам...
— Не Ярополк? Княже Володимире, ти глузуєш з мене... Навіщо?! Хто ж мій батько?
— Був час, коли все було не так, як нині, — смутно сказав Володимир, — був час, коли мати твоя поховала мужа свого Ярополка й любила мене... Від любові цієї, від гріха нашого ти й народився, а я... твій батько.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „У БЕРЕСТОВОМУ“ на сторінці 7. Приємного читання.
TextBook