Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

— Заспокойся, княже, содіяне тобою дасть плод пізніше, мир настане в землях, сини твої ще підопруть тебе, денно й нощно за тебе молиться церква...

Єпископ замовк.

— Ти чогось не сказав, Анастасе?

— Я скажу про це не нині...

— А чому?

— Церква й князь — суть єдині, кожному з них своє... Вір мені, аще учиниш церковний закон — даси десятину церкві з усіх земель, дозволиш церкві чинити суд, — ми з тобою все переможем, княже.

— Ти вже говорив про це мені, єпископе, не можу цього зробити...

— Княже! Ти не міг цього зробити раніше, та на все приходить свій час... Хто ж зробить це, крім тебе?

Володимир подивився на єпископа зляканими очима... Чому Анастас так сказав, на що він натякає, — невже скоро кінець, смерть?

— Ти мусиш і будеш ще довго-довго жити, — ніби вгадавши його думки, додав єпископ, — за це молиться і завжди молитиметься церква. А ми з тобою, княже, ще довго збиратимемо десятину й чинитимемо суд...

— Устав церковний з тобою? — сухим голосом запитав Володимир.

— Бог велів мені взяти його з собою.

— Дай сюди!

Єпископ Анастас поклав перед князем писаний на пергаменті устав церковний — і Володимир сів на ложі, довго читав написані рукою Анастаса слова:

— «...дах десятину во всій землі Руського княжіння, і від всякого суда десятий гріш, а з торгу десятий тиждень...»

Княжа рука здригнулась.

— Зажди, єпископе... Ти пишеш: «...і від домів на всяке літо десятину всякого стада і всякого живота...» Така десятина?

Єпископ відповів суворо й холодно:

— Десятина мусить бути тільки така, бо церква молиться за князя й смерда...

— Страшно. Десятина з усієї Русі на церкву... Ой як страшно, — вирвалось у князя.