— Ви мене тільки пропустіть у ворота, а вже там я доб’юсь до нього, — твердила жінка.
І знову вони сказали:
— Ти, жоно, нічого не знаєш. Якщо б і пустили тебе, то є сторожа за ворітьми, перед теремом княжим, у сінях терема... Хто тебе до нього допустить?
Старший сторожі Брич уже загримів:
— Одійди, жоно, від гріха... Куди тобі, смердянці, до василевса? Не дратуй мене, жоно, бо, коли розгніваюсь, велю гридням гнати тебе.
— А я не піду! — запалилась жінка. — Не руште мене, не піду...
Воєвода Вовчий Хвіст, що все стояв на воротях, ступив назад, подивився на жінку, на сторожу.
— Навісна, безумна! Женіть-бо її звідси, гридні!
Гридні підняли киї.
— Тікай!
І Малуша — стара, немічна Малуша, що стояла перед княжою сторожею, — зрозуміла, що марно вона, ідучи сюди, думала й сподівалась, що їй пощастить потрапити на Гору, побачити сина-князя, говорити з ним...
Важко було колись людям добиватись сюди, на Гору, а все ж вони ходили й добивались, дуже важко було і їй під щитом брата свого потрапити сюди, але в стократ важче й просто неможливо пройти тепер на Гору, де сидить, владує князь- василевс.
Малуша не стала більше говорити. Та й що говорити? Сторожа вже замикала ворота, їй не було до неї — матері — ніякого діла, тепер уже Малуша нічого не може зробити — уб’ють Давила, уб’ють ще багато людей. Але не тільки це турбувало й краяло серце Малуші — сторожа біля воріт, сторожа на стінах, сторожа біля терема, сторожа в сінях — отак усі нібито стережуть князя-василевса, тільки біля серця його сторожі немає, душі її сина ніхто не охороняв.
Починало темніти. Трохи зігнута в спині, стара вже, немічна жінка тихо спускалась Боричевим узвозом. Малуша шкодувала, о, як дуже шкодувала вона в цю вечорову годину, що боялась, а відтак і не призналась, не пішла ніколи до сина-князя. Тепер вона зрозуміла, що повинна була це зробити, — Боже, Боже, як багато могла б розповісти тоді мати Володимиру! Може, адже все може бути, він би і жив не так, не ховала б його від людей сторожа. Нині ж уже пізно, та й не могла вже нічого зробити Малуша. Їй важко, невимовно важко, але що вона — смердянка, убога черниця, жінка, яких множество, тьма...
А він?! О, як важко, як страшно йому жити, коли сидить за високою стіною, за ворітьми, коли до нього не може доступитись ніхто, і вона — мати?!
Жінка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як і куди йде, сльози застилали очі, серце колотилось у грудях, підгинались ноги...
11
Ніч... Князь Володимир спочивав на ложі своєму, поруч ще одно ложе — цариці Анни. У теремі, за розчиненим вікном, скрізь на Горі тихо. Спати, тільки спати.
Але князь Володимир не спить — він лежить, розплющивши очі, дивиться на тьмяні обриси палати, образи на стінах, за вікно, де крізь гілля дерев видно всіяне зорями небо.
Все, як було колись, — та ж спочивальня, ті ж стіни, вікно, і зорі за ним все ті ж — вони пливуть і пливуть у вічному круговороті — яскраві, може, трохи кволіші, ніж раніше, і дерева під вікном ті ж, може, буйніші тільки, вищі...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 100. Приємного читання.
TextBook