Розділ «ВАСИЛЕВС»

Малуша здригнулась, простерла вперед руки.

— Я — твоя мати, Малуша! — здавленим голосом промовила вона, дуже тихо, нечутно раз і другий ступила вперед, а він побіг їй назустріч, схопив за руки, обняв, припав головою до грудей.

Ще мить — і він став перед нею на коліна...

— Не ставай передо мною на коліна, — суворо промовила Малуша, — не ставай, бо це осрама. Ти — князь, я проста жінка, крий Боже, хтось побачить тебе на колінах передо мною, краще вже я стану перед тобою.

— Ні, ні, ні! — крикнув він, але підвівся й став біля неї.

Тепер син, її дитя, Володимир, був поруч з нею, вона

бачила так близько бліде, рідне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку біля правого вуха, з якою він народився і яку тільки вона знала.

— Як довго, довго я шукала й ждала зустрічі з тобою, — вирвалось у Малуші.

— Я тебе також шукав і довго ждав, мамо, — відповів Володимир. — Тобі, либонь, нелегко було зійти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь.

І вона сіла, але не в крісло, на яке показував син, а на простій дубовій лаві біля дверей. «Колись у давно-давно минулі роки, — пригадала Малуша, — жила в цій світлиці княгиня Ольга, а тут, на лаві, лежали ключі...»

Він стояв перед нею освітлений вогнями семисвічника, у темно-бузковому, золотом шитому платні, з червоним корз-ном на плечах, підперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях.

— Боже, Боже, — прошепотіла Малуша, — який ти красивий, добрий син і який суворий, холодний світ...

— Він суворий і холодний, — одразу ж сказав Володимир, — але не для нас, мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людіям, воєводам своїм і боярам, гридням і дружині, мужам всіх земель: се — мати моя, ось вона сидить і повинна сидіти поруч зі мною.

— О сину, сину, — відповіла Малуша, — як ти похожий на батька свого Святослава. Ні, не піду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду одесну тебе... Колись ти, як син мій, лежав біля серця мого, зараз ти князь Русі, а лежиш у серці в мене. Одного я б хотіла, — промовила Малуша й тяжко зітхнула: — Щоб ти ніколи, ніколи не забував про мене.

Вона гладила й гладила сивий чуб на його голові.

— А до тебе я йшла, щоб просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалій себе, мене...

І раптом Малуша прокинулась. Після яскравих вогнів палати, які вона так виразно бачила в сні, після теплої, душевної розмови, що тільки-но була в неї з сином, її дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якій раптом опинилась.

Але не тільки це сполошило й змусило затремтіти все тіло Малуші — серед темряви й пустки, що стигла над Дніпром, берегами, Горою, всім світом, вона почула нестямний крик, крик людини, що помирає і востаннє, бодай голосом своїм, прощається з світом.

— Боже, Боже! — вирвалось у Малуші. — Поможи ж йому, поможи!

Крик ще мить лунав у пустці й тиші ночі, і як раптово виник, так і обірвався.