Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Навісна, безумна! Женіть-бо її звідси, гридні!

Гридні підняли киї.

— Тікай!

І Малуша — стара, немічна Малуша, що стояла перед княжою сторожею, — зрозуміла, що марно вона, ідучи сюди, думала й сподівалась, що їй пощастить потрапити на Гору, побачити сина-князя, говорити з ним...

Важко було колись людям добиватись сюди, на Гору, а все ж вони ходили й добивались, дуже важко було і їй під щитом брата свого потрапити сюди, але в стократ важче й просто неможливо пройти тепер на Гору, де сидить, владує князь- василевс.

Малуша не стала більше говорити. Та й що говорити? Сторожа вже замикала ворота, їй не було до неї — матері — ніякого діла, тепер уже Малуша нічого не може зробити — уб’ють Давила, уб’ють ще багато людей. Але не тільки це турбувало й краяло серце Малуші — сторожа біля воріт, сторожа на стінах, сторожа біля терема, сторожа в сінях — отак усі нібито стережуть князя-василевса, тільки біля серця його сторожі немає, душі її сина ніхто не охороняв.

Починало темніти. Трохи зігнута в спині, стара вже, немічна жінка тихо спускалась Боричевим узвозом. Малуша шкодувала, о, як дуже шкодувала вона в цю вечорову годину, що боялась, а відтак і не призналась, не пішла ніколи до сина-князя. Тепер вона зрозуміла, що повинна була це зробити, — Боже, Боже, як багато могла б розповісти тоді мати Володимиру! Може, адже все може бути, він би і жив не так, не ховала б його від людей сторожа. Нині ж уже пізно, та й не могла вже нічого зробити Малуша. Їй важко, невимовно важко, але що вона — смердянка, убога черниця, жінка, яких множество, тьма...

А він?! О, як важко, як страшно йому жити, коли сидить за високою стіною, за ворітьми, коли до нього не може доступитись ніхто, і вона — мати?!

Жінка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як і куди йде, сльози застилали очі, серце колотилось у грудях, підгинались ноги...

Ніч... Князь Володимир спочивав на ложі своєму, поруч ще одно ложе — цариці Анни. У теремі, за розчиненим вікном, скрізь на Горі тихо. Спати, тільки спати.

Але князь Володимир не спить — він лежить, розплющивши очі, дивиться на тьмяні обриси палати, образи на стінах, за вікно, де крізь гілля дерев видно всіяне зорями небо.

Все, як було колись, — та ж спочивальня, ті ж стіни, вікно, і зорі за ним все ті ж — вони пливуть і пливуть у вічному круговороті — яскраві, може, трохи кволіші, ніж раніше, і дерева під вікном ті ж, може, буйніші тільки, вищі...

Лише сам князь Володимир чомусь не такий, як колись. Роки, так, либонь, роки дають себе знати — немає давньої сили, менше здоров’я, кволішає рука.

Проте не це турбує й не дає спати князеві Володимиру — в нього болить серце, весь час неспокійна душа, увесь час, як хмари й зорі за вікном, пливуть, пливуть, бентежать душу думки.

Здавалося, чого б турбуватись, непокоїтись князеві? Він досягнув, чого хотів: Русь знають нині всі в світі, їй ніхто не загрожує та й не може загрожувати — спи спокійно, княже-василевсе, спи!

Ні, він не може спати. Неспокійно на його душі, перед очима князя Володимира встає ранок минулого дня, Людяна палата, смерд Давило, він бачить і бачить його одверте, щире, спокійне навіть перед смертю обличчя, чує й чує його слова: «А що я мав робити, княже?.. Аще попав я в неволю, будуть рабами діти мої й онуки... У мене, княже, нічого немає в світі, я аки птах, що гнізда не має...»

Князь Володимир встає з ложа, підходить до вікна, дослухається... Тихо, дуже тихо, але йому здається, що ось-ось серед ночі пролунає крик — так квилить смертельно поранена чайка, так кричить, прощаючися з світом, людина. «Ні, його не скарають цієї першої ночі, — думає князь. — Завтра ж я владою, що дана мені людьми й Богом, прощу Давила, не послухаюсь ні бояр, ні єпископа, бо сам Христос велів карати, але й прощати...»

Володимир дивиться в пітьму, дослухається до шумів ночі не лише через те, що пам’ятає й не може забути Давила.

Тільки стемніло, до нього приходив воєвода Вовчий Хвіст, сміючись, розповів, що, йдучи на Гору, бачив, як біля воріт Гори до князя добивалась якась жінка.

— Що за жінка? — здивувався й чомусь раптом навіть здригнувся князь Володимир.