— Туре! А може, його помилують?
Тур довгу хвилину мовчить.
— Ні, ніхто його не помилує. Судив Давила сам князь...
— Володимир?
— Так, Малушо! Судив його князь Володимир, а слово його непорушне... Василевс!
— Василевс! — пересохлими устами шепоче Малуша. — Але хіба він не знає — від кого пішов, хто йому був і є підпорою?
— Все забувається, Малушо! Та й не він винен, навкруг нього Гора...
— О! — Малуша стиснула руками голову. — Я знаю Гору, будь проклята вона довіку... Але ж є Бог, Володимир — християнин...
Тур нічого не одповів, на блідому його обличчі затемніли пасмуги.
— Ні, так не буде, — рішуче промовила Малуша. — Не Давила він судив — тебе, мене, себе самого. Що робить син мій, пощо вбиває людей? Ні, Туре, більше терпіти несила. Я піду на Гору, скажу, що єсть його мати, повім правду.
Тур спробував посміхнутись, але обличчя його тільки скривилось від болю.
— Ти нікуди не підеш, нічого не зробиш, Малушо! Уже пізно, дуже пізно йти тобі до Володимира. Оце все і є правда; Боже, яка вона жорстока й страшна...
— Тобі погано, Туре? Ти зовсім білий, тремтиш... Що з тобою?
Тур мовчав. Темніло навкруг, темнішало і його обличчя.
коли входив Володимир як великий князь до Києва, ждала, нестерпно довго ждала, коли ходив у походи...
Одного тільки не могла зробити Малуша — вона не могла піти до свого сина, обняти, поцілувати, говорити з ним — між Малушею і сином стояла невблаганна, зла Гора, ніхто, ніхто в городі Києві й на Русі не повинен був знати, що матір’ю Володимира була рабиня, якщо хто й відав це, то мусив забути, крий Боже, хто довідається, що ця мати ще жива...
Малуша боялась не за себе; що вона — рабиня, і що її життя! Син її Володимир — князь, він, мати була в цьому певна, буде князем добрим і справедливим, не може, не може її син бути таким жорстоким і безжальним, як княгиня Ольга, він буде таким, як отець його, любий Малуші Святослав!
І коли Володимир пішов на брань з Ярополком, якого ненавиділи й проклинали в Києві всі люди, коли він пізніше сів на столі, став великим князем і поламав усі закони Ярополка, а далі пішов устрояти Русь, Малуша раділа і втішалась — такий, такий, як і Святослав, її син.
Він, правда, не визнав Христа, воздвиг требища старим богам, — Малуша чула, як осуджують за це Володимира християни, і сама вона, бувши християнкою, мусила, здавалось, його осудити...
Та ні, — Малуша і велике множество таких, як вона, людей залишились на багатій Руській землі убогими, у надзвичайно важкому, страшному своєму житті вони не мали ні радості, ні просвітку, життя на землі чимдалі ставало для них важчим, а часто й просто нестерпним, вони нічого не знали про Бога, — що ж дивного, коли вони обертали очі свої до неба, вірили, що коли нема життя тут, то, може, краще житимуть в іншому світі. Через це Малуша й вірила в Христа й богиню свого роду Роженицю, у Богородицю й древню отчу богиню Ладу. Якщо в неї не було життя, то залишалась принаймні віра. Так і Володимир, мислила вона, він не кривдить християн, але складає жертву Перуну й Дажбогу, — та хіба ж це не по правді, люди?! Пізніше Малуша дізналась, що син Володимир охрестився сам і хрестить Русь — серце її втішилось і благословило — добре, що він прийшов до Христа, тепер йому стане легше жити, дай Боже тільки, щоб у душі не забув Перуна, Дажбога, а особливо богині їхнього роду Рожениці...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 98. Приємного читання.
TextBook