Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Якась смердянка, — засміявся Вовчий Хвіст, — стара вже, немічна, в темному платні, каже: «Хочу говорити тільки з князем... Все йому скажу... Допустіть до князя...» Навіть кричала на сторожу: «Чого ви його оточили?.. Чого тримаєте?» Дивна жінка, княже, навісна, безпам’ятна, я сам велів її гнати. І її прогнали киями...

— Ти зробив недобре, воєводо! — сказав на це Володимир. — Таку жінку слід було до мене пропустити...

— Княже Володимире, — відповів Вовчий Хвіст, — та коли б таких жінок і всіх людей пускати на Гору, нам би життя не було.

— Велю тобі, — суворо промовив Володимир, — іди й шукай цю жону.

Воєвода Вовчий Хвіст пішов, він послав багато грид-нів шукати в передградді, на Подолі й Оболоні жону, що приходила ввечері на Гору, добивалась до князя... Але все це марно, марно. Жона, яку прогнали від Гори киями, ніколи вже не прийде до князя, якщо хто її бачив, знає, то побоїться сказати...

І хто ця жона, чому вона так настирливо добивалась до нього саме ввечері, перед ніччю, коли будуть карати Давила? Страшна здогадка бентежила, мучила, краяла серце князя, в обличчі, якого він не бачив, у темному платні, що прикривало старе тіло смердянки, у словах її, про які говорив Вовчий Хвіст, князь Володимир вгадував одну тільки жінку — свою матір Малушу. Але де вона зараз, де, о, як важко знайти рідну, найріднішу в світі людину, хоч би це була й матір, коли сам її не знаєш.

Звичайно, йому було б легше, коли б він знайшов матір, коли б біля нього була рідна, близька людина. Але в князя Володимира нікого-нікого немає; пішла з Гори Рогніда, своєю ж десницею він послав у землі синів...

Є у нього, правда, жона, цариця Анна. Он вона лежить на високому ложі, в півтемряві спочивальні, Володимир бачив її — таке чарівне обличчя, випещене тіло.

Як збігаються події, як нанизується кільце за кільцем у довгому чепі життя! Тільки цього вечора цариця Анна була дуже сердечна, тепла, ніжна, сказала йому:

— Ти кращий, ніж я думала, мій муже, ти був варваром і язичником, нині став християнином і василевсом... і ти тільки почав свої діла, на які тебе покликав і благословив Бог, ти будеш великим василевсом, мій муже! — Анна притулилась до нього й поцілувала. — А я, — продовжила вона, — за все це хочу зробити тобі й свій дарунок, хоч цей дарунок буде радістю твоєю й моєю...

— Який дарунок?

— Я непразна, Володимире, ношу під серцем твоє дитя, певна, буде це син...

— Спасибі, — обняв і поцілував її Володимир.

Зараз вона спить, що їй — тільки спати й спати. Анна зробила все, що могла зробити; вона народить сина, це буде їхній син, князь Володимир, напевне, любитиме його, але яка чужа йому була раніше, а чимдалі все більше й більше оця жона, славолюбна, самозакохана порфірородна Анна, що не може збагнути й навіть уявити муки, тривоги Володимира.

Стоячи біля вікна, він раптом здригнувся. Все втрачене, князь-василевс нічого не може виправити — серед ночі й пітьми народжується, якусь мить лунає й затихає, як випущена з лука стріла, крик, — це вмер смерд, обельний холоп Давило.

Спустившись з Гори, Малуша сіла під кущем над Почайною. Після всього, що сталось, у неї не було сил повертатись до монастиря в Берестовому, вона просто не хотіла туди йти. Так вона й сиділа на піску, що остигав над водами, дивилась, як снуються навкруг присмерки, темніє Дніпро, розтоплюються вдалині береги й коси.

Раз Малуша почула, як шляхом, що вився від Боричевого узвозу до Берестового, а ще один раз до Подолу промчали з Гори вершники. Вона затремтіла, зіщулилась під кущем, ніби смертельно поранена птаха, — крий Боже, побачать її!..

Коли прийшла ніч, їй стало легше — темно навкруг, темним-темно в душі Малуші, вона нічого вже не ждала, нічого не бажала. Вона навіть заснула — тихо, сидячи, як уміють спати старі люди, — похиливши голову на груди, опустивши в’ялі, висхлі руки на пісок. І тоді їй привидівся дивний сон: ніби вона, як ластовиця, полетіла над берегами Дніпра, долетіла до воріт Гори, перепурхнула через них, пропливла двором, спустилась біля терема, зайшла в сіни, швидко піднялась на верх, стала серед палати.

Син її, Володимир, стояв у кутку, проміння багатьох свічок виразно освітлювало його обличчя.

— Хто ти єси? — запитав князь Володимир.