Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Най буде прощен! — промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб зігріти перемерзле тіло...

Хто знає, чи довго сиділа вона — для неї зникло все, навіть час... Година, дві, три — а хіба не однаково?

Починало світати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла, тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на піску ціпочок, сперлась на нього і пішла, пішла понад берегом.

З лівої руки, далеко за Дніпром, ясніло небо, там плавали легкі, схожі на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо вгору й нагадувала пастиря, що стоїть з києм у руках; над плесом колихався, як прозора блакитна намітка, туман, праворуч темніла Гора — з лісами, які круто спадали яругами до Дніпра, чорною стіною вгорі.

Спираючись на ціпочок, Малуша йшла понад Дніпром — стежкою, що звивалась по долині, серед кущів, з яких сипалась холодна роса, гаями, де панувала тиша.

Так вона дійшла до землянки, в якій жив Тур, сіла на камені недалеко від дверей — він немічний, хворий, може, ще спить, навіщо його будити?!

Проте Тур надто довго не прокидався, не виходив, вже сонце почало вставати з-за Дніпра, а в землянці було все тихо.

— Туре! — покликала Малуша.

У землянці ніхто не відповів, і це було дуже дивно, бо старий гридень прокидався від найменшого шуму.

— Туре! — підвелась Малуша з каменя й постукала в двері.

Від доторку її руки двері прочинились, Малуша побачила дерев’яне ложе під стіною землянки, босі ноги Тура.

Він лежав мертвий на ложі, як і спав — горілиць, витягнувши руки, з обличчям, на якому відбилась втома, горе, вічний спочинок, і Малуша схилила коліна перед тілом того, хто любив її так безмежно й вірно, торкнулась устами його холодної руки.

На початку нового року, в пролітті[189], князь Володимир одержує сумну звістку з города Полотська — там від невідомої хворі помер князь Ізяслав, а невдовзі жона його і син Всеслав.

— Требіте путі! — велить Володимир. — Іду попрощатись з сином і його родиною.

І в розпуть і студень, через ліси й болота їде він до далекого Полотська, стоїть над могилами Ізяслава, жони його і Всеслава, що поховані були біля нової дерев’яної церкви, кілька днів живе у фортеці Регволда, ночує в палаті, де колись говорив з Рогнідою...

Володимир не спить, не може заснути в цій палаті. На мить забувшись, він чує далекий голос Рогніди, встає, підходять до вікна. У сірому тумані ледь окреслюються стіни города, каламутна Двіна; над високою кручею, там, де колись Рогніда опоряджала в далеку путь на лодії вбитих бать-ка й братів, йому ввижається тінь: може, то душа Рогніди, знаючи, що Володимир у Полотську, прилинула сюди, в землю отця свого?

Світає... Ні, нічого й нікого немає над каламутними водами Двіни, край кручі стоїть самітна берізка.

— До Києва! Швидше до Києва! — велить дружині князь.

Князь Володимир лишається на Горі один. Цього ніхто не знає, — у нього є жона, цариця Анна, яку з повним правом називають красунею світу, Володимира оточують бояри, воєводи, мужі, що бережуть його нині так, як, либонь, ніколи ще не берегли жодного князя, вони раболіпствують перед ним, моляться на нього, славословлять, у нього є гридьба, що невідступно з мечем у руках охороняє князя-василевса, з ним — церква, єпископ і священики, а відтак і Бог.

А все ж князь Володимир одним один. Цариця Анна — о, як йому чимдалі важче бачити її, проводити з нею дні й довгі ночі; бояри, воєводи, мужі — він не вірить, навіть починає боятись їх. Єпископ, священики — ні, й вони не можуть заспокоїти його.