— Оцей смерд наробив багато зла на Подолі, — чути в палаті голос тіуна Чурки, — він давно тать і розбійник, убив купця Божедома.
Але князь Володимир не чув цих слів, він дивився на смерда, бачив його обличчя: чоло, на яке падала грива буйного сивуватого волосся, круті брови над сірими очима, трохи пласкуватий ніс, набряклі уста.
Володимир був певен, що бачив колись цю людину... Але де? В його пам’яті виринали дні дитинства й юнацтва, — ні, він тоді не зустрічав цього смерда; Новгород? — ні, цей смерд туди не міг потрапити; січі під Любечем, у Києві?..
...Рано на світанні князь Володимир вступав до Києва. На Подолі його зустрічали воєвода Рубач, гридень Тур, ще багато людей, які боролись з Ярополком, а між ними, так, між ними був і смерд, що стояв зараз перед ним, тільки Володимир не встиг тоді запитати — хто ж він?
— Як твоє ім’я? — запитав нині князь Володимир.
— Давило, — відповів смерд.
— Ти зустрічав мене на Подолі? — з натиском і нібито з болем продовжив князь.
— Правда, княже, було таке на Подолі... — пролунало в палаті, але ніхто з бояр і воєвод не зрозумів, що саме запитував у смерда князь, як не зрозуміли й того, чому так відповів на це Давило.
— Він, він, княже, — гомоніли бояри, тіуни, ябетни-ки, — грабував склепища на Подолі, це він убив купця Божедома — в сінях стоять відоки й послухи, вони скажуть усю правду.
Князь не велів, як годилось і як завжди водилось у таких випадках, кликати відоків і послухів, а запитав просто в смерда:
— Ти вчинив татьбу, убив купця?
У палаті настала тиша, бояри й воєводи знали, що смерда вже допитували з іспитом — залізом, водою, але він нічого не сказав, мовчав, — що ж тепер скаже князеві?
Довго мовчав і Давило. Це була хвилина, коли він міг сказати князеві так багато — розповісти про своє важке життя, згадати, як з мечем у руках він колись захищав його — князя, як довго вірив у нього, а далі вже не мав сили терпіти, через що вбив купця Божедома.
Міг Давило — і про це він також подумав — сказати князеві, що не повинен у смерті купця, — його допитували вже залізом і водою, нічого не вирвали, ще одно слово — і князь Володимир його помилує.
Та що це дасть? Здобути порятунок лжею? Ні! Давило — смерд, найбідніша в городі людина, та жив по правді, за правду зараз загибає, нехай же правдою докінчується і його життя.
Давило глибоко зітхнув, здвигнув плечима.
— Так, княже, — тихо й спокійно відповів він. — Це я грабував склепища купця Божедома, а потім і вбив його...
Палату прорвало.
— Бачиш, княже, — лунали голоси, — ось він, тать і розбійник, ось ворог твій і наш, княже... Да убієн і сам буде!
Проте князь Володимир не поспішав. Перед ним стояв не один смерд Давило, він бачив за ним щось більше, страшніше.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 95. Приємного читання.
TextBook