Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Перемога адміністративних методів у керуванні державою призвела до деградації аграрного господарства. Лише в передвоєнний час сільське господарство України досягло рівня 1913 року, відстаючи від усіх європейських країн з виробництва продукції на душу населення. За показним фасадом досягнень у галузі індустріалізації (друге місце в світі за виплавкою сталі і четверте місце — за видобутком вугілля) приховувалися невтішні наслідки. Україна залишалась, як і до революції, сировинно–обробною базою, прив’язаною до російської машинобудівної та військової промисловості.

Відкинувши позитивний досвід непу, партія вдалася до директивного волюнтаристичного керівництва. Внаслідок цього промисловість України залишалась відірваною від споживача. Успіхи у важкій промисловості — у вуглевидобутку, металургії — не вплинули на розвиток легкої і харчової промисловості. Народні маси не побачили того комуністичного ідеалу, який малювали їм більшовики в роки громадянської війни і в перші роки так званого соціалістичного будівництва. Бо й справді з фальшивої суспільної теорії, яку вони взяли на своє озброєння, постало фальшиве, морально деградоване суспільство, яке прикривалось демагогічними гаслами про рівноправність, демократію і про перемогу в СРСР соціалізму. Кривавий терор у країні тривав і систематично винищував усіх думаючих, усіх знаючих і здібних професіоналів та вчених.

Державою на всіх рівнях керували низькокваліфіковані фахівці–урядовці, недовчені, інтелектуально нерозвинені лідери, які фактично ненавиділи освічених, глибоко думаючих інтелігентів, що піднімалися над сірою, бездарною і тупою купкою партійців та їхніх прислужників.

Жорстокі тортури, з якими проводилися репресії, були офіційно санкціоновані вищими партійними органами. Про це яскраво свідчить телеграма Сталіна до ЦК компартій союзних республік, обкомам, наркомам внутрішніх справ і начальникам управлінь внутрішніх справ від 20 січня 1939 р.: “ЦК ВКП(б) пояснює, що застосування методів фізичного впливу у практиці НКВС, починаючим 1937 року, було дозволено ЦК ВКП(б)… Відомо, що всі буржуазні розвідки застосовують методи фізичного впливу проти представників соціалістичного пролетаріату і притому застосовують ці методи у найогиднішій формі. Виникає питання: чому соціалістичні органи державної безпеки мають бути гуманнішими щодо скажених агентів і заклятих ворогів робітничого класу і колгоспників?”

Отже, СРСР перетворився у найжорстокішу диктаторську державу, яка відверто воювала зі своїм власним народом і не соромлячись вдавалась до нелюдських катувань.

Конституція 1937 року

З кінця січня, з 26 по 10 лютого 1934 р. у Москві проходив XVII з’їзд ВКП(б), який радянськими партійними теоретиками був названий “з’їздом переможців”. Справді, це був з’їзд комуністичних лідерів, які воістину перемогли в боротьбі за встановлення централістської системи управління, абсолютизму комуно–більшовицьких фанатів, що були безмовними виконавцями волі партійного вождя. Новоприйнятий статут партії був спрямований на зміцнення більшовицького апарату і його непогрішності. Для цього була проведена реорганізація партії, за якої Центральна контрольна комісія (ЦКК запроваджена ще за Леніна як окремий і незалежний орган) була перетворена в Комісію партійного контролю й підпорядковувалася ЦК партії, отже — вождю Сталіну. Звідси — юридичне утвердження уже встановленого одноосібного державного, партійного і контрольного керівництва, що й було зафіксоване в рішеннях з’їзду. В 1936 р. була прийнята нова Конституція СРСР, яку радянсько–більшовицькі ідеологи лакейськи прозвали “сталінською”. У ній заявлялось, що в СРСР побудоване соціалістичне суспільство.

У розпал терору, який тепер охопив увесь Радянський Союз, 25 січня 1937 р. у Києві відкрився надзвичайний з’їзд Рад України, на якому було затверджено нову Конституцію України. Вона розроблялась і затверджувалась на основі Конституції СРСР.

30 січня 1937 р. Надзвичайний XIV з’їзд Рад УРСР затвердив третю за числом українську конституцію. По суті, вона повністю копіювала основні положення союзної конституції. Ця конституція проголошувала Україну “соціалістичною державою робітників і селян”, політичну основу її складали ради депутатів трудящих, а економічну — соціалістична система господарства й соціалістична власність на засоби та знаряддя праці. Як і в попередніх конституціях, тут стверджувалась теза про “добровільне об’єднання” в союзну державу СРСР і декларувалось, як і раніше, що Україна має “право виходу з Союзу РСР”. Як і раніше, проте, не передбачалося механізму такого виходу. А в дійсності будь–яка розмова про такий вихід України закінчувалася концтабором або розстрілом “ворогів народу” і “контрреволюціонерів”.

За новою конституцією на території України були обов’язковими всі закони СРСР. Це посилювало жорстку централізацію державного управління. Фактично Україна не мала жодних державницьких прав і — окрім назви радянська республіка — ніякого іншого суверенітету не мала. Вищим законодавчим органом вважалася Верховна Рада, вищим виконавчим і розпорядчим органом — Рада Народних Комісарів — Раднарком, який приймав свої рішення й постанови на основі рішень і постанов Раднаркому СРСР. До складу українського уряду — Раднаркому — входили також уповноважені Комітету заготівель СРСР, загальносоюзних наркоматів, котрі повністю контролювали діяльність українських органів влади.

У новій Конституції декларувалися і демократичні права трудящих. Зокрема, селяни дістали рівне з робітниками право обирати вищі й місцеві органи влади при таємному голосуванні. В цій Конституції так само декларувалися демократичні права на недоторканність особи, свободу слова, зборів, друку, демонстрацій та мітингів. І це в той час, коли проводились масові обшуки й арешти, суди без слідства і свідків, викорінення сімей трударів, організація штучного голодомору тощо.

Головною метою нової Конституції було формування не нової гуманістичної людини, а сталінської моделі соціалізму. Тут не були захищені ні особа, ні національність. На відміну від 20–х років, ідеї національної культури, освіти та інші розглядались як вияв націоналізму, який безжалісно нищили разом із представниками національної науки і культури. Більше того, ЦК КП(б)У, який наприкінці 30–х років очолював М. Хрущов, прийняв постанову, в якій навчання мовами національних меншин проголошувалося буржуазно–націоналістичним впливом, а тому існування подібних навчальних установ визнавалось недоцільним і навіть шкідливим.

Через те навчальні заклади національних меншин та їхні національно–територіальні адміністративні структури були ліквідовані. У квітні 1938 р. вийшла постанова Раднаркому України й ЦК КП(б)У про “Обов’язкове вивчення російської мови в неросійських закладах”, яка зобов’язувала вивчати російську мову з другого класу і на викладання відводилося більше годин, аніж українську. Були вилучені із навчальних закладів іноземні мови. Про це говорив новий секретар ЦК України Хрущов на XIV з’їзді КП(б)У так: “Товариші, нині всі народи вивчатимуть російську мову”. Від цього часу розпочався в Україні шалений процес зросійщення суспільства — в освіті, культурі, державних установах. З 1 січня 1938 р. в Києві почала виходити російською мовою офіційна всеукраїнська газета — орган ЦК партії й ВУЦВК — “Советская Украина”.

Українці опинилися знову беззахисними перед новими судовими структурами — республіканськими та судовими “трійками”, які 1937 року дістали право від НКВС УРСР самочинно проводити суд і розправу над підозрюваними особами. У цей час піднімається ще вище хвиля так званої великої чистки.

З 1938 р. на гребені терору з’явився новий народний комісар внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія, який залишив не одну криваву сторінку в історії зміцнення диктатури комуно–більшовицької ідеології та її лідерів.

Вперше в новій Конституції було задекларовано, що Комуністична партія має монопольне становище в державі: стаття 125 визначала, що більшовицька комуністична партія “являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних”.

Отже, Конституція України 1937 року як і Конституція СРСР

1936 року, закріпила юридично монополію Комуністичної партії на законодавчу і виконавчу владу, на формування і контроль усіх державних органів влади.

Нова радянська Конституція позбавила Україну навіть ілюзорних суверенних прав: головні галузі промисловості й політики перейшли до влади уряду СРСР. Значна частина союзно–республіканських міністерств, по–тодішньому комісаріатів, перетворилась у філії загальносоюзних наркоматів. Ці наркомати визначались 48 статтею Конституції: харчової промисловості, легкої промисловості, землеробства, зернових і тваринних радгоспів, фінансів, торгівлі, внутрішніх справ, юстиції, охорони здоров’я. 14 стаття Конституції СРСР закріпила за Москвою такі галузі і відомства: оборони, іноземних справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, зв’язку, водного транспорту, важкої промисловості, військово–морського флоту.

За Україною, згідно з 49 статтею Конституції, залишались: освіта, місцева промисловість, комунальне господарство, соціальне забезпечення. Нова Конституція УРСР, як бачимо, гідно увінчала короною переможця центральний більшовицький уряд та завершення епохи “нового курсу”.