Розділ 6 Етнічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Образ Руської землі з її жителями, багатими містами, безкрайніми просторами закликав сучасників до єдності Русі більшою мірою, ніж невдалий похід Ігоря.

Уявлення про територіальну єдність давньоруських земель було настільки стійким, що дожило аж до XIV ст. Зіставлення “Списку руських міст дальніх і ближніх” (1396) із містами XI — XIII ст. привело Б.О. Рибакова до висновку про збіг контурів Руської землі обох періодів[520].

Разом з ідеєю територіальної єдності Руської землі в широкому розумінні цього поняття у XII — XIII ст. росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу. Це був час, коли, за влучним висловом В.Й. Ключевського, киянин дедалі частіше думав про чернігівця, черніговець — про новгородця, а всі разом — про Руську землю. Пробудження в усьому суспільстві патріотичного почуття до Руської землі як до чогось цілісного було самим глибоким фактором часу[521]. В тяжкі роки монголо-татарського іга люди згадували про колишню незалежність, могутність, територіальну цілісність Русі і в цьому черпали сили для боротьби з ворогом[522].

Зберігали давньоруські землі в епоху феодальної роздробленості і культурну єдність. Археологічні матеріали, здобуті розкопками міст і городищ, поселень і могильників — від ладозької півночі до київського півдня і від Карпат до суздальського залісся, — показують, що на Русі XII — XIII ст. матеріальна культура стає ще монолітнішою. Причому єдність спостерігається не лише в широкому асортименті виробів міського і сільського ремесла, а також і в домобудівництві, і навіть у кам’яному зодчестві. Як вважає Ю.С. Асєєв, архітектурний розвиток на Русі XII — XIII ст. йшов не тільки шляхом формування місцевих шкіл, а також і шляхом єдиного стильового напряму. До архітектури Південної Русі (київської, чернігівської і переяславської) тяжіла архітектура Смоленська, Волині, Рязані, ряду інших земель[523]. Творчий досвід старих давньоруських центрів сприйняла також архітектура Володимиро-Суздальської Русі[524]. Незважаючи на помітні романські елементи в зодчестві Володимиро-Суздальської Русі, образ архітектурних пам’яток, як справедливо зауважив П.О. Раппопорт, дуже далекий від романської архітектури, він має значно більше спільного з пам’ятками зодчества усіх інших давньоруських земель[525].

Ювелірні прикраси VI — VII ст. із Мартинівського скарбу

Єдність в архітектурі, мистецтві, насамперед декоративно-ужитковому, опиралася на глибокі основи народної творчості, на самобутність східнослов’янської культури.

Висновок про культурну єдність давньоруського народу, аргументований конкретними і неспростовними даними, знаходить дедалі нові підтвердження. Доречно нагадати, що прихильники історико-культурної своєрідності Південної Русі одним із важливих аргументів протиставлення вважали начебто корінну відмінність домобудівництва міст Південної Русі на чолі з Києвом від міст північних, північно-східних і північно-західних регіонів Русі. В принципі, така неподібність з огляду на неоднакові географічні умови окремих частин країни могла мати місце і справді мала. Як є вона ще й тепер на території України. Але в дійсності корінної несхожості історико-архітектурного розвитку Києва, міст Південної Русі від міст інших регіонів не існувало. Розкопки Києва, Чернігова, Звенигорода показали, що їх масова забудова в X — XIII ст. мала великий процент зрубних будівель, аналогічних виявленим у Новгороді, Старій Ладозі, Бресті, Смоленську, Мінську та інших містах.

Довгий час в історичній літературі феодальна роздробленість Русі ототожнювалася з економічною роздробленістю і навіть економічним занепадом усієї країни. Після виходу в світ ряду праць Б.О. Рибакова періоду феодальної роздробленості більше не приписується таких згубних наслідків в економічному розвитку країни.

Справді, формування порівняно стабільних земельних рубежів хоч і супроводжувалося міжкнязівськими конфліктами, все ж позитивно вплинуло на господарський розвиток усієї країни. Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що на зміну централізованому управлінню прийшло децентралізоване. У цей час розбудовуються старі міста і виникають нові, давньоруські землі забудовуються феодальними замками, кріпостями, селами і промисловими селищами. Археологічні матеріали показують, що з економічним піднесенням давньоруських князівств економічні зв’язки між ними не тільки не згасають, а значно розширюються і зміцнюються. Цьому сприяла і торгівля, в період феодальної роздробленості вона переживала вищий етап свого розвитку. Речі, виготовлені в київських чи новгородських майстернях, через купців-посередників потрапляли у найвіддаленіші куточки Русі. Незважаючи на постійний тиск половців на південноруське порубіжжя, продовжували функціонувати основні торговельні шляхи, якими здійснювалась торгівля Русі XII — XIII ст. У другій половині XII ст. літописи особливо часто згадують Грецький, Соляний і Залозний шляхи, для охорони яких київські князі постійно надсилали військові дружини.

Досліджуючи проблему державного і етнічного розвитку Київської Русі, історики в переважній більшості відстоювали тезу про однобічну залежність цих процесів. У IX — XI ст. існували сильна держава і єдина давньоруська народність; у XII ст. почався розпад держави і відповідно — розклад єдиної народності. Деякі науковці стверджували незалежність етнічного і державного розвитку. І зовсім рідко дослідники звертали увагу на зворотний зв’язок — як давньоруська народність впливала на державний розвиток Русі. Так, В.И. Довженок показав, що єдність країни визначалась насамперед культурною і етнічною спільністю населення, а А.І. Козаченко підкреслив залежність державного розвитку Русі XII — XIII ст. від рівня національної самосвідомості давньоруського народу. Більше ніхто цю проблему не розглядав у такому аспекті, хоча подібні питання знаходять позитивне рішення щодо інших середньовічних держав і народів Європи. Так, М.Ф. Колесницький, досліджуючи шляхи етнічного і державного розвитку середньовічної Німеччини VI — XIV ст., дійшов висновку, що навіть у XIII — XIV ст., коли державна організація стала аморфнішою, а політичні зв’язки між окремими землями ослабли, державна єдність Німеччини остаточно не зруйнувалась, оскільки в її основі лежала історична спільність німецького народу[526]. Визрівання умов єдності Польської держави також значною мірою залежало від того, що в народних масах протягом усього періоду феодальної роздробленості не зникало почуття єдності польської землі, польської народності[527].

Аналіз етнічного розвитку Русі XII — XIII ст. показує, що саме народність була одним із основних елементів єдності давньоруських земель XII — XIII ст. Усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — все це, з одного боку, неможливе в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, з іншого — зумовлювало необхідність подолання політичного сепаратизму земель. Природним центром, ядром давньоруської народності протягом усієї домонгольської історії були Південна Русь і Київ.

Стильова єдність культової архітектури Русі середини XII ст. Кирилівська церква в Києві, Успенські храми у Володимирі-Волинському, Чернігові, Володимирі-на-Клязьмі

Підводячи підсумок теми етнічного розвитку Русі, слід зупинитися на питаннях монолітності і територіальних меж руської етнічної спільності IX — XIII ст.

У літературі можна зустріти думку, що процеси складання єдиної народності в межах величезної території розселення східного слов’янства справді мали місце, але проходили не скрізь однаково і не набрали повного завершення.

Справедливість такої тези очевидна. Етнічні процеси взагалі не мають повного завершення, а рівень етнічного самоусвідомлення ніколи не буває однаковим на всій території розселення одного етносу. До того ж, існування єдиної народності (стосовно Русі, можливо, краще вживати термін “етнокультурна спільність”) не призводить до нівелювання регіональних етнографічних (у тому числі і мовних) особливостей. Це справедливо навіть стосовно сучасних націй, зокрема й української.

На підставі сказаного можна зробити такі висновки.

1. У межах державної території Київської Русі IX — початку XIII ст. склалася відносно єдина східнослов’янська спільність, яка продовжувала існувати навіть після розгрому Русі монголо-татарами.

2. Ядром цієї етнокультурної спільності була Русь у вузькому значенні цього слова, або “внутрішня Русь”, згідно з термінологією іноземних джерел.

3. Народ, його держава і територія розселення мали єдину назву “Русь”. Єдиною була і мова — руська, що надовго пережила Київську Русь, в умовах існування якої вона сформувалася.