Розділ 6 Етнічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Приблизно з середини XIX ст. проблема киеворуської етнічної спадщини набуває принципової гостроти. Починаючи з М.П. Погодіна, російські вчені висвітлюють історію Русі як історію лише великоруського народу. Обґрунтовуючи великодержавні претензії, М.П. Погодін відмовляється від традиційної для вітчизняної історіографії концепції спільності походження східнослов’янських народів. За ним, українці не мають жодного відношення до історії Київської Русі, оскільки переселились у Подніпров’я тільки після монголо-татарської навали з Підкарпаття і Волині. До цього тут жили великороси, які під тиском завойовників відійшли на північно-східні землі. Що стосується давньоруської (церковнослов’янської) мови, то вона, згідно з М.П. Погодіним, найближче споріднена з великоруською і в ній відсутні будь-які ознаки малоросійської[455].

У полемічних філологічних листах відомий український вчений М.О. Максимович переконливо спростував твердження М.П. Погодіна про виняткове право великоросів на києворуську спадщину. Серед аргументів було і раннє твердження самого М.П. Погодіна про те, що наша “простонародна, туземна мова тоді вже поділялася на ті ж говірки, на які поділяється тепер, тобто у Києві, Чернігові, Галичі говорили по-малоросійськи; у Могильові, Вітебську по-білоруськи; у Володимирі, Московських краях по-великоруськи”.

М.О. Максимович обстоював “найближчу спорідненість руських говірок, за якою малоросійська і великоросійська говірки, або, кажучи повніше і точніше, південноруська і північноруська мови — рідні брати, сини однієї руської мови”[456]. Їх відособлення і виділення південноруської мови, як вважав М.О. Максимович, відбулося ще в дотатарський період, “коли Київська Русь була представницею руського світу, як після татар стала Русь Московська”[457]. У свою чергу, південноруська мова також не була єдиною, а поділялася на дві говірки: “малоросійську, яка існувала здавна з обох сторін Дніпра — на Україні, Подолії, Волині і в Сіверщині, і червоноруську, що також існувала здавна з обох сторін Дністра у Галиції і Карпатах”[458].

Відомий філолог І.І. Срезневський ототожнював мову народну і писемну у найдавніших давньоруських пам’ятках і не бачив можливості віднайти в ній будь-які ознаки малоросійської. Відокремлення малоросійської говірки і народу від великоросійської говірки і народу, на його думку, відбулося вже після татарської навали.

Велику увагу проблемі етнічного розвитку часів Київської Русі приділяв М.І. Костомаров. Його погляди щодо цього викладені у працях “Мысли о федеративном начале древней Руси”, “Две русские народности”, “Черты народной южнорусской истории” та ін. Вони неоднозначні, нерідко суперечливі, але завжди оригінальні і цікаві. На його думку, у першій половині нашої історії, в період удільно-вічового укладу, народна загальноруська стихія виступає в сукупності шести головних народностей, а саме: південноруської, сіверської, великоруської, білоруської, псковської і новгородської[459]. Їх етнічною підосновою були літописні племена, які консолідувались у більші спільності. Названі народності не являли собою нероздільних етнічних монолітів.

Обширна і різноманітна південноруська народність в удільний період відособилась системою частин, які утворювали одну землю. Вони відрізнялись одна від одної народними звичаями, говірками, способом життя, але їх доля впродовж тривалого часу була нероздільна. Навіть Сіверія, яка за говіркою, життєвим укладом і фізичною структурою посідала середнє місце між південнорусами, великорусами і білорусами, більше тяжіла до півдня, ніж до півночі[460].

Певною етнографічною своєрідністю відзначалось населення Києва — Руської землі у вузькому значенні цього слова. Постійне проживання тут варягів і греків, шведів і датчан, печенігів і поляків, представників Інших слов’янських і неслов’янських народів, на думку М.І. Костомарова, спричинилося до того, що в Київській землі, менше, ніж в інших регіонах, міг зберігатися чистий тип однієї народності[461].

Згідно з спостереженням М.І. Костомарова, близьким до Південної Русі було населення Новгородщини. Навіть у XIX ст. воно вживало такі слова, яких не знала великоруська мова, але які мали поширення у малоросійській. Наприклад: “шукать”, “хилить”, “шкода”, “що” замість “что”, “жона” замість “жена”; у словах “дівиця”, “травиця” — “я” замість “а”[462]. На цій підставі М.І. Костомаров робив висновок, що Новгород завжди був рідним братом Півдню[463].

Висновки М.І. Костомарова про поділ східних слов’ян домонгольського періоду на ряд народностей сприймаються нерідко надто спрощено, як незаперечна констатація існування на той час українців, росіян і білорусів у їх сучасній етнографічній структурі. Тим часом, нічого подібного М.І. Костомаров не стверджував. “Розуміється, — писав історик, — було б легковажно уявляти, що образ, у якому південноруська народність з її ознаками була у давнину, той самий, у якому ми зустрічаємо її в пізніші часи. Історичні обставини не давали народу стояти на одному місці... Якщо ми, відносно давнини, говоримо про південноруську народність, то розуміємо її у тому вигляді, який був прообразом сучасного”[464]. Аналогічно розумів він і великоруську народність, яка, по суті, була зерном майбутньої Великої Русі[465].

Виділивши кілька давньоруських народностей, М.І. Костомаров не заперечував їх спорідненості. “Всі разом носили вони назву спільної Руської землі, належали до одного спільного складу і усвідомлювали цей зв’язок”[466].

У своїх висновках щодо етнічного розвитку Київської Русі М.І. Костомаров значно ближчий до історичної дійсності, ніж деякі його сучасні послідовники. Велике етнічне ціле (за термінологією історика “народна загальноруська стихія”) не виключало етнографічної своєрідності його окремих частин.

Помітне місце в дослідженні східнослов’янського етногенезу посідає В.Б. Антонович. Як і свого часу М.О. Максимович, він рішуче не погодився з висновками М.П. Погодіна і його послідовників про поголовну міграцію населення Південної Русі під тиском монголо-татар на північний схід і зайняття його місця переселенцями з Карпат. В.Б. Антонович переконливо відвів також тезу польських істориків Грабовського, Шайнохи та інших, за якою Середнє Подніпров’я після монгольської навали колонізувалося польськими вихідцями з берегів Вісли. Неможливо, твердив історик, щоб переселення цілих народних мас відбулося непомітно і не лишило будь-якого сліду в писемних джерелах. І як могло трапитися, що переселенці з берегів Вісли “у XVI ст. становили суцільну масу з характером руської, а не польської народності”[467].

В.Б. Антоновича вважають першим, хто виступив з тезою про винятково українську етнічну основу Київської Русі, при цьому йому нерідко приписуються думки, яких він насправді ніколи не висловлював. Кажучи про взяття Києва 1169 р. військами Андрія Боголюбського, історик зауважував, що його пограбуванням займалися не лише суздальці, а й чернігівці. У жодній історичній праці В.Б. Антоновича немає етнічного протиставлення Південної і Північно-Східної Русі X — XIII ст. Київська земля XIII — першої половини XIV ст. “втратила значення першого, старшого княжіння і серед роздроблених руських областей займала місце другорядне, непомітне”[468]. “У XIV ст. у долі Русі, — писав історик, — трапився новий історичний поворот, який накреслив для Києва нову політичну роль на новому терені. У цей час роз’єднані і ослаблені руські землі починають знову об’єднуватись у більші і міцніше зв’язані політичні організми. Намагання це відбувається одночасно на двох окраїнах руського світу: тимчасом як на північному сході Русі... виникає нова, сильна Руська держава, південно-західні руські землі знаходять точку опертя у Великому князівстві Литовському”[469].

Теза В.Б. Антоновича про різні шляхи історичного розвитку Південної і Північно-Східної Русі другої половини XIII — XVI ст., яка є цілком правильною і обґрунтованою, не дає жодних підстав приписувати історику аналогічного висновку і стосовно часів Київської Русі. Щодо етнічної термінології, то вона скрізь вжита істориком зі словом “Русь”: “руська народність”, “руське народонаселення”, “руський світ”. Ні про який міжетнічний антагонізм Південної і Північно-Східної Русі у X — XIII ст. В.Б. Антонович не веде мови.

У 80-х роках XIX ст. було здійснено спробу реанімувати теорію М.П. Погодіна про потатарське заселення Середнього Подніпров’я українцями. З нею виступив відомий російський філолог О. Соболевський. У рефераті “Как говорили в Киеве в XIV — XV вв.” дослідник дійшов висновку, що в текстах документів того часу ще відсутні українські фонетичні особливості, а, отже, заселення Київщини новим населенням сталося не раніше XVI ст. Так теорія М.П. Погодіна була доведена до повного абсурду. Проти неї дружно виступили провідні українські історики і археологи В.Б. Антонович,

М.П. Дашкевич, С.Т. Голубєв та ін. На підставі переконливих фактів вони показали історичну неспроможність теорії повного запустіння Середнього Подніпров’я у другій половині XIII — XIV ст. і зміни тут населення. Велика заслуга в цьому належала і молодому М.С. Грушевському, який найґрунтовніше показав неперервність історичного процесу у Південній Русі з часів київських до кінця XIV ст.[470]

Філологічні аргументи О. Соболевського знайшли як противників (П. Житецький), так і прихильників (О.О. Шахматов). Щоправда, в процесі активної історико-філологічної дискусії О.О. Шахматов поступово відійшов від переконання про великоросійську етнічну основу всіх східнослов’янських племен. Ґрунтуючись на даних мови, лінгвістичному аналізі руських говірок, вчений дійшов висновку, що з часом на базі загальноруської єдності виникають три руські народності. Південноруська, або малоруська, увібрала в себе полян, сіверян, древлян, волинян, уличів і хорватів; білоруська відповідно — дреговичів, радимичів, частину кривичів; великоруська — словен, східну частину кривичів, в’ятичів[471]. Що стосується населення Києва, то його, за О.О. Шахматовим, хоч і немає підстав не визнавати південноруським, але слід вважати досить змішаним, у його складі були представники всіх руських племен.

Найпослідовніша концепція етногенезу східних слов’ян до київського періоду і після нього належить М.С. Грушевському, але й вона не позбавлена внутрішніх суперечностей. Розглянувши у примітках історіографію питання, він дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст.н.е. спершу під назвою антів, потім полян і згодом русів[472].

У вступних замітках до першого тому “Історії України-Руси” М.С. Грушевський стверджував: “Ця праця має подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу, інакше званого “малоруським”, “південноруським”, просто “руським” або “русинським” ... Його старе історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи політичного і культурного упадку було присвоєно великоросійським народом, котрого політичне і культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, і великоросійські політичні організації — як вел.кн.Володимирське, і потім вел.кн.Московське уважали себе спадкоємцями, наслідниками тої старої Руської (Київської) держави”[473].

Із цитованого тексту випливає дві важливі засадничі тези. Перша зводиться до того, що М.С. Грушевський бачив український народ в далекій глибині століть, як певні “етнографічно-політичні групи”, із яких формується те, що “ми мислимо тепер під назвою українського народу”. Згідно з іншою, великоруський народ, хоч і привласнив собі ім’я Русь, все ж “розвинувся на традиціях давньої Руської держави” і вважав себе її спадкоємцем.