Розділ 6 Етнічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Слід наголосити, що практичний збіг державних кордонів Київської Русі з межами народності став одним із тих феноменів, що забезпечили їй винятково швидкий прогрес. В умовах середньовіччя в такому становищі знаходилась більшість європейських країн і народів.

Консолідація єдиної народності супроводжувалась і стимулювалася спільністю економічного розвитку Київської Русі, що виявилося в поглибленні процесів відокремлення ремесла від сільського господарства, розширенні мережі торговельних шляхів, широкому обміні сільськогосподарською і ремісничою продукцією, рості товарного виробництва, розвитку міст.

Важлива роль у прискоренні процесу складання руської народності належала православній церкві. Як вважає відомий історик руської церкви А. Поппе, ця суспільна сила вже в X — XI ст. мала вирішальне значення в утворенні єдиної давньоруської народності (natio). Цей національно-інтегруючий її фактор прискорив також слов’янізацію неслов’янського населення, включеного в державну структуру Київської Русі[513].

Централізація церковного управління, єдність східнослов’янського обряду, церковнослов’янська мова богослужіння, спільні для всієї Русі духовні святині, перші руські святі — все це сприяло етнічному самоусвідомленню руських людей. Небезпідставно вже в кінці X — на початку XI ст. поняття “руський” і “православний” для літописців стали фактично тотожними. Згодом це усвідомлення проникло і в народні маси.

Одним із основних свідчень цього можуть бути такі пам’ятки історичної писемності і літератури, як “Слово про закон і благодать”, “Повість минулих літ”, “Повчання Мономаха”. Митрополит Іларіон, звертаючись до пам’яті “старих” давньоруських князів, з гордістю зауважує, що вони “не в худѣ бо и невѣдомѣ земли владычествовавша, нъ въ Руськѣ, яже ведома и слышима всѣми четырьми концами земли”[514]. У “Повісті минулих літ” Нестор відтворив широке історичне полотно життя руської народності і її держави, визначив місце Київської Русі у світовому історичному процесі. Іларіон, Нестор, Никон, інші давньоруські літописці сприймали Київську Русь як єдине територіальне і етнічне ціле, оспівували її славу, героїчних захисників, безкрайні простори. їм однаково були близькі й дорогі Київ і Новгород, Чернігів і Смоленськ, Галич і Суздаль, Переяслав і Рязань, Ростов і Полоцьк, вся Русь від новгородської півночі до київського півдня і від Карпат до Волги і Дону.

Отже, є достатньо підстав стверджувати, що на ранньофеодальному етапі розвитку Київської Русі давньоруська (точніше — просто руська) народність являла собою не лише етнічну, а й політичну спільність у межах всієї державної території. Сказане не заперечує етнографічних особливостей окремих регіонів, які мали місце в IX — на початку XII ст., але є констатацією основної тенденції етнополітичного розвитку цього періоду.

Уже йшлося про те, що серед дослідників немає єдності у визначенні етнополітичної долі руської етнічної спільності періоду феодальної роздробленості. Їхні думки зводяться до трьох основних висновків: давньоруська народність не являла собою стійкої етнічної спільності, і її розклад визначився державним розпадом Русі; давньоруська народність була стійкою етнічною спільністю і значно пережила Київську Русь; давньоруська народність у XII — XIII ст. переживала період подальшої консолідації і була одним із основних елементів єдності давньоруських земель аж до монголо-татарської навали.

Щоб відповісти на питання, який з цих висновків найбільше відповідає історичним реальностям XII — XIII ст., необхідно зупинитися на основних складових давньоруської етнічної спільності.

Почнемо з мови, оскільки саме вона є головною етновизначальною ознакою. Більшість мовознавців (О. Шахматов, Л. Булаховський, Ф. Філін, Р. Аванесов) вважали, що утворення української, російської та білоруської мов на основі давньоруської остаточно визначилося тільки в XIV — XV ст.

Ґрунтовний мовознавчий аналіз давньоруської мови X — XIII ст. здійснив у наш час В.В. Німчук. Він виразно показав існування південноруського діалекту, який, у свою чергу, поділявся на окремі говірки. Спостереження за новими фонетичними явищами дало змогу досліднику зробити висновок, що на кінець XIII ст. сформувались основні риси, що характеризують майбутні східнослов’янські мови, але говорити про три східнослов’янські мови до цього часу з погляду закономірностей глотогенезу неправомірно. Навала монголо-татар у 40-ві роки XIII ст. і події, що сталися після неї, вважає В.В. Німчук, мали кардинальні наслідки для давньоруської мови[515].

Звичайно, мовна спільність на Русі не була абсолютною. Діалектні зони розмовної народної мови, які відбивались і на літературній, зберігалися впродовж всієї історії Давньоруської держави. В їх основі лежали мовні особливості слов’янських племен і межплемінних об’єднань переддержавного періоду. Для такої величезної країни, якою була Київська Русь, з різними географічними умовами життя окремих земель, різним етнокультурним сусідством, діалекти і говірки уявляються справою звичайною. Але їх наявність не суперечила існуванню єдиної давньоруської мови. Діалекти не були настільки несхожими між собою, щоб утруднити або й виключити можливість безпосереднього спілкування киянина з новгородцем, жителя суздальсько-заліського краю з галичанином. Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода, Пскова та інших міст Північної Русі виступали київські князі і посли, а до киян зверталися з промовами представники Новгорода, Суздаля, Смоленська, Галича.

В літературі має місце твердження, що давньоруські літописи і літературні твори написані церковнослов’янською літературною мовою, що відігравала на Русі таку саму роль, як латина в країнах Західної Європи чи арабська мова на Сході. Погодитися з цим твердженням категорично неможливо. Давньоруська літературна мова хоч і була трохи піднята над народною, що є звичайним явищем для всіх мов, все ж стояла близько до народної. На користь цього свідчать численні написи на керамічному посуді, пряслах, ливарних формочках, бересті, на стінах архітектурних споруд. Зроблені не лише книжниками, а й представниками широких верств населення, ці написи співзвучні літописним текстам, близькі до них усією своєю мовною структурою. Попри всі діалектизми, вони єдині в своїй загальнодавньоруській мовній основі. Грамоти новгородських купців і ремісників, аналогічні грамоти купців інших міст могли бути прочитані і зрозумілі в найвіддаленіших землях Русі.

М.І. Костомаров вбачав у давньоруській мові основну інтегруючу силу східних слов’ян. “З прийняттям християнства з’явилася в Русі одна спільна мова — книжна, і це був новий сильний зв’язок руських народів, найміцніша порука їхньої духовної нерозривності”[516]. Політику австрійського уряду вилучити із програм шкіл Червоної Русі (Галичини) церковнослов’янську мову М.І. Костомаров справедливо розцінював як намагання підважити східнослов’янську єдність. “Мова була і є найсильнішим рушієм спорідненості племен і взаємного братства. Мова забезпечила нам єдність”[517].

Ф.П. Філій в одній із ранніх праць особливу увагу приділив питанню про київський діалект. Дослідник вважає, що він не був ні українським, ні російським в сучасному розумінні цього слова. Київський діалект виходив на позиції загальнодавньоруської мови, але навала монголо-татар перервала цей процес”[518].

Порівняльне вивчення пам’яток епіграфіки і південноруського літописання показує, що Середнє Подніпров’я на чолі з Києвом перебувало в центрі мовних процесів Русі XII — XIII ст. Єдність мовних змін на всій території давньоруської мови середини XII ст. відзначає В.В. Німчук. Феодальна роздробленість Русі XII — XIII ст., на його думку, перешкодила поширенню мовних інновацій на всю територію, заселену давньоруською народністю[519].

Своєрідним підтвердженням мовної єдності давньоруських земель може бути і такий історичний факт. У XII ст. відбувалось активне заселення і господарче освоєння Суздальсько-Заліського краю. Особливо потужним був колонізаційний потік із Південної Русі. Якщо погодитися з дослідниками, які доводять, що вже в цей час тут сформувалась українська народність і її мова, то природно чекати у Суздальсько-Заліському краї тих самих мовних ознак, які пізніше стали характерними для Українського Подніпров’я. Іншими словами, вихідці з Південної Русі, якщо вони були у XII — XIII ст. вже українцями, мусили принести з собою на північний схід не тільки гідронімічну і топонімічну номенклатуру (Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж, Десна, Переяслав, Галич, Перемишль, Звенигород та ін.), а й українську мову. Тим часом нічого подібного тут не трапилось.

Створена на мовній основі споріднених східнослов’янських племен в умовах існування єдиної держави, давньоруська мова не розпалась у XII — XIII ст., а надовго пережила Київську Русь. Надзвичайна активність суспільного життя епохи феодальної роздробленості не тільки не сприяла регіональній мовній замкнутості, а й заперечувала її.

У XII — XIII ст. зберігалась територіальна єдність Русі. Писемні джерела дають підстави стверджувати, що на цей час державні рубежі країни стабілізувалися. Сталося це не само собою, а завдяки зусиллям багатьох давньоруських земель і насамперед Київської. Зовнішня політика великих князів мала не вузькоземельний, а загальноруський характер. З часів Мономаха київські князі здійснювали енергійні заходи, спрямовані на об’єднання давньоруських сил у боротьбі із зовнішньою небезпекою. Провідну роль у ній відігравала Південна Русь, яка мала багатовіковий досвід протистояння гунам, аварам, печенігам. Боротьба за територіальну недоторканість велася також на західних і північно-західних рубежах Русі.

На північному сході Русі, де не було сильного сусідства, продовжувалось освоєння нових земель Заліського краю, в якому брали участь вихідці з багатьох давньоруських земель і насамперед південноруських. Звідси разом з князями і дружинниками йшли в родючі райони землероби, містобудівники, ремісники, художники, книгописці. Навряд чи такий значний людський потік із Південної Русі на північний схід був би можливий в умовах роздільного існування давньоруських князівств.

Єдиним територіальним цілим виступає Русь XII — XIII ст. і в писемних джерелах. Саме так її сприймали князі, церква, а також широкі верстви давньоруського населення, яке найбільше терпіло від міжкнязівських усобиць та іноземних вторгнень. І не випадково ідея єдності давньоруських земель і давньоруського народу з такою силою прозвучала в численних пам’ятках історичної писемності — від “Повчання Мономаха” до “Слова про загибель землі Руської”. Адресуючи свої пристрасні заклики до князів, публіцисти в блискучій літературній формі виявляли сподівання і устремління всього давньоруського народу. “Руська земля” стала центральним образом геніальної поеми “Слово о полку Ігоревім”. Коли сіверські і курські полки вступили в Степ, автор “Слова” вигукнув: “О Руська земля! Ти уже за горами є”. Коли Ігорева дружина зазнала поразки від половців і поле кістками засіяла, то “тугою зійшли (вони. — П.Т.) по Руській землі” і “печаль велика потече серед землі Руської”. У “Золотому слові” Святослав закликав Всеволода Суздальського, Рюрика і Давида Ростиславичів, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити в золоті стремена і виступити “за кривду цього часу, за землю Руську”.