Розділ 6 Етнічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Загалом східнослов’янські племена VI — VIII ст. знаходились на однаковому етапі свого культурного, економічного і соціально-політичного розвитку, але в окремих районах поступальність процесу була більш прискореною. Одним із таких районів був південний, де в означений період високого рівня досягло землеробство і ремесло. Розкопки багатьох слов’янських поселень (Пеньківка, Сахновка, Пастирське, Григоровка, Зимно, Рипнів, Хотомель, Княжа Гора, Новотроїцьке, Волинцеве та ін.) виявили досить досконалі і продуктивні широколопасні наральники[504]. Знахідки держакових й втулкових чересел засвідчують застосування плужного орного знаряддя[505]. Значного поширення набули у слов’янського населення серпи, коси-горбуші, інші землеробські знаряддя, які засвідчують значний прогрес у сільському господарстві. Аналіз знахідок зерен злаків, а також їх відбитків на глиняному посуді або обмазці показує, що південна група східних слов’ян культивувала майже всі відомі у середньовіччі культури — просо, пшеницю, жито, овес, ячмінь, горох, боби та ін. Є всі підстави стверджувати, що сільськогосподарське виробництво в переддержавний період не лише забезпечувало населення потрібним продуктом, а й створювало значну частку додаткового — як необхідної основи політичної консолідації.

В археологічних матеріалах VI — VIII ст. досить чітко відбилися і ті поступальні процеси, що відбувались у ремісничому виробництві. Виявлені центри залізодобування (Григоровка, Гайворон), залізообробки (Зимно, Пастирське). Про потужність цих основних галузей ремесла свідчать численні знахідки землеробських знарядь, ремісничого інструментарію, предметів озброєння. Структурний аналіз показує, що ковальська справа характеризувалася складними технічними і технологічними процесами, які вимагали значних спеціальних знань і практичних навиків. Якісний перелом в обробці заліза припадає на другу половину VII — VIII ст.[506]

Менш розвиненим було ювелірне ремесло, але й воно виявляло тенденцію до розвитку. В ряді поселень знайдено рештки майстерень ювелірів. У південних землях, куди рано почали проникати вироби зі Сходу, почалось освоєння технік зерні і скані, застосування її при виготовленні скроневих кілець, луниць тощо.

Різке збільшення потенціалу сільськогосподарського і ремісничого виробництва створювало сприятливі передумови для виходу частини їх продукції на ринок, а отже, стимулювало торгівлю. Знахідки візантійських монет VI — VIII ст. у Києві, арабських монет VIII ст. у Києві та інших пунктах Середнього Подніпров’я свідчать про налагодження міжнародних торговельних зв’язків. Так звані скарби антів (або русів) містять дорогоцінні вироби іранських та візантійських майстрів.

У плані суспільного устрою східні слов’яни VI — VIII ст. (принаймні, південна їх група) перебували на перехідному етапі свого розвитку, який визначається як військово-демократичний. Із візантійських писемних джерел дізнаємося, що східнослов’янське суспільство третьої чверті І тис.н.е. було вже значною мірою соціально стратифікованим. Досить помітною силою стає племінна знать, із середовища якої обиралися вожді-князі. Імена деяких із них — Ардагоста, Мусокія, Пірогоста, Хільбудія — донесли до нас візантійські хроніки; князя Кия — “Повість минулих літ”. Певно, саме з цими слов’янськими князями — вождями періоду військової демократії — слід пов’язувати скарби дорогоцінних речей із золота і срібла типу гладоського, мартинівського чи перещепинського.

Процеси зародження станово-класових відносин, що базувалися на зрослому економічному розвитку, в своїй потенції утримували велику інтегруючу силу, вони розривали “племінну” замкнутість і створювали сприятливі умови для формування в східнослов’янському суспільстві етнополітичних угруповань вищого порядку.

Підсумовуючи сказане, слід визнати, що етнічний розвиток східних слов’ян переддержавного періоду визначався переважно інтеграційними тенденціями. Незважаючи на всі локальні відмінності, східні слов’яни в цей час, безперечно, становили собою єдиний етнокультурний масив. Було то виявом сили консолідаційних процесів, генетично притаманних єдиному етносу, чи свідченням слабкості племінного автономізму, який не міг зруйнувати східнослов’янську спільність, сказати важко. Наступний етап етнічної консолідації східних слов’ян репрезентує ранньодержавне утворення “Руська земля”, що сформувалося в Середньому Подніпров’ї в кінці VIII — на початку IX ст. з центром у Києві[507]. Його територіальною, а отже, й етнографічною основою були землі полян, древлян, сіверян, південні райони розселення дреговичів.

Аналіз джерел (писемних і археологічних) показує, що в кінці VIII — у IX ст. активно йшов процес феодалізації суспільства. Соціально-станова стратифікація Русі, як видно із повідомлень східних авторів, виглядала так: великий князь, світлі князі, всякі князі, великі бояри, бояри, гості-купці, люди, челядь. Аналогічну картину дають нам і руські літописи. Древлянське суспільство, згідно з “Повістю минулих літ”, складалось із простих людей, які обробляли “ниви і землі свої”, кращих і нарочитих мужів, князів.

Зміни в сфері суспільно-політичного розвитку східних слов’ян VIII — IX ст. обумовлювалися дальшим прогресом економіки, збільшенням обсягів додаткового продукту. Особливо зросла продуктивність сільського господарства. Важливі зрушення відбулися в ремеслі. Зросла не тільки його технічна оснащеність, а й визначилася концентрація на окремих поселеннях. Якісно новий етап переживала торгівля, особливо міжнародна.

Отже, процеси етнокультурної консолідації східнослов’янських племен напередодні утворення Київської держави відбувалися водночас з переходом їх на вищий етап політичного і соціально-економічного розвитку. Крім внутрішніх ознак східнослов’янської єдності з’явились і зовнішні. Повною мірою вони визначаться в кінці IX — на початку X ст., коли Південна і Північна Русь об’єднаються в єдину державну структуру, але зародкові їх форми виявилися задовго до утворення єдиної Київської держави.

Давньоруська етнокультурна спільність у IX — XIII ст.

Наприкінці IX — на початку X ст. завершився процес утворення держави Київська Русь, що було результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. Відбувався він в умовах складної зовнішньополітичної ситуації, яка то прискорювала об’єднання окремих східнослов’янських племен в єдиний соціально-політичний організм, то гальмувала. Продовжувалося переселення народів, і численні орди кочовиків періодично, хвилями накочувалися на землі східних слов’ян. Особливо спустошливою була навала аварів, про що збереглися свідчення в літописах. Через південні східнослов’янські землі лежав шлях булгарських і угорських племен на захід, що порушувало звичний життєвий уклад хліборобів.

Літописні повідомлення про східнослов’янські “племена” IX — X ст. засвідчують важливі етнічні зміни, що відбувались у їхньому середовищі одночасно з процесами політичної консолідації.

У процесі злиття етнічно споріднених племен за умов єдності управління важливе місце також належало внутрішній міграції населення. Міжплемінні об’єднання в часи формування нової політичної спільності не могли зберегти свою етнографічну чистоту. Археологічні і писемні дані засвідчують, зокрема, взаємне проникнення полян на лівий берег Дніпра і сіверян на правий. Можливо, саме в цей час одна з невеликих річок південніше Києва одержала назву Сіверки. У басейні Прип’яті аналогічна картина спостерігається між древлянами і дреговичами, у Західному Побужжі — між дреговичами і волинянами. Словенська Новгородщина колонізувалася значною мірою виходцями з південних земель східних слов’ян.

У IX — X ст. спостерігається потужний потік переселенців у Південну Русь. Він захопив не лише слов’ян, а й скандинавів, чудь, представників інших північних народів. У роки князювання Володимира Святославича широка державна програма будівництва кріпостей на берегах Десни, Остра, Трубежа, Сули і Стугни була реалізована завдяки залученню для цього людського резерву з північних і північно-східних земель. “И поча нарубати мужѣ лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и вятичь, и от сих насели грады”[508]. У 991р. Володимир заснував недалеко від Києва місто Білгород, яке населив вихідцями із різних земель. “Наруби въ нь инѣхъ городовъ, и много людей сведе в онъ”[509]. Подібні державні акції мали місце в часи Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. У 1031р. після походу на Польщу Ярослава і Мстислава на Русь було виведено великий полон. “Многы ляхы приведоста, и раздѣлиша я. Ярослав посади своя по Рьси”[510]. Мстислав, треба думати, розселив своїх полонених на Чернігівщині. Літопис називає полонених “ляхами”, але може бути, що між ними були і червоноруси (галичани), міста яких захопили князі. У 1116 р. Ярополк Володимирович взяв полоцьке місто Друцьк, захопив багато полонених і поселив їх на Сулі. “Ярополкъ же сруби городъ Желъди дрьючаномъ, ихъ же бѣ полонилъ”[511].

Ці та деякі інші факти етнічного змішування населення на півдні Русі свого часу дали М.І. Костомарову підстави для висновків про те, що в Київській землі менше, ніж деінде, міг зберегтися чистий тип однієї народності[512].

Давньоруські жіночі прикраси X — XIII ст.

Певну участь у формуванні руської народності взяли і неслов’янські народи, інтегровані у державну структуру Русі. На півдні — це тюркоязичні торки, печеніги, чорні клобуки, на півночі і північному сході — угрофінські племена — чудь, меря, весь, на північному заході — представники балтських племен. Це, безперечно, не могло не надати етнічним процесам регіонів певного специфічного забарвлення, яке з часом, в умовах розрізненого існування в майбутньому спричиниться до їх етнографічної відмінності.

У безпосередньому зв’язку з інтеграційними етнічними процесами відбувалась і еволюція вживання в писемних джерелах етнографічних назв. Приблизно до 60-х років IX ст. широковживаними були загальна назва “слов’яни” і регіональні — “поляни”, “сіверяни”, “древляни”, “словени” тощо. Перша не підміняла інших, а лише визначала їх етнічну спільність. Після 60-х років IX ст., особливо в перші десятиліття X ст., утверджується нова назва для всіх східних слов’ян — “Русь”, вживана і в значенні країни, і її народу. Літописні вислови “Русь”, “Руська земля”, “Руські гради”, “ми від роду Руського”, “Руські посли”, “Руські люди”, “Русин”, які утримуються в текстах договорів Київської Русі з Візантією 907 і 911 рр. і в інших статтях, незаперечно вказують на активний процес формування єдиного руського народу. Впродовж усього X ст. вживались і племінні назви, але їх питома вага порівняно із загальною назвою “Русь” була незначною. В XI — перших десятиліттях XII ст. етнотериторіальні назви практично зникають і замінюються похідними від назв міст: “кияни”, “новгородці”, “полочани”, “ростовці”, “смоляни” тощо. Назва “Русь” поширюється на всю територію східнослов’янського світу, підвладну Києву, і стає етновизначальною.

Разом з процесами етнічної консолідації східних слов’ян відбувалася стабілізація державних рубежів Русі. На півдні, заході і північному заході вони вже в X ст. збігалися з етнічними межами давньоруської народності. Менш стабільними були північні і північно-східні рубежі Русі, куди спрямовувався основний колонізаційний потік, але і тут вони визначалися загалом межами розселення східних слов’ян.