Розділ «Частина друга Київська Русь»

Слід відзначити, що смоленське князівство, яке знаходилось у центрі давньоруських земель, завжди підтримувало тісні контакти з Києвом. Майже всі його князі побували на київському столі. Однією з основних причин цього була стратегічна близькість Смоленська до Києва. Знаходячись на важливій торговій магістралі Русі — Дніпрі — і фактично контролюючи її, Київ і Смоленськ не могли вступати в протиборство. Їх об’єднували спільні економічні інтереси, і не випадково ці центри гостріше від інших відчували необхідність відновлення єдності руських земель. Смоленськ, якому не загрожували половці, регулярно надсилав військові загони для допомоги в боротьбі з ними.

Поступово Ростислав установив добросусідські відносини з більшістю удільних князів. У Смоленську, Новгороді й Волині правили сини і племінники великого князя, міста Київської землі також були в руках його найближчих родичів. Ростислав мав вплив на половецькі справи, на його заклик відряджали свої дружини Ярослав Галицький і Ольговичі. Київський князь, як і раніше, виступав полководцем об’єднаних дружин у боротьбі з половецькими ордами.

1166 р. Ростислав очолив великий воєнний похід на південь Русі для охорони її торговельних шляхів. Під свої знамена він закликав майже всіх південноруських князів: «Посла Ростиславъ к братьи своей и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ всѣми полкы своими; и приде Мьстиславъ из Володимиря, Ярославъ братъ его из Лучьска, Ярополкъ из Бужська, Володимиръ Андрѣевич, Володимиръ Мьстиславичъ, Глѣбъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давидъ, Мстиславъ, Глѣбъ Городеньский, Иванъ Ярославичь сын и Галичьская помочь; и стояша у Канева долго время, дондеже взиде Гречникъ и Залозникъ».

Після смерті Ростислава 1167 р., незважаючи на наявність кандидатів з більшими правами (за родовим принципом), Київ зайняв Мстислав Ізяславич. Силою зброї він примусив старших родичів відмовитись від претензій на цей стіл. Ставши київським князем, Мстислав розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на захист від половців південноруських земель і торговельних шляхів. Близько 1168 р. він скликав до Києва князів, щоб разом обговорити заходи щодо приборкання кочівників. У літопису читаємо: «Братье! Пожальтеси о Руской земли и о своей отцинѣ и дѣдинѣ, оже несуть хрестьяны (половцы. — П. Т.) на всяко лѣто у вежѣ свои, а с нами роту взимаюче, всегда переступаюче, а уже у насъ и Гречьский путь изъотымають, и Солоный и Залозный». Навіть непокірним Ольговичам Мстислав наказав зібрати війська для участі у поході. «Посла же Чернигову къ Ольговичемъ всимъ и къ Всеволодичема, веля имъ быти всимъ у себе: бяху бо тогда Ольговичи въ Мьстиславли воли». В поході взяли участь дружини всіх південноруських князів, а також смоленських.

Упродовж 60-х років XII ст. великі київські князі кілька разів скликали удільних, щоб спільними зусиллями захистити південні кордони Русі та їх торговельні шляхи. Переможні походи руських дружин на половців сприяли тимчасовій консолідації південноруських земель, але не могли припинити міжусобної боротьби князів. Мрія про оволодіння київським столом не давала спокою Ольговичам і Ростиславичам, а особливо Андрію Боголюбському, сину Юрія Довгорукого.

Зміцнивши свої позиції у Володимиро-Суздальському князівстві, він виношував плани походу на Новгород і Київ. 1169 р. війська союзників Боголюбського взяли Київ. Тривалий час цьому факту надавалося невиправдано великого значення. На основі свідчень літопису Печерського монастиря (підпаленого переможцями) про пограбування Києва робились висновки, що давня столиця Русі зазнала катастрофи. Насправді ж і після 1169 р. Київ продовжував жити повнокровним життям великого культурного центру Русі.

Деякі історики намагаються на цьому прикладі ілюструвати тезу про «традиційний антагонізм між росіянами та українцями». Неспроможність її занадто очевидна, бо ні тих, ні інших тоді ще не було. Слід підкреслити і той факт, що в поході на Київ брали участь не тільки і навіть не стільки суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції щодо Києва мали місце і з боку інших князів, зокрема Всеволода Ольговича, Романа Мстиславича і Рюрика Ростиславича, які займали відповідно чернігівський, волинський і київські столи. Це була боротьба за владу, за перерозподіл феодальних володінь між князями — представниками єдиної князівської династії. Розглядати її по-іншому означає свідомо фальсифікувати історію.

70-ті роки ХІІ ст., що характеризувались новим загостренням міжкнязівських відносин, пройшли під знаком політичного суперництва і боротьби за Київ між Андрієм Боголюбським, Ольговичами й Ростиславичами. Жодна із сторін не здобула вирішальної переваги. Неодноразові спроби Боголюбського посадити в Києві свого ставленика не мали успіху; Гліба Юрійовича 1171 р. отруїли київські бояри, а його братів Всеволода і Михайла вигнали з Києва Ростиславичі. Зіткнення Ростиславичів і Ольговичів призвели до того, що київськими князями стали Святослав Всеволодович (1177—1194) і Рюрик Ростиславич (1180—1202). Їх співправління позитивно відбилося на економічному і політичному житті руських князівств. Виснажлива боротьба руських князів за Київ припинилася майже на 15 років.

Формально співправителі перебували в однаковому становищі, але життя вимагало, щоб один із них був старшим. Ним став"Святослав Всеволодович. Саме він організував антиполовецькі походи і був полководцем об’єднаних руських дружин, чим заслужив високу оцінку автора «Слова о полку Ігоревім». На захист південних кордонів Русі спільно виступали київські, волинські, галицькі, чернігівські, смоленські, переяславські, пінські полки. Походи 1183, 1185 і 1187 рр. завершилися блискучими перемогами руських дружин. Половців було відкинуто за Сіверський Донець.

Роки князювання дуумвірів Святослава і Рюрика характеризувались піднесенням економічного і культурного життя Києва. Літописець Мойсей, вихваляючи Рюрика за будівництво підпірної стінки під Михайлівською церквою на Видубичах, назвав великого князя київського царем, а його князівство — «державой самовластной... известной не только в русских пределах, но и в дальних заморских странах, до конца вселенной». Піднесенню політичного значення Києва сприяло й те, що в 1183—1184 рр. розпочалось зближення Святослава з одним із найсильніших князів Русі — володимиро-суздальським князем Всеволодом Юрійовичем.

Після смерті Святослава Рюрик запросив до Києва у співправителі брата Давида. Спроби Ростиславичів наділити численних нащадків Мономаха волостями на півдні Русі обернулись новим загостренням міжкнязівських відносин. Дуумвірат представників однієї князівської лінії на київському столі не визнавав Всеволод Юрійович, який вважав себе, а не Давида Смоленського, фактичним співправителем Рюрика. Суздальські літописці відзначають навіть, що Рюрик став київським князем за милістю Всеволода. «Посла (Всеволод. — Ред.)... мужъ своѣ в Киев и посади в Киевѣ Рюрика Ростиславича». Безперечно, це повідомлення слід віднести на рахунок літописця Всеволода, який послідовно провадив ідею старшинства свого князя, але в ньому відбились і деякі реалії.

Всеволод Велике Гніздо, який подолав на той час опозицію ростовського боярства і волосних князівств, став одним з найсильніших і авторитетніших князів Русі. Не випадково автор «Слова о полку Ігоревім» звертався до нього з такими словами: «Ты бо можеши Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти». Перебуваючи на столі великого князівства, яке очолило процес політичної консолідації на північному сході Русі, Всеволод, безперечно, впливав і на загальноруські справи.

Наприкінці XI ст. становище на півдні Русі знову загострилось. 1199 р. помер галицький князь Володимир Ярославич і Галич перейшов до волинського князя Романа Мстиславича. Останній 1202 р. з’явився з військом під стінами свого тестя Рюрика. Об’єднання Волині, Галичини і Київської землі було важливою подією у політичному житті південноруських князівств, але не кінцевою метою широкої програми Романа.

В. М. Татищев, використавши невідомий нам літописний список, навів цікаві свідчення про плани Романа Мстиславича. Після постригу Рюрика в монахи, Роман оголосив усім руським князям, що його' тесть порушив умову і за це був позбавлений київського столу. Далі він виклав свої думки про політичний лад Русі XIII ст. Так, київський князь повинен був «землю русскую отовсюду оборонять, а в братии, князьях русских, добрый порядок содержать, дабы един другого не мог обидеть и на чужие области наезжать и разорять». Великий київський князь мусив обиратись шістьома князями: суздальським, чернігівським, галицьким, смоленським, полоцьким і рязанським: «...младших же князей к тому избранию непотребно». В усіх шести князівствах стіл мав передаватися у спадщину старшому сину, але не ділитися на менші уділи, «чтобы Русская земля в силе не умалялась». Роман пропонував скликати князівський з’їзд для затвердження такого порядку. Широка програма державного устрою Русі за тих соціально-економічних умов не була і не могла бути реалізована. Удільні князі не підтримали Романів проект.

Після смерті Романа до Києва повернувся Рюрик Ростиславич. Уже 1206 р. проти нього виступив чернігівський князь Всеволод Чермний. Боротьба між ними, яка тривала з перемінним успіхом до 1210 р., завершилася перемогою Всеволода. Він перевів Рюрика у Чернігів, а сам зайняв київський стіл. Через деякий час, після смерті Всеволода Суздальського (1212) і Рюрика Ростиславича (1212), Всеволод Чермний лишився найпомітнішою фігурою серед усіх давньоруських князів.

З 1214 р. Київ знову перейшов до рук Ростиславичів. На його столі утвердився Мстислав Романович (1214—1223), час правління якого збігся з деякою стабілізацією політичного становища не лише Київської землі, а й усієї Південної Русі.

Поступальний історичний розвиток Середнього Подніпров’я перших десятиріч ХІІІ ст. перервали монголо-татари. На р. Калці 1223 р. відбулася битва між монголо-татарськими і руськими військами. Незважаючи на те що Мстиславу Романовичу, Мстиславу Мстиславичу (Удалому), Мстиславу Святославичу (Чернігівському) вдалося привести київські, чернігівські, смоленські, галицькі, волинські і володимиро-суздальські полки — величезне військо проти ворога, битву вони програли. У ній загинув і київський князь Мстислав Романович.

Поразка на Калці стала переломним моментом у житті київського князівства. Князі вже не так нестримно прагнули оволодіти київським столом. У перші десятиріччя після невдалої битви в Києві княжив Володимир Рюрикович, фактичним співправителем якого був Данило Галицький. У Київській землі він утримував Пороську волость.

З 1235 р. на київському столі сиділи князі, які не лишили по собі скільки-небудь помітного сліду в історії. Останній з них, Михайло Всеволодович, довідавшись про наближення монголо-татарських полчищ, утік до Угорщини. Києвом заволодів Данило Галицький і посадив там свого боярина, воєводу Дмитра,

Таким чином, напередодні монголо-татарської навали Київ — «мати містам руським» — лишився без князя, а підданий йому домен роздробився на невеликі уділи.