Розділ «Частина друга Київська Русь»

За 25 км на південний захід від Києва, на правому березі р. Ірпеня знаходився ще один важливий пригород — Білгород (сучасне с. Білогородка). Він розміщувався у дуже зручному для оборони місці — на частині плато, що здіймалося над заплавою Ірпеня на 40— 50 м. Із заходу і півдня Білгород оточували природні оборонні рубежі, зі сходу і півночі він був обнесений земляними валами і ровами. Загальна площа фортеці складала 100 га. У час воєнної небезпеки за її могутніми стінами могло сховатися населення всієї округи.

Київські князі розуміли значення Білгорода — важливого воєнно-стратегічного пункту — й усіляко сприяли його процвітанню. Як і у Вишгороді, тут знаходився двір київських князів. У XII ст., під час загострення боротьби за Київ, Білгород здобув статус князівського міста, князі якого, однак, перебували під постійною опікою київських. Останні намагались посадити у Віл город і такого князя, який допомагав би відстоювати інтереси Києва. Володимир Мономах 1147 р. передав Білгород старшому сину Мстиславу, а Юрій Довгорукий 1149 р. — сину Борису. Втрата Білгорода київським князем, по суті, означала втрату Києва. Так, 1150 р., довідавшись про взяття Білгорода військами Ізяслава Мстиславича, Юрій Довгорукий без бою віддав йому Київ. Про безпосередню залежність Білгорода від Києва свідчить також літописна стаття 1151 р. У відповідь на вимогу Юрія Довгорукого відкрити йому ворота білгородці заявили: «А Киев ты ся кое отворилъ».

Лише в останній чверті XI ст. у Білгороді утвердився суперник великого князя Рюрик Ростиславич. Однак це не призвело до відділення Білгорода від Києва. Досить швидко Рюрик домігся від Святослава згоди на співправління і Білгород став однією з великокнязівських резиденцій. Тут, на місці дерев’яної церкви, 1197 р. за велінням Рюрика спорудили кам’яний храм св. Апостолів, оздоблений фресковим і золотим розписом, різнокольоровими майоліковими плитками.

Впродовж кількох століть Білгород перебував на становищі великого єпископського центру, заснування якого історики здебільшого пояснюють особистими симпатіями до нього київських князів. Думається, що у великих князів щодо цього були дещо серйозніші причини. Єпископський Білгород, розміщений на кордоні з Древлянською землею, очевидно, мав поширювати на неї не тільки князівську, а й церковну владу Києва. Як свідчать літописи, білгородські священики відігравали помітну роль і в політичному житті міста.

Значний відсоток білгородського населення становила дружина і земельна знать, в руках якої зосереджувались численні замки і села. Її двори, розміщені у центрі міста, поряд з князівськими та єпископськими, являли собою окремі феодальні гнізда.

З півдня оборонна система навколо Києва замикалась Пересіченом (Китаївське городище), розміщеним на урвистому і високому виступі дніпровського берега за 6 км від Видубицького монастиря. Місто займало площу близько 8 га і мало могутні укріплення, що складались з трьох ліній земляних валів і ровів. Поблизу дитинця і окольного града розміщувались чималі посад і курганний могильник.

Центральним і найбільшим містом в оборонній системі вздовж Стугни був Василев (сучасне м. Васильків), заснований ще Володимиром Святославичем у X ст. У тривожні часи феодальної роздробленості Василев посідав значне місце в житті Київської землі. Близько середини XIII ст. він здобув статус князівського міста. Як і Білгород, Василев мав чудову фортецю: вал оточував не лише дитинець, а й посад. Найбільшого розквіту місто досягло в XII — перших десятиліттях XIII ст. Судячи за літописними повідомленнями, Василев, як і вся Стугнинська оборонна лінія, у XII ст. втратив воєнно-стратегічне значення, але відігравав важливу роль у торговому житті Київської землі. Він стояв на відомому торговельному шляху із Києва через Рось у Дніпровське Пониззя, Подунав’я і Галичину.

Від гирла Стугни і до Росі простягалася Дніпровська оборонна лінія, в системі якої знаходилися Треполь, Халеп, Новгород-Святополч, Іван, Заруб, Канів. Більшість цих пунктів були не лише фортецями, а й господарськими та адміністративними центрами окремих феодальних володінь. Будувались вони за певним планом і мали цілий ряд спільних конструктивних рис.

Крайнім південним містом Київської землі на Дніпрі був Канів. Його виняткова роль в історії Давньоруської держави визначалась уже самим його розміщенням. Канів уперше згадується літописом під 1149 р., коли він перетворився на великий воєнно-феодальний центр і мав статус князівського міста. З посиленням натиску Русі на Степ значення Канева зростало. З другої половини XII ст. руські князі вели переговори з половцями, як правило, не поблизу Києва і навіть не в Сакові, а в містах південного порубіжжя, серед яких найчастіше фігурує Канів. Безперечно, місто мало й важливе торговельне значення, адже руські князі саме тут 1168 р., 1170, 1189 рр. охороняли шляхи Грецький і Залозний. До наших днів добре зберігся Георгіївський (Успенський) собор у Каневі, побудований близько 1144 р. за великого київського князя Всеволода Ольговича.

Пороська оборонна лінія фактично була продовженням Дніпровської. На Росі від її витоку до гирла відомо 13 давньоруських міст, розміщених вздовж лівого її берега. Переважна їх більшість — Товаров, Дверен, Богуслав, Володарев, Ростовець, Боровой і Чурнаєв — являли собою фортеці зі змішаним (слов’яно-тюркським) населенням, деякі — Корсунь, Торчеськ, Юр’ев та інші — значні міські центри.

Юр’єв (сучасне м. Біла Церква) заснував Ярослав Мудрий і назвав його своїм християнським іменем. Тоді ж у ньому, напевно, з’явилася єпископська кафедра, яка вперше згадується в літопису під 1089 р. Її наявність на південноруському порубіжжі, населеному переважно тюркськими племенами, можна пояснити, ймовірно, місіонерською потребою. Проіснувала юр’євська єпархія до монголо-татарської навали. Впродовж XII ст. Юр’єв брав найактивнішу участь у боротьбі з половцями і піддавався руйнуванню і спустошенню. Після значного руйнування 1095 р. половцями місто було знову відбудовано 1103 р. У другій половині ХІІ ст. під стінами Юр’єва половці двічі зазнали нищівних поразок.

Поблизу Юр’єва знаходилося місто Торчеськ — центр берендеїв, торків, печенігів та інших тюркських племен Поросся. У літописних повідомленнях Торчеськ згадується як важлива фортеця, яка впродовж півтора століть знаходилася на передньому краї боротьби з половцями. З середини XII ст. місто стало князівським адміністративним центром Поросся. В ньому, як правило, сиділи ставленики Києва, на яких наприкінці XII ст. великі князі майже повністю переклали турботу про оборону південноруських кордонів. Але часи великих походів давньоруських князів у Степ минули, половці вже не становили серйозної небезпеки для Русі. Їх набіги успішно відбивали полки тюркських племен — печенігів, торків, берендеїв — відомих за літописом під загальною назвою чорних клобуків, які розміщувались у містах і фортецях вздовж Росі.

Південно-західні й західні райони Київської землі, як свідчить літопис, уже наприкінці X ст. були вкриті густою мережею міст, феодальних замків і поселень, розміщених на берегах Тетерева, Здвижа, Ірші, Ужа, Случі, Уборті, а також менших річок. Літопис називає тут Іскоростень, Овруч, Вздвижен, Мільськ, Мичськ, Полонний, Семоч, Зарічськ, Ушеськ, Чорнобиль, Городськ, Колодяжин та інші населені пункти.

Ще до того, як київські князі підкорили древлян, їхнім адміністративно-політичним центром був Іскоростень (сучасне місто Коростень). За історичними переказами, на одному з чотирьох іскоростенських городищ стояв замок знаменитого древлянського князя Мала. Але виявлене на р. Ірші поблизу сучасного містечка Малина городище VIII—X ст. дає певні підстави саме його вважати місцем, де знаходився замок князя. Протягом періоду феодальної роздробленості Іскоростень залишався значним міським центром Київської землі.

З другої половини X ст. політичним центром Древлянської землі став Вручий (сучасне місто Овруч), що виник на правому березі Норина, на урвистій, оточеній глибокими ярами горі. З втратою автономії Древлянської землі згадки про Овруч надовго зникають зі сторінок літопису і з’являються лише в останній чверті XII ст., коли він стає уділом князя Рюрика Ростиславича. Ставши співправителем Святослава, Рюрик не забув і другу свою резиденцію — Овруч, де близько 1190 р. побудував церкву св. Василія, що дійшла до наших днів у реконструкції О. В. Щусєва.

Ряд населених пунктів західних районів Київської землі являв собою невеликі, але добре укріплені воєнно-феодальні замки типу Райковецького городища на Гнилоп’яті чи КолодЯжина на СлуЦі. Деякі з них, як Пересопниця,. Дорогобуж, Дубровиця, наприкінці ХП — на початку XIII ст. перетворились на справжні міста. В них час від часу сиділи посадники та князі — васали великих»київських князів.

Впродовж XII — першої чверті XIII ст. Київська земля нерідко ставала об’єктом посиленої уваги давньоруських князів. Одні з них обмежувались претензіями на якусь частину спільної родової спадщини, інші, які боролись за: відновлення єдності руських земель, майже до 60-х років ХІІ ст. пов’язували успіх цієї боротьби з володінням давньою столицею Русі як символом такої єдності. Ця привабливість Києва, безумовно, пояснюється насамперед традицією — його минулим політичним значенням, а не тим реальним місцем, яке від посідав серед інших давньоруських центрів ХІІ ст. Міжусобна боротьба за Київ, яку вели чернігівські, волинські, ростово-суздальські, смоленські та інші князі, що б їх до цього не спонукало, об’єктивно призводила до поглиблення процесів феодального дроблення, до подальшого політичного послаблення Києва.

Втім традиційне прагнення князів посісти київський стіл поступово почало згасати. Сильні удільні володарі прагнули очолити боротьбу за відновлення загальноруської єдності вже не за допомогою оволодіння київським столом, а через утвердження в ролі об’єднавчого центру стольного міста свого князівства. Водночас вони уважно стежили за ситуацією, що склалася на півдні Русі, постійно домагаючись там частки власності. Розвиток різних форм співправління на київському столі призвів, врешті-решт, до того, що Київ і Київська земля стали об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів Русі.

Після смерті Мстислава київський стіл перейшов до його брата Ярополка Володимировича (1132—1139). Час його правління характеризувався переходом від єдиновладдя, що мало місце за Мономаха і Мстислава, до поліцентризму, який остаточно утверджується після 30-х років XII ст. Як державний діяч Ярополк стояв ближче до своїх попередників, але гідно продовжити їх справу не зміг. Прагнучи примирити чернігівських князів Ольговичів й усунути від участі в розв’язанні суперечностей між численними нащадками Мономаха, Ярополк здійснював політику братолюбства і миролюбства. За умов жорстокої боротьби за перерозподіл феодальних володінь остання не могла мати позитивних результатів. Незважаючи на те що літописець не шкодує похвальних епітетів, характеризуючи дії київського князя, навряд чи його політика знаходила співчуття і підтримку серед широких народних мас. Слова літопису, що Ярополк «хулу и укоръ прия на ся отъ братѣ своея и отъ всихъ», свідчать про його нерішучість, а також про несприйняття такої його поведінки не лише братами і племінниками, але й населенням Київської і Переяславської земель, що страждало від постійних воєнних нападів Всеволода Ольговича.

В історичній літературі нерішучість Ярополка Володимировича інколи пояснюється його малодушністю, насправді ж вона спричинялася іншим. Відомий біблійний заклик — «любите враги ваша» — йшов не від християнського смирення Ярополка, а від переконання, що внутрішні суперечності необхідно і можливо розв’язувати мирним шляхом. Стосовно ворогів Русі — половців — Ярополк дотримувався зовсім інших поглядів. Тут він діяв сміливо й рішуче і справедливо заслужив слави переможця «поганих».